Пошили вдома на машинці, прикріпили до держака від сапки. Перший синьо-жовтий прапор підняли на загал у центрі міста Кадіївка, що на Луганщині, 1 травня 1990-го року. Один з учасників тих подій — Ігор Орел. Йому 65 років, у минулому — один з основоположників Народного Руху й товариства "Просвіта" в Кадіївці, викладач, журналіст, публіцист.
Пригадує: це була першотравнева демонстрація. Локацію для свого пікету рухівці обрали метрів за сто від трибуни офіційних святкувань, наважилися вийти близько півтора десятка людей.
"Я всіх попередив, щоби дома наїлися, бо невідомо коли додому потрапимо і коли взагалі нас тепер нагодують. Прапор ми тримали в гущині нашої боївки", – згадує Ігор Орел.
Про події, які відбувалися в його рідному місті, коли в повітрі вже "витав дух незалежності", чоловік наразі пише автобіографічну книжку. Чим закінчилася акція із першим національним стягом у Кадіївці та якою була атмосферу того часу у місті Луганщини, яке нині живе у російській окупації, — до Дня державного прапора України Ігор Орел розповів Суспільне Донбас.
Далі — пряма мова.
Як формувався Народний Рух і Кадіївці
До 2014 року я жив в місті Кадіївка Луганській області. Восени 1989-го року у нас був створений осередок Народного Руху. Це був перший осередок в Луганській області А я, власне, став його головою, мені тоді було 28 років.
У той період я працював в профтехучилищі викладачем і майстром виробничого навчання. У грудні 1989-го мені довелося звільнитися. Суто з політичних міркувань — я там почав політичну діяльність, "зарубав" висування в депутати нашого директора. І на цій хвилі написав заяву на звільнення.
Основою нашого осередку Руху була молодь. А ще — колишні політрепресовані. Наприклад, був Іван Григорович Фіщук, він сидів "за Угорщину", за 1956 рік, бо він тоді був комсоргом полку і став агітувати свій полк, аби не їхати в Угорщину на придушення виступу. Дали йому "десятку".
Був ще Іван Онуфрійович Спанчак зі Львівщини, з Дрогобицького району, село Грушів. Його посадили за УПА. Хоч він в УПА особливо й не був. Навчався в Львівській політехніці, закінчив навчання, сходив на вишкіл у ліс. Хтось на нього "накапав", і йому теж дали "десятку". А потім, після ув'язнення, їм обом дозволили поселитись на Україні, але — тільки на Донбасі.
У мене батьки були звичайними "ІТРівцями", працювали, батько навіть був членом Комуністичної партії. Але по лінії дідів — були репресовані. Скажімо, мій дід був репресований без суду і слідства, три роки сидів. Його брата — розстріляли, ще один його брат — загинув на війні. Їх переслідували, як підкуркульників, бо прадіди були багатими хазяями. Дід врятувався тим, що поїхав працювати на шахту, став "пролетарем".
Тобто — по дідах я знав історію України. І якось так дуже сприйняв ідею національного відродження, став їздити у Львів з 1988 року. Львів тоді був, як Мекка українства. З часом став возити зі Львова в Луганськ газету "Поступ".
Якою була Кадіївка наприкінці 80-х років ХХ століття
У той період Кадіївка разом з містами-супутниками налічувала десь 110 тисяч населення. Всі шахти працювали, заводи, купа гуртожитків було приїжджими робітниками набиті.
І якогось такого українського руху там не було. Був один в педучилищі чоловічий квартет — співали українські пісні. Все.
Говорили — російською. Школи — російською, інститут — російською. Було в нас двоє україномовних викладачів з Вінницької та Київської областей, почали робити програми викладання українською мовою в інституті. Одного зразу звільнили, скоротили, а другий був доктором технічних наук, його не чіпали.
Але вже десь 1989-90 року склалося наше коло — коло людей, які стали між собою говорити українською. Сказати б, що воно користалося якимось впливом у місті, — ні, такого не було.
Фото надав герої матеріалу
В мене батько працював на військовому заводі начальником виробничого відділу. В них був відділ цей КГБшний. А це вже була "перебудова" і йому сказали: "Дивись, тут на твого сина справу заведено, ми давали по тобі всю інформацію. Ти там сином займися, може йому краще не висовуватися". Ну батько провів зі мною "роботу" — ми з ним рік потім не розмовляли...
Як піднімали перший синьо-жовтий прапор
Перший синьо-жовтий прапор в нашому місті пошив Іван Онуфрійович Спанчак. Це якраз тоді сталося, коли наш рухівський осередок готувався долучитися до "первомайської" демонстрації у 1990 році. Нещодавно, 3 квітня 1990 року, було піднято синьо-жовтий прапор у Львові, і ми також дуже хотіли підняти прапор в нашому місті.
