19 липня у межах Одеського кінофестивалю відбулася українська прем'єра фільму "Види милосердя" режисера Йоргоса Лантімоса. Світову прем'єру стрічка мала в основній конкурсній програмі 77-го Каннського кінофестивалю, де виконавця головної ролі Джессі Племенс нагородили призом за найкращу чоловічу роль.
За своєю формою "Види милосердя" — це триптих, який складається з різних історій, не пов'язаних між собою. У кожній новій історії грають ті самі актори: Емма Стоун, Джессі Племонс, Віллем Дефо, Маргарет Квеллі, Джо Олвін, Хонг Чау та Мамуду Аті, а їхні ролі варіюються від епізодичних до центральних.
У цій рецензії кінокритикиня Суспільне Культура Альона Шилова розповідає, чому "Види милосердя" називають одним із найхимерніших фільмів Лантімоса і чому ця стрічка може як сподобатися глядачам, так і стати розчаруванням.
Обережно, спойлери!
Після прем'єри "Видів милосердя" на Каннському кінофестивалі думки критиків розділилися. Одні говорили про те, що ця стрічка є поверненням Лантімоса до свого кінематографічного коріння — грецької химерної хвилі. Інші ж називали цю роботу найпохмурішим фільмом режисера, але водночас найнуднішим. Враховуючи любов Лантімоса до нетипових сюжетів, загадкової атмосфери та ексцентричних персонажів, ставлення до його фільмів часто зводиться до питань смаку глядача або глядачки.
Але тут також важливо зазначити, що у "Видах милосердя" Лантімос був головним сценаристом і це суттєво впливає на те, якою вийшла стрічка. Якщо до "Фаворитки" й попереднього гіта режисера — "Бідолашних створінь" — сценарії писав Тоні Макнамара (за обидва він отримав номінації на "Оскар"), то до таких фільмів, як "Лобстер", "Ікло" й "Убивство священного оленя", Лантімос писав сценарії сам. "Види милосердя" стали своєрідною пасткою для Лантімоса та графічним прикладом для глядацтва, який свідчить про те, що Йоргос Лантімос значно сильніший режисер, ніж сценарист.
Смерть Р. М. Ф.
"Види милосердя" розділені на три історії, кожна з яких триває приблизно годину. Перша має назву "Смерть Р. М. Ф.", а головну роль у ній зіграв Джессі Племонс. Актор грає чоловіка, на ім'я Роберт, який вже 10 років перебуває під впливом підстаркуватого, але харизматичного Реймонда (Віллем Дефо). Реймонд буквально керує життям Роберта, погодинно розписуючи, що той має робити, читати, їсти. Саме завдяки Реймонду Роберт зустрів свою дружину Сару (Хонг Чау), саме через Реймонда Роберт вирішив не мати дітей.
Поворотною точкою в сюжеті стає той момент, коли Роберт відмовляється на великій швидкості врізатися у машину іншого чоловіка та вбити його, через що Реймонд "відпускає" героя у вільне плавання. Роберт благає Реймонда прийняти його назад, але той залишається невблаганним.
Надалі у сюжеті з'являється Ріта (героїня Емми Стоун), якою Реймонд нібито хоче замінити Роберта. Щоб не допустити цього, Роберт вирішує все ж таки убити чоловіка з машини й повернути собі прихильність Реймонда. Йому це вдається — і перша історія закінчується кадром, де Роберт, Реймонд і його молода пасія Вів'єн (Маргарет Квеллі) лежать та обіймаються.
Намагатися раціоналізувати сюжети Лантімоса — справа часто марна та невдячна. Усе, починаючи від перформансів акторів і закінчуючи логічними зв'язками між подіями, зроблено максимально неприродно, так ніби герої та їхні світи ізольовані від звичної для аудиторії реальності. Це можна побачити й у попередніх сценаріях Лантімоса, але у "Видах милосердя" помітно особливо. Під час перегляду складається відчуття, що режисер навмисно гіперболізує кожен аспект фільму в його дивакуватості, кожну взаємодію між героями, кожен діалог. Але якщо відсторонитися від химерності фільму і не виправдовувати його думкою "ну, це ж Йоргос Лантімос, у нього всі фільми незвичні", то постає просте питання — до чого це все?
Власними фільмами Лантімос створив собі репутацію одного з найоригінальніших режисерів сучасності, який часто ламає канони кінематографу, і за це його й люблять. Але як не крути більшість попередніх фільмів Лантімоса містили цікаву історію. Яким би дивним не був "Лобстер", глядачі могли зрозуміти ідею та чорний гумор, який іронізував над світом самотності та потреби пошуку пари головного героя. "Ікло" — фільм, яким Лантімос заявив про себе, — так само мав цікавий концепт, через призму якого розглядалася драма родини, що також можна сказати й про "Убивство священного оленя".
