Семикласник Мирослав Коцько з Донеччини знає свій рід до сьомого, а по деяких гілках і до восьмого коліна. Зі спогадів родичів та вивчених документів юнак дізнався, що у 1932—1933 роках на Луганщині померла частина його роду. Цей факт він особисто зафіксував у Національній книзі пам’яті в музеї Голодомору в Києві. Нещодавно йому стала відома ще одна історія родини тих часів. Про нерівний шлюб прапрадіда і прапрабабусю, яку називали Злидні, про розкуркулення та порятунок — історію свого роду до Дня пам'яті жертв Голодомору Мирослав розповів Суспільному Донбас.
До повномасштабного вторгнення юнак з родиною жив і навчався в Бахмуті Донецької області. У 2022-му через бойові дії вони змушені були евакуюватися. Нині живуть в Кам'янець-Подільському. Там Мирослав перейшов у місцеву школу. У вільний час веде YouTube-канал про Бахмут та досліджує історію власної родини.
В орендованій квартирі у Кам'янець-Подільському, де нині живе родина Коцько з Бахмута, тринадцятирічний Мирослав має свій робочий куточок, розповідає юнак. На стіні в його кімнаті висить ватман, на якому старанно виводить усі відомості про своє коріння.
Старі світлини його прадідів та прабабусь зберігаються окремо в коробці. Їх витягають дуже зрідка, каже Мирослав, щоб не пошкодити. З них він змальовує портрети — такі мініатюри — це ще одне його захоплення, хоча малюванню юнак ніде не навчався. Генеалогічне дерево створювати йому допомагають батьки.
Вивезти архівні документи з рідного міста на Донеччині у 2022 році родині допомагали навіть сусіди. Нині Мирослав вивчив свій рід до сьомого коліна.
"23 травня 2022 року під час евакуації поряд з автівкою, де була моя прабабуся, розірвався снаряд. Вона загинула. Це сталося в селі Берестове Донецької області. Тоді я зрозумів, що разом з майже вісімдесятирічною бабцею зникла і частина історії мого роду, адже вона могла багато чого розповісти мені про моїх давніх родичів", — згадує юнак.
У 1932—1933 роках на Луганщині від голоду померли рідні
Досліджуючи історію своєї родини, хлопець дізнався, що його прапрадід Никифор Мишук та майже всі члени його сім’ї померли на Луганщині під час Голодомору 1932—1933 років. Вони жили у селі Петренкове Новоайдарського району.
"Врятуватися вдалося лише прадідові — Юхиму Никифоровичу Мишуку. Тоді дев'ятнадцятирічний парубок полями пішки з села дістався Лисичанська, влаштувався на шахту працювати, знайшов собі там пару й одружився. Згодом воював, був поранений. Більше я про нього дізнався, коли вивчав про тих своїх прадідів, що були на війні", — розказує юнак.
Наприкінці літа Мирослав гостював у бабусі Ольги (по маминій лінії) у Києві. Одного дня вони вийшли погуляти вулицями та подивитися місто, розповідає Мирослав.
"Ми проходили повз Музей Голодомору і вирішили зайди, просто з цікавості. Ми доєдналися до екскурсії, яка там тривала. Ми згадували своїх родичів, що жили в ті страшні часи. Екскурсовод показала книги пам'яті, які там зберігаються по всіх областях. У них зафіксовані прізвища людей, які померли у 32-33 роках. Стало цікаво, ми пішли шукати своїх по Донеччині та Луганщині", — розповідає юнак з Бахмута.
Утім, каже він, нікого не знайшли. Цей запис бахмутці зробили самі. Ім'я загиблого прапрадіда та його родини Мирослав власноруч вписав у картку обліку жертв Голодомору.
"Зробив це аби Музей вніс моїх рідних до Народної книги пам’яті. Щоб трагічна історія роду була зафіксована і збережена", — пояснив свій вчинок школяр.
Розкуркулення: як свекруха врятувала своїх онуків від заслання
Після історичної екскурсії в столиці Мирослав ще більше заглибився у вивчення родинного дерева. Особливо цікавився фактами з життя пращурів у роки розкуркулення та голоду в Україні, розповідає юнак.
Вивчаючи різні джерела, знайшов цікаву історію про свою прапрабабцю Ольгу, 1900 року народження, яка походить з бідної сім'ї.
"Вона оженилася з козаком Радивоном з села Закітне, що на Лиманщині в Донецькій області. Він був дуже заможний. У них у будинку була комора, де у мішках — не в торбинках, зберігалися крупи: гречка, горох, рис, пшоно. А ще — сіль та цукор. А його дружина була худенька, її свекруха не долюблювала і називала Злиднями", — розповідає Мирослав Коцько.
Як з'ясував школяр, 1932 року вони вже виховували двох діточок: доньку Анастасію та сина Федора. Тоді вони жили спільно усією великою родиною в одному будинку — з усіма братами, дітьми та невістками. У селі їх називали бикодярами.
"Що це означає, ми ще не розгадали, але цілком можливо, що вони розводили худобу — биків, наприклад. В одних документах я навіть бачив, що чоловік моєї прапрабабці Радивон їздив вчитися на ветеринара, закінчив три класи. Щоправда, мені ще не вдалося дослідити — де саме він міг навчатися", — ділиться тринадцятирічний дослідник.
Саме в той час, коли Радивон був на навчанні у їхній будинок завітали "гості".
"У родини було господарство, вони багато працювали, й будинок в них був — не просто селянська хатка, а заможніша. Про це говорить той факт, що вона мала два виходи. І коли у дім прийшли розкуркулювачі, то члени родини метушилися, намагалися, хоча б щось сховати", — переповідає історію Мирослав.
"Мати Радивона, якого не було вдома, відкрила задні двері й сказала невістці: "Злидні, тікай!" Та схопила двох діточок і побігла до своїх батьків. Там їм вдалося пережити Голодомор".
Він каже, що такий вчинок врятував його прапрабабцю Ольгу. Бо родина її батьків і так жила бідно, тому до них таких репресій не застосовували. Вона прожила до 84 років, тримала піст і ще народила двох діток.
Вижив і Радивон, натомість решту його родини радянська влада вислала у Сибір.
Бахмут: за чим сумує школяр зі свого минулого життя
Чи пов'яже своє майбутнє юний розслідувач з історичними дослідженнями — поки не визначився. Натомість він точно не хоче днями "пропадати" у комп'ютері та мережі. Мирослав захоплюється малюванням. Він робить портрети своїх пращурів зі старих фотокарток і любить копирсатися в городі.
"Я не хочу "ламати очі" перед комп'ютером, люблю землю, ручну роботу. Хіба не можна прожити без комп'ютера — можна. Чого мені тут не вистачає — у Бахмуті ми жили у приватному будинку, у нас був город. Я дуже сумую за тими часами, коли ми там щось садили, збирали врожай. У думках я часто повертаюся у наш будинок, якого вже немає, немає й садка поруч, і школи, нічого немає. Наш будинок окупанти розстріляли з танка", — розповів переселенець з Донеччини.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
