Пророчий сон Макса Ріхтера: про 8-годинний концерт на розкладних ліжках

27 вересня 2015 року з півночі до 8 ранку на BBC Radio 3 наживо транслювалося виконання музичного твору композитора Макса Ріхтера “Сон” (“Sleep”). Це був найдовший концерт в історії радіостанції. П’єса виконувалася в читальному залі Wellcome Library перед двадцятьма людьми на розкладних ліжках. Пізніше, коли вони давали інтерв’ю BBC, мало хто стверджував, що весь цей час спав. Один глядач сказав: “Мені не хотілося спати”, а другий описав галюцинації. Упродовж ночі радіослухачі BBC писали про свої реакції у Твіттер.

Амбітний проєкт “Сон” зацікавив культурні центри масштабністю ідеї та можливістю нової комунікації з відвідувачами: музичний твір задумано як певного штибу пейзаж, що розгортається впродовж часу, і шлях уздовж нього стає подорожжю для кожного слухача чи глядача.

У 2019 році вийшов документальний фільм “Сон Макса Ріхтера”, присвячений історії створення та втілення твору, і нещодавно ми подивилися його на екранах артхаусних кінозалів України. Ті, хто на такі сеанси не потрапив, можуть слухати музику Макса Ріхтера на його сайті або на Youtube-каналі композитора, мелодії якого легко впізнати, наприклад, у фільмах “Вальс із Баширом”, “Антон тут поруч”, “Прибуття”, “Табу”, “Чорне дзеркало” тощо.

Наразі, коли ми все більше часу проживаємо в глобальній мережі й подібно до Нео намагаємося зрозуміти, де ж вона, справжня реальність, перформанс Макса Ріхтера здається чимось більшим за колискову для сну. Або — mindfulness практикою. Композитор замислюється над питанням буття людини та її здатністю до перетворення завдяки мистецтву.

Наука сну

Навіщо писати музику для сплячих людей? Макс Ріхтер впевнений, що безсоння — екстремальний стан людини постіндустріального світу, й називає це епідемією. Життя весь час заповнене справами, і що ми доросліші, то їх стає все більше. Це на руку корпораціям, але чи підходить це людям? “Сон” — реакція Макса Ріхтера на прискорення життя в постіндустріальному західному світі, який втратив свій спокій. Тихий протест проти перенасиченості даними й життя в екранах гаджетів 24/7. Та водночас — це його спроба знайти той внутрішній простір у душі людини, де може вміститися музика.

Розмірковуючи, якою може бути композиція нового твору, Макс звернувся до нейробіолога Девіда Іглмана, щоб обговорити з ним, які процеси відбуваються мозку, що спить, і які ритми будуть резонувати. Девід розповів, що 86 млрд нейронів мають свої завдання, але в стані сну вони ніби “грають концерт”, і поводяться, як гурт. Якщо прикріпити до голови електроди, можна вимірювати повільні хвилі, характерні для сну.

Сон має особливий смак і колір, і це пов’язане з нижньою частиною спектра частот. Майже всі фази сну відбуваються за межами діапазону акустичних інструментів. У природі такі частоти відчутні під час грози, вони здаються нам чарівними, тому що ми не можемо їх грати. А якщо й спробуємо, то виходить дуже тихо.

Макс Ріхтер задумав написати музичний твір саме в таких частотах, використовуючи фортепіано, віолончель, альти, скрипки, орган, сопрано, синтезатор та електроніку. У структурі “Сну” певні мелодії й послідовності акордів повторюються в різних інструментах упродовж восьми годин, що дає слухачам змогу плавно входити в стан сну і прокидатися, ніби вони нічого не пропустили.

Відмовляючись від складного модерну, який втрачає зв’язок із широкою аудиторією, Макс Ріхтер мав намір зробити музичну мову більш прямою і зрозумілою. В основі його музики — повтори патернів, що характерні для мінімалістської традиції, серед представників якої одним із найбільш впливових музикантів другої половини XX століття є Філіп Гласс (творець багатьох опер, музично-театральних творів і не тільки).

