Ірина на псевдо "Айріш" — головна медична сестра 30-ї окремої механізованої бригади імені Костянтина Острозького. Лікарів, зізнається, вона боялася з дитинства, але — виросла й обрала саме цей фах. 19 років, говорить медикиня, пропрацювала в лікарнях, зокрема у хірургії та дитячому відділенні. На початку повномасштабної війни допомагала в операційній у цивільному закладі, за кілька місяців — сама пішла до війська. Зараз евакуює поранених військових на Бахмутському напрямку.
Ірина — з Бердичева, що на Житомирщині. Вдома на неї, розказує жінка, чекає 83-річна мама.
Про те, що найскладніше для медика на евакуації, про що вона говорить з пораненими в реанімобілі та від кого "заряджається" сміливістю — Ірина розповіла Суспільне Донбас.
Евакуація поранених бійців на реанімобілі
Ірина на псевдо "Айріш" показує реанімобіль, у якому рятують поранених українських бійців: всі медикаменти тут міцно закріплені — дороги на Донбасі погані, а допомогу надавати повинна у будь-яких умовах.
Жінка говорить, 19 років пропрацювала в цивільних лікарнях. До армії пішла доброволицею — за кілька місяців після початку повномасштабної війни.
"Це було напередодні мого дня народження. Я вже приїхала в частину. Тоді вночі, хоча це Житомирська область, було гучно, сіріє. І я кажу: вітайте, в мене день народження. Тоді мені 49 років виповнилося. Так, були люди, які кажуть: "Чому ти пішла?". Але: хто як не ми. Це не лозунги, це не прочитані якісь фрази, це йде від серця", — ділиться Ірина.
"За пораненим може йти дрон"
Зараз Ірина — головна медична сестра бригади. Займається евакуацією поранених бійців на Бахмутському напрямку.
"Виїжджаємо, забираємо з їхньої точки. Буває — гучно. Але ти налаштований: дорогою їдеш — вже одягаєш рукавички, розумієш, що в тебе де і в тебе — час. Навіть там, де ми забираємо, там небезпечно", — говорить медикиня.
Найбільше потерпають машини медичної евакуації, каже Ірина, від російських дронів.
"Коли вивозять пораненого з точки поранення, за ним вже може йти дрон. Таке буває. Це найгірше в цій війні, раніше такого не було. Я знаю, що на початку війни змінювали машини з білими хрестами на червоні хрести, замальовували хрести, а потім зрозуміли: для них немає ніяких життєвих цінностей. Красний хрест, білий хрест, швидка допомога — ці машини видно. Вони навіть і будуть цілитися", — каже Ірина.
"Коли поранений не панікує — організм бореться"
Її завдання на евакуації, говорить Ірина, не лише надати медичну допомогу, а й заспокоїти пораненого.
"Іноді вони за руку тримають. Так легше. Ми починаємо: як звати, де ти раніше працював? Не на військові теми. Ми можемо запитати про сім'ю, з якого ти міста — відволікаємо. І вони починають говорити про те життя і він заспокоюється. Навіть коли везуть і знають, що в нього немає стопи, ти кажеш: все добре. Пришиють, зашиють, все буде добре. На той час найголовніше — заспокоїти. І коли він не впадає в паніку, він бореться сам. Тоді організм допомагає боротися з будь-яким недугом", — говорить Ірина.
Вдома, на Житомирщині, на Ірину чекає мама. Їй 83 роки. "Переживаю. Це трошки заважає, тому що — це відповідальність. Але я кажу: "Мам, так потрібно", — ділиться Ірина.
Позивний від кавового напою — "Айріш"
Позивний медикині "Айріш" — то від імені Ірина, а ще від кавового напою. Ірина зізнається: обожнює каву, це її маленька розрада на війні.
"Я — кавоман. І я думаю: "Боже, як же я буду без кави?". Але примудряюся варити. Навіть, коли ми були на базовому військовому вишколі: ліс, намет, буржуйка, 24 дівчини в одному наметі — і ми примудрялися між ліжками, на газовому пальнику, в якомусь залізному кухлі варити каву. І цей запах кави — все: і ти розумієш, що все добре", — згадує "Айріш".
Ірина говорить: дуже хоче, аби її військова спеціальність стала не потрібною. Мріє повернутися до мирного життя, до роботи в лікарні і подорожей.