24 і 25 квітня в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем'єра вистави "Марія Стюарт" режисера Івана Уривського за однойменною п'єсою Фрідріха Шиллера. Художник-постановник — Петро Богомазов, художниця з костюмів — Тетяна Овсійчук, художник зі світла — Павло Жданов.
У двох акторських складах грають Анжеліка Савченко й Марина Кошкіна (Марія Стюарт), Тетяна Міхіна й Лариса Руснак (Єлизавета), Іван Шаран і Михайло Кукуюк (Хтось), Акмал Гурєзов і Андрій Самінін (граф Лейстер), Дмитро Чернов і Олександр Печериця (лорд Берлі), Павло Москаль і Дмитро Рибалевський (Полет), Віталій Ажнов і Олександр Рудинський (Мортімер), Михайло Дадалев і Михайло Матюхін (Француз).
П’єса німецького драматурга Шиллера створена на основі історії життя королеви Шотландії та Франції Марії Стюарт, яка також була претенденткою на англійський престол. Після повалення корони Марія вимушено тікала з Шотландії і звернулася за допомогою до королеви Англії Єлизавети I. Згодом через підтримку змови проти Єлизавети Стюарт було страчено.
Як у виставі "Марія Стюарт" поєднали фешн-естетику, любовні інтриги й трагічну історію королев — читайте в матеріалі Софії Коваленко для Суспільне Культура.
Прем'єра зустрічає глядачів перформансом: принц Франції Аншу зі своєю супутницею-водійкою на кабріолеті Mustang руйнують "четверту стіну". Також до дійства залучений такий собі Хтось у леопардовій шубі й з кавою.
На першому показі ролі зіграли Михайло й Марина Дадалеви, які разом із Кимось, якого тоді грав Іван Шаран, всіляко взаємодіяли з публікою, наприклад роздаючи бутафорні гроші з автографом Anjou.
Михайло Матюхін і Оксана Жданова у ролі принца та його мадам в іншому складі виконали авторський реп: "Приїхав француз, привозить останній моди шлюз…" У залученні авдиторії їм допомагав Хтось у виконанні Михайла Кукуюка.
Такий перформанс перед виставою одразу наголошує, що сьогодні відсутні кордони між глядачами і театром. Крім того, уже на цьому етапі дійства помічаєш свободу акторських рішень, які дозволяє режисером. Кожен актор у виставі має власні продумані фішки, що доповнюють образи й роблять одного персонажа відмінним у різних складах.
Не лише принц Франції взаємодіє з публікою. Перед тим як відкриються куліси, до глядацької зали заходить уже згаданий раніше Хтось, лепечучи про каву (у грі Івана Шарана його вже сіпає від кількости випитого капучино). Це збірний образ блазня й друга Марії Стюарт. Я б навіть сказала — bestie! Що характерно, у сцені підтримки Марії перед зустріччю з Ліззі Іван Шаран передав більш лагідні підбадьорювання та настанови, а Михайло Кукуюк — чіткіші (такий собі bestie з досвідом).
Куліси підіймаються і Хтось вводить глядачів у виставу. Врешті бачимо сценографію. Петро Богомазов створив бутик із назвою Crown. Вивіска стає п'єдесталом для проголошення емоційних промов героїв. Літера N блимає протягом постанови, передаючи сумніви Єлизавети. А коли корона наважується віддати наказ про страту Марії, літера гасне й лишається слово crow — ворона як передвісник смерти й лиха. З часом вітрину заставляють фанерою з написом fuck Lizzy.
На сцені є камера відеонагляду, яка мала б стежити за діями королівської свити й самих правительок. Та схоже, відеоспостереження — це лише спосіб демонстрації псевдовідкритости владної верхівки.
Марія Стюарт з'являється у в'язниці — стоїть, ніби манекен за склом у шоурумі. Вона поневолена, навіть якщо вдається полишити тюремні мури, адже на нозі начеплений браслет-шокер. Анжеліка Савченко наділила Марію більшою ніжністю й м'якістю, вона першочергово жінка, а потім королева. Для Стюарт Марини Кошкіної притаманна впевненість і жорсткість. Вона монархиня і вона про це знає, що особливо показово у сцені, коли акторка підіймається нагору й говорить про Єлизавету:
“Трон Англії зневажила байстрючка. Фіглярка лицемірна обдурила. Закон велить упасти вам до ніг переді мною, я-бо ваш владар!”
Її монолог емоційний, наповнений і живий.
Королева Англії Єлизавета — сильна й статна: "Ні, жінка не слаба. Є сильні душі у статі цій… В присутності моїй мовчати треба про жіночу слабість".
Тетяна Міхіна зіграла вимушену бути монархинею, а Лариса Руснак — королеву, яка бажає стати звичайною жінкою, людиною. Єлизавета інколи хоче відчути себе просто Ліззі.