“Сон” не є концертом у традиційному розумінні, коли композитор транслює зі сцени свій матеріал, намагаючись розповісти якусь історію. Виконання й динаміка “Сну” інші: люди, які сплять, і є історією. Можна просто лежати, спати, гуляти, слухаючи музику, — свобода, яку розгортає твір у процесі його виконання, ніким не регламентується. Чи не є це можливістю зрозуміти щось важливе або від чогось позбавитися?

Коли глядачі зібралися з ковдрами й подушками на концерт Макса Ріхтера в Grand Park Лос-Анджелеса, кожен по-різному уявляв собі, яким може бути це дійство. “Я побачила повідомлення про перформанс і подумала, що лежанки стоять дуже близько одна до одної. У кожної людини свій особистий простір, але я більш одиначка, а тут треба бути так близько до інших”, — сказала жінка, яка, однак, прийшла. “А я ніколи нічого не дивилася 8 годин підряд, — зауважила інша. — Тому хвилююся навіть тоді, коли музиканти розігріваються”.

Цікаво, що було б із нами, якби в соціальних мережах з’явилося оголошення про те, що можна прийти в якийсь культурний простір і пережити разом із невідомими людьми восьмигодинний “Сон” Макса Ріхтера? Про що би ми говорили?

Колискова на 8 годин

Перехід до сну — один із найдавніших ритуалів в історії людства. Він пов’язаний із нашою повсякденністю й переживанням трансцендентності. Багатий матеріал сновидінь став предметом дослідження психоаналітиків і матеріалом для кіносценаристів. У літературній творчості та в живописі сон — найважливіша складова художнього мислення творця. Макс і його дружина Юлія, мисткиня та антрополог, мріяли, щоби досвід колективного сновидіння став станом духовної ясності, а не забуття. Тому у творі “Сон” усе має значення: музика, місце, тривалість, процесуальність, атмосфера, характер проявів і взаємодії глядачів.

Пророчий сон композитора Макса Ріхтера: про 8-годинний концерт на розкладних ліжках

Дізнавшись про концерт, одна дівчина подумала: як це дивно — спати, лежати поруч із чужими людьми й чути музику. Навряд чи її дружина захоче брати в цьому участь. Але та навпаки підтримала ідею. Після перформансу вона розповіла кінематографістам: “Я була рада побачити свою супутницю сплячою. Це виявилося бентежним: ми на вулиці серед незнайомців, і всякі жуки, я боялася, що їй не сподобається… Однак її тіло охопив сон. Будучи жінкою, ще й у таких відносинах, я весь час насторожі. Невідомо, хто на тебе дивиться і про що думає. Я ніколи не відчуваю себе в безпеці. Але там, просто неба, в нас справді було відчуття безпеки. Це неймовірно”.

“Сон” занурює людину в роздуми про природу музики та її сприйняття в XXI столітті і водночас спантеличує питаннями про те, що пов’язує нас один з одним; навіщо люди збираються разом? Музика визначає структуру перформансу, але простір, тіло, поведінка й екзистенційне переживання для кожного учасника мали своє наповнення. “Завдяки тривалості “Сон” допоміг мені відповісти на питання, у якому напрямку я хотіла би рухатися далі. Поки мій розум блукав, музика проникала у свідомість. “Сон” змінив мене. Я прийняла важливі рішення щодо того, від чого я назавжди хочу відмовитися”, — розповідає ще одна учасниця перформансу в Лос-Анджелесі.

“Декому складно було уявити себе в такому місці. Але у всіх є дитячі спогади про те, як можна влаштуватися зручніше й засинати під пісню. Здається, в цьому стільки чуйності…”

Для тих, хто прийшов за новим емоційним досвідом до собору, оперного театру чи бібліотеки, “Сон” став унікальним способом проживання мистецтва й близькості один до одного. Завдяки природним змінам дня й ночі перформанс просто неба перетворився на подорож пейзажами музики. І те, у який спосіб документальна стрічка “Сон Макса Ріхтера” передає красу його візуального втілення, залишає не менш сильні спогади. А можливо, стає ще одним сном?

