У вересні 2022 року Тетяна Назаренко залишила посаду директорки центру народної творчості й приєдналась до Збройних сил України. Вона має посаду бойового медика. Була у Бахмуті та на Бахмутському напрямку. Говорить, фізично там можна витримати абсолютно все. Тяжко переживати, коли ти сидиш із хлопцями й п’єш чай чи вечеряєш, а через пару годин їх уже немає.
На початку повномасштабного вторгнення Тетяна Назаренко була волонтеркою.
"Лютий я ще пережила, розселюючи переселенців в себе в дома. Потім почала їх селити в себе на роботі. У нас був ніби як перевалковий пункт. Потім почали волонтерити, і я зрозуміла, що мені стало цього мало. Що я можу щось зробити більше і цінніше".
Тетяна стала на військовий облік. Має водійське посвідчення й через це думала, що на фронті буде водійкою. Але потім закінчила курси бойових медиків. Навчання було інтенсивним – три тижні замість трьох місяців. Повістку Тетяна отримала в вересні, і вже в листопаді 2022 року була у Бахмуті. Медичну допомогу надавала у перший день, як приїхала на фронт.
"Це був мій перший трьохсотий. Ну, як трьохсотий, – каже кропивничанка. – Були навчання, і він чи з машини сплигнув, чи щось інше, і пошкодив руку. Біжить, кричить до мене, і я з квадратними очима стою й дивлюсь на нього. Тільки приїхала, нікого там не знаю. І він кричить, що йому болить, і я стою думаю: "Господи, що я тут роблю". Надала допомогу йому. Це перше таке знайомство в мене було з моєю ротою".
Тетяна каже, що найстрашніше для неї – не встигнути надати допомогу або надати її неправильно.
"Там немає часу думати. Якщо ти щось бачиш, відключається одразу все і ти тільки дивишся, як швидко допомогти. Ти оцінюєш за мілісекунди ситуацію і надаєш допомогу. Слава Богу, в моїй скарбниці двохсотих немає. В мене всі повиживали".
Самій Тетяні довелося потрапляти під обстріл. "Після кожної евакуації, після кожного виїзду в нас пробиті колеса. Ми поки їх поміняємо, а вже треба наступних везти".
Польові умови кропивничанку не лякають. Найважче – носити рюкзак з медикаментами. Його вага – 15 кілограмів.
"Я не відчувала дискомфорту навіть коли ми в посадках і підвалах були, – розповідає Тетяна. – Мені, наприклад, не тяжко. Тяжко тільки носити оті триста тисяч рюкзаків за собою. Один рюкзачок мені дістався в спадок. Він уже пройшов, мабуть, і Херсонщину, і Бахмут. У ньому абсолютно все – від кровоспинного турнікета до внутрішньокісткового доступу. Буквально недавно я придбала невеличкий рюкзак і вже укомплектувала десь максимум на 10-15 бійців. Тепер старий рюкзак у мене йде, як доукомплектування того, що я використовую з меншого".
За час служби Тетяна Назаренко отримала відзнаку від командувача військ оперативного угрупування "Захід" та відзнаку Кіровоградської області "За мужність та відвагу". Завжди з собою носить два синьо-жовті прапори. На одному з них ставлять підписи побратими. Декого немає серед живих. Другий прапор був з нею у Бахмуті.
"Фізично там можна витримати абсолютно все і ті умови, – говорить кропивничанка. – Я все боялась, як ми переживемо зиму, тому що я не жила в таких умовах. Але зиму пережили нормально. Тяжче переживати, коли ти сидиш із хлопцями п’єш чай, чи вечеряєш, а через пару годин їх уже немає".
Тетяна каже, що святкуватиме перемогу в бойовій сорочці.
"Як тільки я приїхала у відпустку, відразу ж свою форму взяла і змінила на сукню, тому що 10 місяців я в сукнях не ходила. А тут літо, а в мене їх дуже багато. Буває, по п’ять разів на день я змінюю, бо треба ж все переносити".
