В Україні 23 квітня оберуть лавреата Drahoman Prize 2025 — відзнаки, яку вручають за перекладацьку майстерність та внесок у промоцію української літератури у світі.
Кажуть, якщо письмо — це танець, то переклад — танець у кайданах. І справді, це ще те завдання із зірочкою — адаптувати твір іншою мовою для читацтва, чиї менталітет та культурний бекграунд відрізняються від авторових, водночас максимально зберігаючи оригінальні сенси та стиль оповіді.
Суспільне Культура поспілкувалося з перекладачками: розповідаємо про романтику та виклики цієї професії разом із Роксоляною Свято, Аллою Татаренко, Ярославою Стріхою та Ларисою Бабій.
Про спікерок
- Роксоляна Свято — перекладачка з англійської та німецької.
Обидві мови покривають більш ніж одну літературу, і якраз ця відкритість до різних культур імпонує перекладачці найбільше. У її доробку — переклади творів Славенки Дракуліч, Бріджит Квінн, Джорджа Бейкера, Росса Кінга тощо.
- Алла Татаренко перекладає з сербської і хорватської на українську та навпаки.
За освітою вона славістка, спеціалізація — "сербська та хорватська мови і літератури". Зокрема, Татаренко переклала твори Данила Кіша, Мілорада Павича, Борислава Пекича, Горана Петровича та інших.
- Ярослава Стріха — перекладачка з англійської.
У її доробку — твори Кейт Аткінсон, А.С. Баєтт, Джуліана Барнза, І.Б. Зінґера, Майкла Каннінґема та інших.
- Лариса Бабій перекладає з української на англійську для іноземної аудиторії.
Наразі працює над перекладом поезії Максима (Далі) Кривцова зі збірки "Вірші з бійниці", співпрацює з онлайн-журналом London Ukrainian Review і перекладає есе для різних видань.
Які основні труднощі постають перед перекладачами іноземної літератури?
Роксолана Свято:
Мабуть, найважче втримати баланс між близькістю до оригіналу та створенням самостійного тексту, який буде жити вже в іншій мові.
Кожен мій переклад — це вже український текст, і його читачі мають спотикатися не частіше, ніж читачі оригіналу (бажано, звісно, в тих самих місцях, але часто це недосяжний ідеал). Та згладжувати саме спотикання не завжди треба — особливо якщо воно є в оригіналі. Власне, не все, що на перший погляд здається "непозбувною бентегою", є нею.
Алла Татаренко:
Найважливіше для мене — не зіпсувати твір. Наблизитися до оригіналу не лише в сенсі адекватного відтворення слів і смислів, але й передачі емоції, яку випромінює текст. Якщо оригінал викликає сміх, сум, хвилювання, передчуття радості — переклад теж має викликати таку реакцію.
Ярослава Стріха:
Труднощі в роботі з текстом — дуже індивідуальна історія, котра залежить від мови першоджерела, авторського стилю, глибини знайомства перекладачки з кожною темою (відповідно, чи багато доведеться догуглювати та консультуватися з фахівцями).
Натомість досить універсальні труднощі — умови роботи. Усі перекладачі книжок — фрилансери, тож жодних соціальних гарантій на випадок, скажімо, втрати працездатності не мають, і це потрібно враховувати в плануванні свого життя й роботи (з іншого боку, в наших умовах соціальні гарантії загалом є рідкістю).
Перекладачі — одні з найбільш високооплачуваних кадрів у книговиданні. Перекладацькі тарифи суттєво вищі, ніж редакторські чи коректорські, однак від випадків несвоєчасної чи неповної виплати гонорарів не захищений ніхто (хоча в останні роки такі випадки є радше рідкістю).
Також багато хто з колег говорить про проблему (не)видимості перекладача для читачів, але, мені здається, в Україні перекладачі значно помітніші й шанованіші, ніж на багатьох інших ринках, де переклад посідає менш помітне місце в літпроцесі.
Які мовні або культурні особливості, теми, жанри найскладніше передати українською?
Роксоляна Свято: Непросто знаходити відповідники для різних діалектів, а ще соціолектів, жаргону тощо. Навіть німецька в різних регіонах Німеччини має впізнавані фонетичні й лексичні особливості — що вже казати про різні країни. Література нерідко цим грається.
На жаль, діапазон упізнаваних українських діалектів не такий широкий. Ба більше, в нас тут є свої стереотипи. Все, що не є літературною мовою і умовним галицьким діалектом, у нас звикли зневажливо називати суржиком — хоча насправді може йтися про діалекти різних регіонів. Утім, переконливо відтворити бодай один діалект — ще те завдання з зірочкою. Взагалі знаходити природну і впізнавану мову для персонажів — це щоразу виклик. А ще не завжди вдається пояснити контекст, зрозумілий в оригіналі, не вдаючись до приміток.