"Види милосердя" ж тримають аудиторію тільки своєю химерністю. У своїй звичній манері, без будь-яких пояснень, Лантімос одразу занурює глядача або глядачку в центр подій, і надалі вони мають самі складати пазл з усього, що відбувається на екрані, щоб відтворити повну картинку. Однак, склавши цей пазл (наскільки це можливо), ніякої "нагороди" людина не отримує. Це просто подієвий ряд із чудернацькими персонажами. І в наступних історіях ситуація не стає кращою.
Р. М. Ф. літає
У другій новелі фільму сюжет крутиться навколо поліціянта Джорджа (якого так само зіграв Джессі Племонс). Його дружина Ліз (Емма Стоун) пропадає у морі разом з екіпажем. Коли ж її нарешті знаходять, Джордж починає підозрювати, що додому повернулася не його дружина.
Концепт звучить цікаво і має потенціал на окремий повнометражний фільм, а також перегукується з коротким метром Лантімоса під назвою Nimic, де центральна ідея була зосереджена на підміні людей та запозиченні особистості й звичок. Проте у "Р. М. Ф. літає" Лантімос ніяк не розкриває заявлений концепт, не грається з ним, не досліджує перспективності історії.
Першу половину історії здається, що це рефлексія на параною головного героя, але у фіналі виявляється, що він все ж таки був правий і його "справжня" дружина повертається. Ніяких відповідей на питання: чому, як, яким чином, як працює (чи не працює) логіка цього всесвіту, глядачам не слід очікувати. У цьому і полягає головна неоднозначність "Видів милосердя": усе, що відбувається у кадрі, — це химерність заради химерності. Поведінка героїв, гумор, діалоги, розвиток сюжету — в підсумку нічого з цього не складається у єдину картинку.
Частина критиків писали, що цим фільмом Лантімос показує середній палець усім, хто чекає від нього передбачуваного кіно, а інші казали про те, що "Види милосердя" — це такий собі подарунок для справжніх фанатів режисера. Утім, ані під час перегляду, ані після так і не стає зрозуміло, що ж такого нового (а тим паче якіснішого та цікавішого) Лантімос представив своїм глядачам.
Р. М. Ф. їсть сендвіч
У завершальній історії фільму глядачі знову бачать Емму Стоун та Джессі Племонса у головних ролях. Вони грають послідовників культу — Емілі й Ендрю, — які шукають дівчину, що вміє воскрешати та зцілювати. Лідерами культу є чоловік Омі та його дружина Ака (Віллем Дефо та Хонг Чау відповідно). Суть їхнього культу зводиться до води й того факту, що людина складається з неї на близько 65 %. Омі та Ака наповнюють своїми сльозами басейн, щоб їхні послідовники могли пити звідти воду, а якщо хтось у культі містить "нечисту рідину" (наприклад, мав сексуальну взаємодію з кимось поза культом), то його виганяють із громади.
Емілі продовжує шукати ту саму "святу" дівчину, яка має відповідати чітким параметрам: мати конкретну вагу, зріст, сестру-близнючку і так далі. Паралельно з цим у житті героїні розгортається особиста драма: колись вона пішла від чоловіка Джозефа (Джо Олвін) і залишила маленьку дочку. Щодня Емілі потайки навідується до їхнього дому та освячує ліжко дочки.
Одного дня до Емілі приходить дівчина Рут (Маргарет Квеллі), яка розповідає про сестру-близнючку Реббеку, що вміє зцілювати та воскрешати. Емілі їде до своєї родини, і там її колишній чоловік споює її та ґвалтує. На ранок Емілі відчайдушно намагається "відмитися", але вже запізно — культ визначає, що вона є "нечистою", і виганяє її.
Емілі знаходить Реббеку і, переконавшись, що дівчина дійсно має паранормальні здібності, викрадає її. Проте фільм закінчується епізодом чорного гумору, де Емілі потрапляє в аварію, а "свята" дівчина помирає.
З усіх історій у "Видах милосердя" третя частина виглядає найбільш цілісною. Вона все ще відчувається дикою та хаотичною, але у ній є сенс, є гумор, є взаємодія між персонажами, яка відповідає хоч якимось правилам логіки.
Втім, якби кожна історія у "Видах милосердя" була скорочена вдвічі, то фільм нічого б не втратив. Лантімос міг би залишатися вірним своєму стилю та експериментувати, але аудиторія не мусила б сидіти у кінотеатрі три години. Незважаючи на усі цікаві концепти, місцями влучні жарти та перформанси, "Види милосердя" — це фільм доволі нудний. Він тягнеться нескінченно довго, і цей хронометраж абсолютно невиправданий. Під кінець третього сегмента важко згадати, про що була перша історія. З "Видів милосердя" можна винести тільки яскраві уривки, але якщо намагатися скласти їх разом, чи закарбувати у пам'яті цілісну історію — на глядачів чекатиме розчарування.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