Камера оператора стежить за рухами музикантів і глядачів і фіксує деталі перформансу до самого світанку: бачить людей на ліжках серед дерев — хтось розгойдується в такт музиці, хтось медитує, хтось спить… Повз парк проїжджає пожежна машина із сигнальними вогнями, над головами пролітає гелікоптер. Лос-Анджелес уві сні. І профіль віолончелістки на тлі синьої стіни будинку з теплим світлом вікна здається ще однією картиною імпресіоністів. Коли на світанку з’являться перші птахи, а сині відтінки електричного світла поступляться місцем блідо-рожевим фарбам дня, частоти “Сну” зміняться — починається пробудження.

Сон як рух у не(с)відоме

Історія створення “Сну” тісно пов’язана з історією стосунків двох відданих людей, що здатні ділитися зі світом своєю любов’ю й талантом. Вони зустрілися на Единбурзькому театральному фестивалі багато років тому. Макс Ріхтер побачив Юлію Махр і подумав: “Яка вона прекрасна!” Але вийшов із театру й не наважився підійти. Потім вони знов випадково побачилися в театрі, з яким обидва співпрацювали, і почали розмовляти за лаштунками. Тоді Макс зрозумів, що зустрів найбільш цікаву, добру й мислячу людину. Він і досі так вважає.

До проєкту “Сон” кожен із них прийшов своїм внутрішнім шляхом. Юлія мріяла про перформативне дійство, у якому візьме участь багато людей. Макс Ріхтер хотів занурення в експериментальну музику, яка б могла взаємодіяти з досвідом слухача уві сні. І поки Макс був зайнятий твором, Юлія шукала, де може бути виконаний весь перформанс, і як правильно розповідати про цей дивний проєкт. Перед ними постало одвічне питання митця: ти впораєшся?

Довгий час ця родина жила дуже скромно, займаючись творчістю, але не заробляючи на цьому. Були моменти, коли після концерту Макс повертався додому пішки, бо на карті не було грошей і потрібно було дочекатися гонорару. Він почав писати саундтреки для кіно, мріючи здобути більше фінансових можливостей для запису своїх концертів. Робота над музикою “Сну” тривала майже два роки, і ніхто не знав, яким буде результат. Просто Макс Ріхтер завжди відчайдушно вірив, що процес написання музики, письменництво, художня творчість — це рух із відомого в невідоме, і потрібно йти вперед.

Після першого виконання “Сну” Макс і Юлія отримали близько 250 запитів на проведення концерту.

А п'ять років тому в інтерв’ю “Лос-Анджелес Таймс” Макс Ріхтер висловив думку, яка резонує з повсякденням 2020-го: усі ми живемо в психологічно складні часи, коли норми, на які люди раніше спиралися, руйнуються, і зростає занепокоєння. Натомість мистецтво і творчість стають не просто комунікаціями, але і проєктами нової соціальності. Нам варто подумати про їхню силу. Утопія? Але ось що залишається у моєму сні після перегляду “Сна Макса Ріхтера”:

“Чоловік на березі океану дивиться на хвилі та згадує, якою була ніч у Grand Park. Його очі глибокі та щасливі, він не шукає слів, просто згадує свої чуття:

“Макс знайшов щось таке, що існувало тисячі років, але відоме нам як звуки моря або рух трави. Це розслабляє і нагадує, що все в порядку. Немов усі люди говорять однією мовою, яку не треба перекладати на інші, і будь-хто може тебе зрозуміти. Для цього не потрібно бути особливим. Просто є відчуття, ніби ти був там усе своє життя, ніби це продовження чогось дуже знайомого… Як цілувати маму або бути з кимось, кого ти сильно кохаєш”.