Алла Татаренко: Складно перекладати твори, які базуються на оригінальному національному коді, такі, що апелюють до прототекстів, знаних читачам оригіналу і незнайомих для читачів перекладу.
Найскладніше перекладати прозу, в якій закладено певну мелодику, і, звісно, поезію. Непросто перекладати імпровізацію або потік свідомості, адже це часто дуже особливий внутрішній портрет-калейдоскоп, який складається не лише з індивідуальних "скелець", але також і зі "скелець" певної культури певного часу.
Ярослава Стріха: Я не вважаю, що якісь теми чи жанри є складнішими за інші — всі проблеми вирішувані, але в кожної мови є свої особливості, які можуть ставати викликом для перекладача. Скажімо:
- В англійській мові фіксований порядок слів у реченні, а в українській — ні, тож потрібно пам'ятати про цей додатковий інструмент і періодично робити додатковий логічний наголос зміною порядку слів абощо; якщо всюди лишати фіксований порядок, як в англійській, український текст звучатиме штучно.
- В англійській немає категорії доконаного / недоконаного виду дієслів, тож подекуди доводиться вгадувати, що мається на увазі під якимось "he would go to the lake" — "він піде" чи "він ходитиме"?
- В сучасній англійській, крім кількох діалектів, немає поділу на "ти" і "ви" — отже, перекладачі мусять на власний розсуд вирішувати, як герої звертаються одне до одного, а якщо їхні стосунки змінюються, в який саме момент вони переходять з "ви" на "ти".
- Англійська терпиміша до нагромадження прикметників, ніж українська, тож якщо в англійській можна сказати "there were tall blue jagged snow-capped mountains", в українській частину з цих прикметників має сенс змінювати на іншу частину мови: "височіли сині засніжені кручі" абощо.
Як знайти баланс між адаптацією та оригіналом?
Роксоляна Свято: Існує вислів, що кожен переклад — це перелік втрат. І з цим важко сперечатися (хоч іноді й хочеться). Ідеальної еквівалентності не існує, тож жоден текст не можна передати іншою мовою "так само". Часто треба чимось жертвувати і шукати інші способи компенсації.
Найчастіше доводиться поступатися деталями заради збереження чогось більшого — наприклад, відійти від дослівного змісту задля відтворення ритму. Але загальних рецептів не існує. Бо для іншого тексту, навпаки, буде важливий дослівний переклад.
Коли в дитячій повісті Маркуса Ортса персонажі згадують відому всім німецьким дітям пісеньку, я спробую знайти український аналог. Але якщо персонажі Теодора Фонтане, письменника-реаліста кінця ХІХ століття, бавляться в розмові цитатами з поетів-романтиків, то впізнаваністю доведеться поступитися заради букви оригіналу й робити примітку (і то ще дякувати, що знайшовся український переклад саме того вірша, який мені потрібен).
Алла Татаренко: Нещодавно я перекладала вірші класика хорватського експресіонізму Антуна Бранка Шимича. Для цього я перечитала чимало досліджень хорватських мовознавців, присвячених поетиці та стилю цього літератора, мовним особливостям поетичного дискурсу.
Найскладніше було перекласти найвідоміші його рядки, у яких закладена двозначність трактування: наприклад, початок вірша "Поети".
"Поети — (втілення) здивування у світі" чи "Поети — ті, що викликають здивування людей"? Оскільки автор пішов у засвіти сто років тому, я зверталася за порадою до друзів-письменників, які згадували дискусії, що точилися з цього приводу, і підтверджували неоднозначність розуміння цього надзвичайно важливого твердження. Отже, поети, виходить, це ті, що дивуються світові, і водночас ті, яким дивуються інші люди. Довелося одне слово (čuđenje) передати двома: "Поети в світі — дивна зачудованість"…
Тут є ще слово svijet, яке завдало мені клопотів і під час перекладу "Війни" Мілєнка Єрґовича. Адже воно означає і світ, і людей. У кожному випадку, коли контекст не дозволяв зробити однозначний вибір, я запитувала автора, в якому значенні він використовує це слово. Найчастіше відповідь була – "в обох".
Ярослава Стріха: Баланс між одомашненням і очудненням — це основна проблема в історії перекладу. Наближати твір до тієї культури, на яку здійснюють переклад, чи навпаки — наближати читача до культури оригіналу? Умовно кажучи, писати "самурай у юката зайшов в ідзакаю й замовив саке" чи"Лицар у легкому літньому халаті зайшов у корчму й замовив рисової горілки"? Чи якийсь проміжний етап між цими двома варіантами?