Неможливо бути відповідальною за народ, коли від твого рішення залежать долі, і при цьому бути вільною. Заручниця титулу, її свободу обмежили регалії:
"...втомилась я від влади та життя… Я залюбки піду з цього престолу. Не створена для влади я. Владар суворим мусить бути… Не для себе я жила, а для добра свого народу. Невільництво — народові служити! Ганебне рабство!"
Вартового полоненої королеви Полета грають Павло Москаль і Дмитро Рибалевський. Для Полета життя Марії таке ж святе, як і життя королеви Єлизавети. Він говорить, що не пустить на поріг убивці Стюарт, натомість відчинить браму для ката. Зовнішньо Полет скидається на типового охоронця на вході у брендовий магазин. Та чому він насправді тут? Чи не стереже він ім'я Марії Стюарт, її королівський образ?
Лорд Берлі у грі Дмитра Чернова неемпатичний і підлабузний, а Олександр Печериця передав більшу грубість і ницість. Берлі цілком певний у своїй правоті й впливі на корону Англії. За його стриманою мімікою приховані жорстокі помисли. Лицемірна посмішка проступає на обличчі, тільки-но з'являється можливість керувати браслетом-шокером Стюарт.
Герой-коханець граф Лейстер бігає від однієї королеви до іншої. То вступає у змову з Марією, то кохається з Єлизаветою. Невизначеність і дволикість. У втіленні Андрія Самініна Лейстер має іронічний погляд, ніби вже не один десяток років при королівському дворі. Акмал Гурєзов наділив Лейстера певною стриманістю й таємничістю. Не можу оминути його сцену зі Стюарт, коли в присутності інших лиш рухами пальців вони передають одне одному знаки, вступаючи у змову. Думаю, це спілкування позначило стосунки з Марією інтимнішими за секс із Ліззі.
До Лейстера заявляється його племінник Мортімер — вісник порятунку. Він обіцяє королеві Англії вбити Марію, та насправді планує звільнити ту з полону. Мортімер пройнятий вірою, любов'ю та одержимістю до Стюарт, він живе заради її звільнення. Для відчайдухи полон гірший за смерть:
"... я вічно вільний, і вільно я в останню цю хвилину розкрию серце, розтулю вуста. Прокляття вам, що Господа свого і королеви справжньої зреклись. Ви зрадили земну Марію так само, як Марію в небесах, і продались байстрючці-королеві".
У грі Віталія Ажнова Мортімер сповнений драматизму й вразливости, а Олександр Рудинський наділив героя силою та водночас наївністю щодо власних ідей.
Манірний і самовпевнений французький принц Аншу любить увагу й комфорт. Француз Михайла Дадалева по-королівськи помірний, натомість Михайло Матюхін втілив грайливість й удавану зверхність. Попри глузливий образ, на страті Аншу говорить про важливе: "Іду я. Залишаю цю країну, де міжнародне право зневажають і грають договорами, але велитель мій надасть рахунок вам кривавий!"
Міжнародні права людини на життя, свободу й гідність порушували і в епоху Марії та Єлизавети, порушують і дотепер. А гра "договорами" та паперами — завше спосіб уникнути відповідальности.
Ще одне цікаве сценографічне рішення — француза страчують несправедливо, ніби поза королівським двором, приховано. Для цього команда театру опустила на сцені пожежну завісу, яка й стала частиною декорацій.
У "Марії Стюарт" чимало секс-сцен. Глядачів занурюють у любовні інтриги, що напевно вирували в королівських палацах. Відвертість, інтимність, спокуса і пристрасть створюють чуттєву обгортку дійства.
Режисер Іван Уривський розповідає історію про двох сильних і вольових жінок. Постанова не лише про кохання, вірність і зраду, а ще й про корону. Бути монархом — це мода й трендовість. Корона — бренд, проте влада, якою вона наділяє, — кайдани. Раптово можна стати заручником власних амбіцій, втративши обличчя. Влада не означає абсолютну впливовість, інколи це тільки імідж.
Окремо відзначу роботу над костюмами Тетяни Овсійчук. Марія йде на страту, ніби на свято, тож у виставі панує атмосфера фешн-показу (є навіть сцена з дефіле!).
Естетика, витонченість, художність, фактурність. Створені авторські образи не є історично правдивими, вони сучасні, але нагадують епохи бароко й рококо.
Деякі елементи костюмів перегукуються зі старими модними колекціями. Наприклад, образ Мортімера в корсеті — з Maison Margiela весна-літо 2019, Марії та Ліззі у певних сценах — Том Браун, осінь 2013, а одяг Марії, у якому вона йде на страту, відсилає до от-кутюр Тьєррі Маґлера, весна 1998, Jeu de Paume. Перуки ж скидаються на Givenchy від Александра Макквіна, осінь 1997.
Естетика шоуруму й моди створила яскраву обгортку, в яку команда театру вклала історію життя й трагічну долю королеви Марії Стюарт. Та, як на мене, попри майстерну акторську роботу, привабливий візуал та інтерактивність, виставі поки що бракує глибини, вистава не резонує та не тригерить. У прем'єрні покази за наповненістю постанова дійсно-таки нагадала пусту вітрину модного бутика.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
