Свій перший досвід у журналістиці він отримав підлітком, продаючи газети у столичних електричках. Далі, говорить, було серйозне захоплення й наполегливий шлях у професію: вступ до університету з третьої спроби, 9 років навчання і захист кандидатської, паралельно — робота у провідних українських ЗМІ. Зараз 45-річний Сергій Хомінський — пресофіцер 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У "Сталевій сотці" й на війні — три роки. Як він сам каже, поставив професію цивільного журналіста на військові рейки.
Чи відрізняється журналістська робота від служби пресофіцером, чого бракує сучасній українській журналістиці, а також про випадки, які з ним траплялися на війні, — напередодні 6 червня Дня журналіста — Сергій Хомінський розповів Суспільне Донбас.
Далі — пряма мова.
"У нас є — журналістика"
У цивільному житті я був журналістом. Чотири роки бакалаврату, два роки магістратури та три роки аспірантури. Пізніше зустрів дівчину. Лучанку, волинянку, яка стала моєю дружиною, переїхав з Києва до Луцька. У Волинському національному університеті імені Лесі Українки, викладав студентам-журналістам.
Я завжди казав своїм студентам: в Україні, на відміну від країни-помилки, яка від нас на північний схід, є журналістика. У них (росіян — ред.) є пропаганда, дуже потужна, яка виконує свої функції. А у нас — є журналістика. Зі своїми проблемами, зі своїми абсурдами, зі своїми недоліками, але вона у нас є, а у них її немає.
"Коли до ворога 150 метрів"
Коли почалося повномасштабне вторгнення прийшов у свій ТЦК, мобілізувався. Мені запропонували вакантну на той момент посаду пресофіцера. І тоді, знаєте, от можна економіку поставити на воєнні рейки, ну, а я свій фах цивільного журналіста поставив на воєнні рейки.
Одна справа працювати з журналістами, коли немає бойових дій. Так, є напруга, є загроза, але немає бойових дій. І зовсім інше, коли ви вже на війні, коли, наприклад, це — Серебрянський ліс.
Коли ми були в Серебрянському лісі, ми ще були бригадою тероборони. А бригади тероборони не мають взагалі в своєму штаті бронетехніки, але у нас були придані танки. І розуміючи цінність цих кадрів, ми разом з командиром батальйону виїхали рано-вранці знімати якраз бойову роботу танка прямою наводкою.
По-журналістські побувати на війні дуже цікаво, тому що це досвід, який би ти у цивільному житті ніколи не набув. Ніхто цивільному журналісту не дозволить знімати бойову роботу танку прямою наводкою, а от мені доводилося це робити.
Тоді танк почав гатити по ворожим позиціям, вони почали відстрілюватись. А я бігав зі штативом і все це якось знімав. А потім Роман Васильович, коли все вже закінчилося, каже: "Сергію, буде можливість, поставиш велику свічку в церкві. Ти того не бачив і не зрозумів, а я був метрів за 10 за тобою, і ворожа міна між нами, от так просто в пісок пішла. Але пісок був, мабуть, м'який, і Бозя, мабуть, був того дня дуже добрий, і вона не вибухнула. А так би шукали комбата і пресофіцера".
Історій багато. Є така італійська журналістка Стефанія Батістіні, ми тоді дісталися позиції нашого нинішнього першого механізованого батальйону під вечір. Ночували. І вранці один з бійців пропонує: "Сергію, вам же ж треба поснідати. Я вам наварю борщу". Кажу: "Як це? На "нулі" навариш борщу?". Він каже: "Так, все дуже просто". На такому маленькому газовому балончику. Тобто він справді наварив цього борщу. А я кажу: "А тарілки де?" Каже: "Сергій, у нас немає тарілок".
Я собі думаю: трясця, як орденоносна італійська журналістка (а на той момент, президент Володимир Зеленський вже вручив їй "Орден княгині Ольги)", її колеги, — як я їм запропоную їсти борщ з каструлі, без тарілок? Вони мовчки і Стефанія, і її колеги беруть по ложці, я теж беру ложку і ми цей борщ до кінця з каструлі доїдаємо.
Я тоді вкотре переконався, що журналісти, незалежно від національності, — однієї групи крові. І коли до ворога 150 метрів, переживати, що ти їси з однієї каструльки, це трошки абсурдно.
Цього бійця, який наварив нам борщу, звали — Максим I він був дуже крутезним, класним бійцем. Після того моменту, після тієї історії десь за два-три місяці він загинув, як герой, відбиваючи ворожий штурм...
Третій рік я на сході України, третій рік я на Донбасі, спілкуюся з місцевими людьми. І, знаєте, іноді можна почути таку тезу: "тут всі ждуни". Коли я таке чую, у мене, чесно, стискаються кулаки, і скули трошки стискаються, бо я з цим не погоджуюсь. Розумієте, говорити українською, ходити до церкви, це набагато простіше робити у Львові, у Луцьку, у Франківську, у Тернополі. Тут — це набагато складніше робити.
Можливо, скажу трішки крамольну думку. Чи можна любити Україну російською мовою? Я вважаю — можна. Сила силенна хлопців і дівчат воюють за Україну, вмирають за Україну, спілкуючись російською. Тобто у нас має бути дуже мудра мовна політика, якої у нас не було. На моє глибоке переконання, за моїми спостереженнями, на сході, на Донеччині, у Слов'янську, у Краматорську сила-силенна дуже крутезних людей. Людей, які люблять Україну. От якби Путін в лютому-березні 2022-го посунув на Львів або Луцьк, то я впевнений, що ми переконалися б, що і там "ждунів" вистачало і вистачає.
Я дуже сумую за викладацькою діяльністю. Але поєднувати викладання і своє перебування в зоні бойових дій, поклавши руку на серце, неможливо. Якщо ти зараз у війську, то треба концентруватися на тому. Журналістська діяльність, викладацька діяльність — на даний момент у мене поставлена на паузу. Колись після перемоги я її з цієї паузи очевидно зніму.