У різні епохи й у різних країнах нормативними стають різні підходи. Існує побоювання, що одомашнювальний підхід може бути проявом культурного імперіалізму, адже він дає змогу нехтувати особливостями мови оригіналу й подавати цільову культуру як нормативну. З іншого боку, ми знаємо приклади з історії українського перекладу радянського періоду, коли одомашнювальні переклади були якраз антиімперською стратегією, адже давали змогу "контрабандою" пронести в обіг усе багатство української лексики, попри цензурні утиски.
Нині кожен перекладач і перекладачка визначає для себе межу припустимого самотужки, і це залежить також від жанру: наприклад, те, що прийнятно в гумористичній чи в дитячій літературі, може здаватися спірним рішенням у академічній прозі. Скажімо, перекладаючи комікс про казкових персонажів у сучасному Нью-Йорку, я подекуди дуже одомашнювала переклад задля збереження необхідного комічного ефекту. Наприклад, мером казкового містечка є King Cole, герой дитячого віршика, незнайомого українському читачеві, тому я перейменувала його на Царя Гороха.
Лариса Бабій:
Переклад — це мистецтво. Я пропускаю текст через себе й намагаюся максимально точно передати те, що цей текст говорить мені, враховуючи те, як сам автор висловлюється (лексику, тон, побудову речень, образи, ритм, тощо).
Я можу набрати декілька варіантів одного речення, читаю кожен уже як англомовна американка й вибираю версію, яка найкраще передає те, що я прочитала в українському оригіналі.
Головний принцип — я не можу перекладати те, чого сама не розумію. Це не значить, що треба бути експертом у всьому, з чим працюю, але часто доводиться швидко вчитися на ходу.
Робота перекладача вимагає постійно визначати (впізнавати або вирішувати), що є головним у кожному висловленні — і саме це передавати. І тут геть не достатньо замінювати слова однієї мови на слова іншої. Тому я принциповий противник машинного перекладу — чи його виконує ШІ, чи людина.
Чи залучають перекладачі іноземних авторів до роботи над перекладом?
Роксоляна Свято: Буває по-різному. З деякими авторками я навіть заприятелювала в процесі перекладу. А когось воліла не турбувати, а радилась із німецькими колегами або друзями.
Але так: живі автор чи авторка — це велика перевага. І більшість із них охоче йдуть на діалог, хоч і не завжди можуть відповісти на всі запитання. А ще ми часом знаходимо неточності в оригіналі, яких до нас не помітили. Що й не дивно: іноді ми проводимо з текстом не менше часу, аніж ті, хто його писали.
У німецькомовному просторі існує практика спільних майстерень для популярних авторів та їхніх перекладачів різними мовами. Вони збираються в одному місці на кілька днів, щоб детально обговорити один текст і його головні виклики. Автор чи авторка беруть у цих дискусіях участь на рівних. Результатами таких обговорень можуть скористатися і наступні перекладачі, адже обговорення конспектують. Подібні майстерні— страшенно корисна практика, яка багато чому вчить, хоч іноді й фруструє, адже часом демонструєш не лише власні здобутки, й помилки.
Алла Татаренко: Так, звісно. Доводиться набридати авторам, бо буває, що ніхто інший допомогти не може. Був такий випадок, коли я, не знайшовши слова у словниках, не хотіла турбувати автора, а спочатку опитала друзів — носіїв мови. Коли виявилося, що вони теж такого слова не знають, а варіанти тлумачень, які вони пропонують, дуже різні, звернулася до автора. Виявилося, що у цьому слові просто загубилася літера.
Коли перекладала оповідання Горана Петровича "Слова", потрібно було перекласти дуже особливу еротичну сцену: герої, не торкаючись одне одного, досягають любовного екстазу, обмінюючись словами. При цьому ці слова діють не закладеним у них прямим значенням, а звучанням, асоціаціями, своєрідним "смаком" і "післясмаком": заласся, знемога, розкіш… Серед слів, які мали мінімум два потенційні варіанти перекладу, було слово maljica — це може бути і барабанна паличка, і волосинка. Горан Петрович мені відповів: "Це волосинка, побачена під особливим кутом". Його відповідь стала для мене тим камертоном, якого я шукала.
Ярослава Стріха: Я чула про випадки, коли перекладачі уточнювали певні нюанси, але сама не стикалася з потребою перепитувати авторів.
