Лютий 2022 року на окупованих територіях Донеччини починався з неспокою. Спочатку — почастішали обстріли і нагнітання новин. Потім — "евакуація" до Ростова жінок з дітьми та оголошення мобілізації. Вже вранці 24 лютого люди зрозуміли: почалося. Того ранку, пригадують українці з окупації, не було сирен повітряної тривоги, але дзвонили телефони.
Суспільне Донбас зібрало спогади людей з окупованих територій про те, як вони пережили ті дні.
16 лютого 2022 року — у міжнародних ЗМІ з’являються публікації про можливу дату вторгнення Росії в Україну. На окупованих територіях зростає напруга, посилюються обстріли.
18 лютого — ватажки угруповань на окупованій частині Донеччини та Луганщини оголошують так звану “евакуацію” жінок і дітей до Ростовської області РФ. З місцевих телеканалів та гучномовців повідомляють про нібито підготовку наступу України.
19 лютого — оголошують "загальну мобілізацію". Чоловікам фактично закривають можливість виїзду.
Ніч на 24 лютого — президент РФ Володимир Путін оголошує про початок "спеціальної воєнної операції".
Близько 5:00 ранку 24 лютого — Росія завдає ракетних ударів по українських містах.
"У 2014 такої розгубленості не відчував"
Донеччанин Віктор (ім'я змінено в цілях безпеки) згадує: у лютому 2022-го помічав події, які потім стали зрозумілими передумовами повномасштабної.
"Було зрозуміло, що щось насувається. Посилилися дивні обстріли, новини нагнітали. Навіть іноземні ЗМІ оголошували, що 16 лютого будуть бомбити Київ. Пам’ятаєте відео, де дрон на майдані продавав гараж? У нас тут теж неслося, почали евакуацію, кричали з кожної праски, що зараз нападе Україна. Потім Пушилін посеред ночі мобілізацію оголосив. Хтось злякався, хтось навпаки очікував того нападу в надії на звільнення.
Але 24 лютого ми всі прифігіли. О 5 ранку подзвонила донька з Маріуполя і закричала «тато, нас бомблять, Росія напала!». Тоді ще у нас працював український зв'язок і можна було телефонувати. За кілька днів зв'язок вимкнули, і я місяць не знав, що з донькою і зятем. Останнє, що я чув від них в слухавці – вибухи і сльози.
На місцевому ж телебаченні новини були такі, ніби свято вселенського масштабу. Там вже розповідали, як вони за кілька днів захоплять всю Україну, і все це буде Росія. Неможливо було зібрати себе докупи. Ти переживаєш за рідних, а паралельно твої сусіди радіють, що війна почалася. Мені здається, що 2014 такої розгубленості не відчував. Звичайно, що не всі раділи, але десь місяць ми не знали, як дихати. Потім у вайбері прийшло нарешті повідомлення від доні: «живі, вибралися». Тоді лише зміг осягнути все. Це було дуже страшно", — розповідає Віктор.
"Всі понабирали води в рота, на роботі ніхто не говорив про початок війни"
Людмила (ім’я змінено) — з Торезу. Каже, що очікувала будь-чого, але не посилення бойових дій.
"Ми тут в глибокому тилу: що до 2014 жили як болоті, що після. Хіба прапори помінялися і валюта та російських військових побільшало. З садочку почали забирати дітей і мами з дітками почали евакуюватися в Ростов. У нас зібрали автобуси, людей вивозили, говорили, що почнеться. Люди лякалися і тікали. Було враження, що зараз пару тижнів поістерять, та і замовкнуть, скажуть, що нічого не відбулося і чергову казку, як запобігли нападу покажуть в новинах.
В ніч на 24 лютого я чогось не могла заснути, дивилася телевізор і побачила звернення Путіна, що він ухвалив рішення про СВО. Поматюкалася в телевізор і перемкнула на кіно, так і заснула. Зранку побачила новини — і жахнулася. Міста бомблять, люди тікають, хтось виставляє чорні квадратики, хтось засуджує, а хтось радіє. Почала телефонувати друзям і родичам на підконтрольну. Зять біг записуватися в тероборону, донька збирала онука і намагалася виїхати з Харкова. Сестра в Києві ридала весь час в слухавку і казала, шо і тут росіяни хочуть вбити.
А навколо ніби нічого не відбувалося. Всі понабирали води в рота, на роботі ніхто не говорив про початок війни, в магазині так само. Ніби тільки я була в паралельній реальності, де моїм рідним загрожує смерть. Були думки кидати все, і їхати до доньки, рятувати онука. А потім я лише отямилась, куди поїду? Чоловік ледь ходить, свекруха в лікарні. Три дні біля телефону провела, новини постійно дивилася, дзвонила. Коли рідні доїхали на захід, то трохи заспокоїлись. Свекруха не перенесла тих новин. Настільки переживала, що за тиждень не витримало серце. Вбили і без обстрілів людину. Для мене 2022 мабуть найгірший рік, і ніякої надії, що колись все закінчиться", — розповідає жінка.
"Посадив жінку з сином в автобус і сказав тікати"
Андрій (ім’я змінено) з Донеччини згадує:
«Я спочатку не сприймав серйозно всі ті розгони з евакуацією. А от коли Пушилін з Пасєчником один за одним оголосили мобілізацію, а тут, чесно: з переляку очкур луснув. Сину 17 років було, в квітні 18. І тут я розумію, що треба його звідси забрати, бо мене запакують, і я його не захищу від того, щоб загребли на мʼясо. Вмовляв дружину їхати. Бо для мене виїзд автоматично закрився.
24 (лютого – ред.), коли стало зрозуміло, що все дуже серйозно, дружина зібрала речі, і я з сином посадив їх на автобус до Ростова. Але сказав одразу ж їхати з Росії. Домовився з колишньою дружиною в Казахстані, що вона їх прийме на перший час і допоможе їхати далі.
Потім почав ховатися на дачі, і домовився з одним перевізником вивезти мене. Ми всі гроші витратили. Але з родиною зустрілися за кілька місяців в Німеччині. Родичі назвали нас зрадниками і боягузами. Але мені все одно. Я і так довго не міг розгледіти, в якому триндеці ми живемо", — згадує чоловік.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