Ми писали і малювали антикомуністичні транспаранти, а от прапора національного ми не мали. А як добре було б на демонстрації і прапор підняти! От Іван Онуфрійович і пошив сам на швейній машинці з синього та жовтого матеріалу. А я відкрутив від сапки дерев’яну ручку, зачистив її наждачним папером і вийшов чудовий держак до прапора.
Локацію для пікету ми вибрали метрів за сто після трибуни, коли колони "трудящих" вже розслабляються і починають дисоціювати зі святкових колон на окремих індивідів. А тут ми – з прапором і транспарантами: Гей-гу, чорти ми лісові… Зібралися на рухівський пікет людей з 15.
Я всіх попередив, щоби дома наїлися, бо невідомо коли додому попадемо і коли взагалі нас тепер нагодують. Костюк допоміг мені притягнути з дому транспаранти, які ми роздали учасникам. І прапор ми натягнули на держак і тримали його в гущині нашої боївки.
А ще підійшла чота анархо-синдикалістів Ідейно-політична течія в робітничому русі, сформована під впливом анархізму. Були в опозиції до комуністичної партії. Зокрема, заперечували необхідність централізованого державного устрою, вважали, що профспілки повинні діяти на основі принципу прийняття рішень усім колективом, через загальні збори на місцях.на чолі із Стасом з червоно-чорним прапором. Ну які анархо-синдикалісти — учні шкіл і профтехучилищ.
А як пішли "трудящі", ми вишукувалися здовж вулиці і підняли транспаранти і синьо-жовтий прапор. А за нами вишикувалися анархо-синдикалісти. І підняли червоно-чорний прапор. О, як трудящі зацікавилися!
Стали читати транспаранти і на прапори дивитися. І навіть корки в ході демонстрації стали утворюватися посеред вулиці із зацікавленої меншості. А більшість "трудящих" намагалася якнайскоріше опинитися подалі від нашого пікету.
І нарешті появилася міліція. На чолі з начальником полковником Д’яком та замполітом полковником Коршуновим, в оточенні особового складу міськвідділу. Коршунов як налетів на нас шулікою. Як став кричати: "Хто-о-о організатор-р-р-р!?". Ну ясно хто. Довелося мені пояснити Коршунову заготовлене пояснення, що організаторів немає, а всі тут якось випадково опинилися. Самі не можемо зрозуміти, як це вийшло.
Коршунов від мого нахабства став хапати ротом повітря і нарешті видав, що всім нам місце в КПЗ. А Д’як зняв формений полковничий ківер, витер хусточкою піт з лоба і сказав лише одне: "Скоріше б мені на пенсію". Одним словом, нас міліція не затримала і ми "проводили антикомуністичну пропаганду", аж поки не закінчилася демонстрація.
Потім про "рухівську провокацію" написала міська газета. Ну, в негативному контексті, звісно. Але ж могла і проігнорувати. Тому я був дуже радий першій медійній увазі до нас і був вдячній газеті. Я ще жалкував, що моє прізвище в тій газеті не написали. Я відзвітував газетою в обласний провід. І газета з тим матеріалом зберігалася в моєму архіві багато років. До речі, здається, це була остання першотравнева демонстрація в нашому місті...
Сам прапор залишився у мене вдома. Кадіївку я покинув у 2014-му, у рік окупації, а мама лишилася. У неї були три обшуки, і стяг знайшли і забрали "сєпари".
Що було далі
По тому я став приватним підприємцем, а з 2003 року працював в виконкомі заступником начальника управління економіки. Недовго. Коли розпочалася "проющенківська кампанія", у мене в кабінеті висів портрет Віктора Ющенка, і мені довелося звільнитися. Брав участь у Майдані 2004 року. З 2014-го по 2015-й служив у першому складі батальйону "Айдар".
Написав книжку "Хроніка одного батальйону", потім — "Зрада і війна". Пів книжки – про "до війни", а пів книжки — про добровольчій батальйон. 2018-го переїхав жити до Львова, зараз займаюся ветеранською проблематикою.
Усі мої архіви залишилися вдома, у Кадіївці. Вони втрачені. Окупанти приходили з обшуками щороку до мами, їй довелося все попалити.
Про те, що війна з Росією неодмінно буде, ми розуміли ще тоді, коли піднімали прапор. Я ще в 2010 році написав, коли Янукович став президентом, статтю "Історична місія Януковича" в київській газеті "Самоврядна Українська Держава". Писав, що Янукович не просто так, він має виконати історичну роль, тобто "довести Україну до найнижчої точки падіння". Я писав це зразу після виборів. Але яка буде найнижча точка? Я не знав. Тільки в 2014-му, коли почалась війна, я зрозумів: оце-от і є та найнижча точка, яку ми мали отримати. І зараз ми досі проходимо це цю найнижчу точку.
Долі ж інших учасників пікету склалися по-різному. Колишні репресовані – Спанчак і Фісюк – померли. Решта – хто де, хтось за кордоном, хтось зовсім відійшов від громадської роботи.
Зараз Кадіївка – під окупацією, половина людей – виїхали, хто – на підконтрольну Україні територію, хто – до Росії.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