У тих випадках, коли автори знають українську й можуть авторизувати переклад (у моєму випадку це, скажімо, "Штетл. Золота доба єврейського містечка" Йоханана Петровського-Штерна чи "Повсякденний сталінізм" Сергія Єкельчика), вони читали вже завершений продукт і вносили свої зауваги. Мушу сказати, що це підвищує відповідальність для перекладачки, адже якщо не вдасться відтворити стиль і "голос" авторів, вони це зауважать.
Як би ви оцінили інтерес українських читачів до літератури тієї країни, з чиєї мови ви перекладаєте?
Роксоляна Свято: У нас досі існує пієтет до німецької літератури ХХ століття як однієї з "великих". Томас Манн, Герман Гессе, Гайнріх Бьолль, Бертольт Брехт, Ґюнтер Ґрасс: цей перелік важливих імен можна продовжувати. Зусиллями Євгена Поповича й низки інших перекладачів у нас є переклади багатьох текстів ХХ століття, що вже стали класикою.
А от десь від 1990-х наші уявлення як про німецьку, так і решту німецькомовних літератур, дуже фрагментарні. З одного боку, нині ці літератури є лише одними з багатьох європейських. Але в нашому випадку велику роль зіграли й економічні чинники: навіть у чудовому перекладі добрі книжки виходили крихітними накладами й не завжди потрапляли в бібліотеки — не те що книгарні. Та й самі переклади були доволі спорадичними і відображали найперше смаки перекладачів чи видавців.
Зараз ситуація змінюється. Є сталіший інтерес, системніша робота і видавництв, і культурних інституцій. Перекладів виходить більше, про них пишуть на літературних ресурсах і частіше обговорюють у різних форматах. У бібліотеках різних областей навіть з'явилася "німецька полиця".
Утім, на мою думку, уваги досі бракує. У кожній із німецькомовних літератур вистачає текстів, які були б цікаві українській аудиторії. Хоча зі зростанням книжкового ринку дедалі відчутнішим стає брак перекладачів, а ще редакторів і коректорів. Дуже важливо плекати професійні кадри навіть у нинішніх умовах, якщо ми маємо намір і далі рости.
Алла Татаренко: Я перекладаю з мов, які не є найпоширенішими. Це не ті літератури, які асоціюються з поняттям "бестселер", "найпродаваніша книжка місяця" тощо. Але у цих літератур в Україні є талановиті перекладачі й талановиті читачі, а це надзвичайно важливо.
Те, що у видавництві "Комора" невдовзі має вийти третє видання роману Петровича "Крамничка «З легкої руки»" і друге видання його роману "Атлас, описаний небом" (а йдеться про дуже непросту літературу!), я вважаю дуже радісною подією і хорошим знаком.
Окрім цього, "Війна" Єрґовича вийшла у видавництві "Темпора" українською менше ніж через пів року після виходу оригіналу і є першим перекладом цієї книжки іноземною мовою — це свідчить про те, що в Україні високо цінують справжню літературу.
Ярослава Стріха: Я перекладаю з англійської, тож інтерес стабільно високий. Власне кажучи, як читачка я зацікавлена в зростанні інтересу до перекладів з інших мов і культур, що могли б збагатити мій читацький досвід і мої книжкові полиці.
Чи отримують перекладачі достатню підтримку від держави та грантових програм? Якщо ні, то чого, на вашу думку, бракує?
Роксоляна Свято: На жаль, ця професія лишається доволі прекарною: далеко не всім, хто займається літературним перекладом, вдається прогодувати себе тільки цим.
Водночас можливостей для професійного розвитку і взаємодії нині значно більше, аніж навіть років п'ятнадцять тому. Існують різні стипендії й ґранти від німецькомовних країн.
Є вже і випадки успішних спільних проєктів українських та іноземних культурних інституцій. Це і програми на головних книжкових ярмарках, і різні дискусії та публічні заходи, зокрема й за участі перекладацтва. Хочеться, щоб цього ставало більше. І щоб воно мало системніший характер. Але для цього потрібна бодай якась фінансова сталість, про яку важко мріяти в умовах повномасштабної війни. Тож уже те, що в Україні створили й підтримують існування премії за переклад української літератури Drahoman Prize — величезний здобуток і майже диво.
Ярослава Стріха: Гадаю, з нинішнім бумом у книговиданні немає потреби в дуже широкій державній підтримці більшості перекладів: ми бачимо, що видавці сміливо беруться за всі краї літературного спектру — від поважної класики до найновіших бестселерів. Очевидно, підтримка стала б у пригоді з комерційно не дуже вигідними, але необхідними секторами (науковою літературою, якимись пластами складної класики абощо).
При цьому тішуся, що з'являється державна підтримка перекладів української культури іншими мовами, адже нам дуже важливо доносити нашу культуру і перспективу до читачів в інших країнах.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
