Транзитний центр у Лозовій Харківської області щодня приймає близько сотні жителів прифронтових міст і сіл Донеччини. У хабі евакуйовані можуть оформити грошову допомогу, отримати "гуманітарку", проконсультуватися з юристами — і їхати далі, в тилові регіони. На все є день або два. Але бувають і винятки: люди, які потребують відновлення документів або мають проблеми зі здоров'ям, можуть пожити довше. Евакуйовані Тетяна з Добропілля та Роман з села Богоявленка розповіли про умови, у яких мешкають та чому затрималися у центрі.
68-річна Тетяна — втратила все
Тетяні 68 років, каже: в "транзиті" вона кілька днів. Приїхала з Добропілля, чекає на документи, щоб їхати до сестри на Чернігівщину. Вдома, на Донеччині, за словами жінки, вона втратила все.
"До будинку "приліт", мене хоч вдома не було. Я чекаю на паспорт, бо у мене нічого. Я коли з хати вийшла, у мене був гаманець з собою і карточка у гаманці — в все", — розповіла Тетяна.
Тут, у "транзиті", каже Тетяна, зазвичай люди не затримуються. Умови їй подобаються.
"Кому є куди їхати, вони швидко їдуть. Було таке що, увечері приїхали, зранку поїхали. Годують тут дуже добре вранці, в обід та ввечері. Перше, друге, третє — і запіканки, і кавуни, диня завжди. І кисіль, і йогурти, дуже добре", — каже Тетяна.
Найбільше, говорить Тетяна, вона хвилюється за світлини, які лишилися вдома.
"Єдине думала: Господи, хоч би альбоми не порозліталися по вулиці. От щоб тільки не літали фотографії", — говорить Тетяна.
"Я дуже люблю Добропілля таке маленьке, затишне. І я все життя у ньому прожила. Вони його знищили буквально за тиждень. Найбільше турбує те, як повернутися назад? Будем чекати, побачимо, що воно буде".
72-річний Роман чекає дружину
Роман з села Новоявленка Новодонецької громади. Розповідає: йому 72, чекає на дружину, яку мають прооперувати.
"Вона не стає на ноги. Там не знаю. Чи пальці будуть відрізати, чи що там. Гангрена пішла. Ми поки тут залишилися", — розповідає Роман.
У чоловіка з собою три сумки речей і улюблена куртка.
"Я в чому був — у тому поїхав. Качки, кури — залишилися. Все там. Собаку відпустив. Син воює, казав: "Приїду, заберу". Може, приїде забере, до себе туди, в Запоріжжя", — каже Роман.
"Я вже жінку матюкав. Кажу: куда ти мене сюда затянула? Господи, сиділи б там — убили б, так убили. Нам повертатися поки — на. Мрієш, щоб воно скоріше закінчилося. Та й здоров’я хоч трохи було б".
Транзитний центр у Лозовій щодня приймає близько сотні жителів прифронтової Донеччини. Переважна більшість за день-два їде далі, у тил. Ті, хто мають проблеми з документами чи здоров'ям, можуть пожити довше.
