Поховала сина-бійця, взяла в родину ще чотирьох дітей. Переселенка з Луганщини Оксана Карпцова втратила на війні старшого сина. 21-річний Єгор Карпцов, позивний "Карбон", був військовослужбовцем 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Загинув в обороні Авдіївки. Незадовго до смерті встиг поділитися з матір’ю думкою — взяти в родину дитину-сироту. Оксана виконала бажання сина — рік тому їхня сім'я поповнилася одразу чотирма прийомними дітьми.
Що пережила на початку війни та в окупації, як замість одної доньки в її родині опинилися четверо дітей та що дає наснагу в материнстві — напередодні Дня матері Оксана Карпцова поділилася своєю історією з Суспільне Донбас.
"Загинув на 18-й день повномасштабної війни":
про загибель сина та життя в окупації
До повномасштабної війни родина Карпцових жили у Сватовому на Луганщині. Оксана була власницею салону краси й сама там працювала перукаркою.
Разом з чоловіком виховували двох синів. Нині молодшому Матвієві 17 років, старшому Єгорові — назавжди 21, говорить Оксана.
"У жовтні 2021-го Єгор підписав контракт і став військовослужбовцем 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Коли розпочалася війна, він одразу опинився в "гарячій" точці, під Авдіївкою. Він загинув на 18-й день повномасштабної війни — 13 березня. Йшли танки — на мирне населення, а вони з хлопцями взяли вогонь на себе. Він і ще 11 хлопців", — розповідає Оксана.
Поховали Єгора Карпцова на Дніпропетровщині, куди змогли вивезти тіло, — без рідних. Удома, на Луганщині, на той момент вже була окупація, розказує жінка.
Вони з чоловіком і молодшим сином прожили в захопленому російськими військами Сватовому два місяці.
"Окупанти були в нашому місті вже 3 березня. Колонами йшла техніка, такий гул стояв. Прапори були не російські, а совєтські — червоні, з серпом і молотом. Деякі наші — ті, з ким я спілкувалася, з ким дружила, — стояли й махали їм… Люди, які приходили до мене в перукарню", — каже Оксана.
У перукарню до Оксани приходили люди у формі зі зброєю.
"А потім до мене в перукарню прийшли люди у формі. Зайшли: "Что ми, работаєм?". "Працюємо", — кажу. "Заканчіваєм свою работу, подпісиваєм договор с намі. Вот, всє докумєнти готови". Я така стою, хитаю головою. Вони: "У тєбя два часа єсть — убірайся". Єдине, що я встигла забрати, — перукарський інструмент. Дуже шкода приміщення, у ньому ще син мені допомагав зробити ремонт", — говорить переселенка.
"Мам, візьмемо дівчинку?":
взяти в родину дитину-сироту — бажання сина
На підконтрольну Україні територію Карпцови змогли виїхати через територію Росії — з перевізником. Сплатили, каже Оксана, по 500 доларів за кожне місце, добиралися кілька діб. Із собою взяли лише найнеобхідніше. Оселитися вирішили на Дніпропетровщині, ближче до населеного пункту, де похований Єгор.
Як розповідає жінка, вона майже "жила" біля могили сина: дім — робота — дім — цвинтар — це був її звичний маршрут. Обмірковувала, згадує вона, й одну з останніх розмов із сином.
"В Авдіївці Єгорка бачив скільки дітей залишились сиротами після "прильотів", скільки виїжджали й евакуювалися. І він мені напередодні каже: "Мам, ти не уявляєш, що тут робиться, тут просто пекло. Скільки дітей ми оце зараз евакуюємо вже самих без батьків. Як прийду у відпустку, візьмемо дитину, дівчинку? Кажу: "Прийди, синочку, ти тільки прийди", — розказала жінка.
"Ти моя мама, ти за мною?"
Їхали за однією — повернулися з чотирма
Рішення Оксани — взяти в родину прийомну доньку — підтримав чоловік Олексій. Подружжя готувалося стати прийомними батьками не один місяць: збирали документи, пройшли спеціальні курси. За дівчинкою-сиротою довелося їхати до Нідерландів, де в евакуації перебував український сиротинець. Їхали за однією — повернулися з чотирма, усміхається Оксана.
"Ми їхали по Кіру, найстаршу. Зараз їй вісім. Я її, можна сказати, через інтернет вибрала. Приїздимо в Нідерланди, в дитячий будинок. І вже на порозі вони всі четверо до нас вибігають. Обіймають. "Ти моя мама?", "Ти за мною?". Я в шоці стою", — пригадує жінка.
Так у її родині рік тому опинилися троє доньок і син: найстаршій Кірі зараз вісім років, Богданові — сім, Ані — шість, Насті — п’ять. Вони з чоловіком купили житло на Дніпропетровщині й весь свій вільний час присвячують дітям.
"Настя була замкнута, не розмовляла. Ми думали, що вона глухоніма. Зараз покращало, вона така торохтушка — і співає, і взагалі активна. На жаль, у неї виявили дитячий церебральний параліч. Не дуже тяжка форма, але все одно треба постійно лікуватися. Через таку ситуацію чоловік втратив роботу — нам треба постійно їздити на реабілітацію, лежати в лікарні. Чергуємося з ним: я — з наймолодшими, він їздить, або навпаки. Старший син Матвій живе з нами, йому 17 років, навчається в коледжі", — каже Оксана.
За словами жінки, виплати від держави — 860 гривень на кожну дитину. На Настю ще дають пенсію.
"Живемо на заощадження. Кошти, які виплатила держава за смерть сина, підуть на освіту й майбутнє дітей. Дуже допомагають наші знайомі, друзі, куми, які розсіялися по всьому світу. Шлють дітлашні подарунки, одяг, іграшки. Також із дітьми допомагає моя мама, їй 68 років, вона також виїхала з окупації", — додає Оксана.
"Я насолоджуюсь материнством":
про новий досвід бути багатодітною мамою
Рік, що минув, у ролі матері багатодітної родини, зізнається Оксана, не був для неї простим.
"Усі діти травмовані. Кожен з них — по-своєму. Гризуть нігті, висмикують вії... Все, що нам казали про період адаптації, — все є. І попри все — зараз я насолоджуюсь материнством. Я стараюся дати цим дітям все, що, можливо, не додала свого часу своїм хлопцям, бо була вічно забігана, постійно мчалася на роботу.
Дівчаткам коси плету, з Богданом — їздимо на тренування з греко-римської боротьби. Возимо їх на всілякі заходи. Я не жалкую про своє рішення. Я б хотіла поділитися цим з іншими сімейними парами: якщо є можливість, беріть дітей у родини", — говорить Оксана.
Жінка додає: втративши через війну сина й рідний дім, вона вже не будує довгострокових планів на майбутнє — живе, тим, що є.
"Повернутися додому дуже хотілося б, але це — нереально. Живемо маленькими мріями. Скоро літо, і старша заговорила про валізу, про табори. Звісно, хочеться поїхати всім разом на відпочинок. Та ми й так удома не сидимо: їздимо в зоопритулок для евакуйованих тварин, з Бахмута, з Костянтинополя, допомагаємо, чим можемо. І вдома у нас живуть тварини. Кішка Лесі — названа на честь Лесі Українки, Боня і Лунтик — два хом'ячки", — каже Оксана.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
