Юлія Юрчак — начальниця медпункту батальйону оперативного призначення "Привид Хортиці" 15-ї окремої механізованої бригади Національної гвардії України "Кара-Даг". У цивільному житті вона працювала лікаркою на швидкій допомозі, зараз займається евакуацією поранених військових, а ще — навчає молодих фахівців.
Про психологічний стан третього року на війні, побут, який допомагає долати стрес, прірву між військовими й цивільними і чому не збирається повертатися у медицину Юлія розповіла Суспільне Донбас.
"Ну, що, коли там війна закінчиться?". "Боже, як ми втомилися від цього". "Ну, що, там "сотку" платять?". Ось це — топчик, це може бути від пересічних, малознайомих людей. Мої знайомі хоч знають, що я медик, а не повноцінний комбатант, і хоча б не питають: скільки людей я вбила. На цьому — дякую".
Юлія на війні від початку повномасштабного вторгнення. Зі "швидкої" пересіла в евакуаційне авто і рятує поранених з поля бою. Показує: в її евакуаційній машині за потреби вмістяться семеро поранених. Демонструє, як сама сяде і надаватиме допомогу, поки водій вивозить під обстрілами.
"Я заповнена пацієнтом і що там де там десь летить. Ну, окей — летить. Водій вирулить. Ну, не вирулить — таке життя", — говорить вона.
За словами медикині, з поля бою забирають всіх, немає поняття "неевакуаційний" або "нетранспортабельний". Як і не ділять бійців на своїх і чужих — допомогу евакуаційна бригада надає всім.
"Добігає кінця третій рік війни, і я в цьому батальйоні знаю абсолютно всіх. Коли переді мною та людина, яку я знаю, так, дуже важко збирати емоції. Але, звичайно, ми це робимо. Коли незнайома людина, — а буває, що ми вивозимо не тільки своїх, — тоді трошки-трошки легше".
Наразі працює сама, пояснює це тим, що намагаються зменшити шанси для медиків бути пораненими чи загинути: "Звісно, коли два медики, це дуже добре. Але ми цю практику перестали використовувати — напрямок більш небезпечний. І хочеться запобігти санітарним втратам".
"Добігає кінця третій рік наших евакуацій. Ніхто у нас не загинув в машині. Тьху, тьху, хвала Гіппократу... Були важкі, були втрати, коли їх потім втрачали в лікарнях. Але в жодній машині жоден наш військовослужбовець не загинув. Всіх довезли у стабпункти".
Війна і стрес
Про третій рік на війні Юлія повторює рефреном. Не тільки розповідаючи про свої завдання як медика, а й про психологічний стан.
"Період гострого стресу був у 2022 році. В перші пів року. Він минув і зараз перейшов у хронічну форму. Важко стає морально. Та немає часу усвідомити травматичну подію, немає часу її пережити. Немає часу на відновлення психологічного ресурсу. Ти кажеш собі: все, я не можу. А потім — раз і можеш ще пів року. Але воно накопичується, його нема куди дівати. Ти не можеш перекласти ці переживання на свою сім'ю. Ні, ні в якому разі. Ми всі тут разом — мої хлопці, водії, медики — разом переживаємо ці травматичні події. Іноді не дуже успішно. Але вирулюємо, вирулюємо".
"Я жінка. Я вмію переключатися. У мене є побут. У мене є каструлі, у мене є борщ, який треба зварити, бо в мене вісім чоловіків — їх треба нагодувати. Треба помити посуд. Мені треба випрати, мені треба прибрати. Тому я переключаюся. Я не можу сказати, що я — на війні. Я живу своє життя — просто в таких умовах".
Війна і цивільне життя
Підтримує, каже, внутрішня дисципліна й щоденні ритуали. "У нас були дні для відновлення. Три дні — це немало. Можна поїхати хоча б і додому. Будь ласка: косметолог, перукарня, манікюр. Тобі здається, що ти живеш нормальним життям. Так, потім усвідомлюєш, що воно не таке і нормальне взагалі-то. Але: чому б і ні".
Юлія визнає: є різниця між тими, хто в тилу, і нею — військовослужбовицею. Нікого не звинувачує, проте розуміє, що чекають проблеми з інтеграцією після закінчення служби.
"Прірва між нами велика. Нам буде важко інтегруватися заново в суспільство. Я точно знаю, що коли я повернусь, не хочу працювати в медицині — ніде. Ну, все я вже "наїлася" критичними ситуаціями. І якщо я буду на "швидкій" це все переживати, буду порівнювати. А такого не має бути. Тому я взагалі просто не хочу працювати в медицині".
"Я найкраща у своїй сфері. Я знаю що я роблю і я знаю, що є люди, які можуть робити це краще, ніж я. Але тут, сьогодні, зараз, я роблю це офігенно, і я буду тут залишатися рівно скільки, скільки треба. Скільки треба буде для хлопців. Все".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
