Перейти до основного змісту
"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале

"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале

"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Куратор 5-ї Київської бієнале Сергій Климко.

До інтерв’ю куратор і креативний директор 5-ї Київської бієнале Сергій Климко під’єднується зі свого робочого місця — дачі на Полтавщині. За час підготовки до проєкту, що цьогоріч розпорошений між кількома українськими містами та європейськими країнами, Климко переїжджає з Полтави у Київ, з Києва у Відень, де він співкурує головну виставку бієнале, і назад. "Я навіть не можу сказати, де зараз живу", — зізнається він.

Цьогоріч Київська бієнале проходить у шістьох містах: протягом 5-8 жовтня виставки відкрилися у Києві, Івано-Франківську та Ужгороді. Відкриття головної експозиції відбудеться у Відні 17 жовтня.

Сергій Климко розповів Лізі Корнейчук для Суспільного Культура про специфіку проведення масштабних проєктів під час війни, чому головною локацією бієнале стане Відень та які виклики спіткають українських митців у Європі.

Куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Clemens von Wedemeyer / eeefff (D) Open Objects CvW Left Screen stills

За останні півтора року внаслідок війни в Європі відбулось багато виставок, присвячених війні, насиллю та деколонізації за участі українських митців та мисткинь. Як Київська бієнале планує працювати з європейською аудиторією в цьому контексті і який основний месидж цьогорічного епізоду для європейців?

Коли почалася війна, попередня бієнале тільки закінчилась, і на початку повномасштабного вторгнення ми мало думали про наступний випуск, як і багато хто з культурних інституцій та діячів. Натомість ми створили Emergency Support Initiative — фонд на підтримку українського художнього середовища. Я дуже щільно цим займався протягом минулого року.

Але сталося так, що Emergency Support Initiative була потрібна на початку, а потім настав період адаптації, коли художники або виїхали, або залишились і знайшли можливість працювати. Тоді ми повернулись до звичного формату [бієнале]. А звичним для нас був формат взаємодії з європейськими інституціями та художниками, оскільки до цього випуску бієнале не робила акцент на висвітленні українського художнього поля, а працювала з іноземними художниками та інституціями для розкриття важливих контекстів в Україні.

Зараз перед нами стоїть дещо інше завдання: важко привносити сюди щось і фізично, і інтелектуально. Тому, спираючись на наші зв’язки у міжнародному артполі, ми намагаємось показати Україну в розрізі політичного, соціального і мистецького аспектів, намагаючись не фокусуватись на темі виключно війни. Але війна — це лейтмотив, що визначає усе інше і підпорядковує собі усі сфери життя. Тому ми намагаємось показати досвід воєнної країни в широкому сенсі й запросити міжнародних художників долучитись і відрефлексувати цей стан: інколи стан лінії фронту, а інколи, як-от на виставці в Івано-Франківську, стан периферії.

Оскільки багато художників виїхали, їхня практика зараз сфокусована в Європі й вони мало присутні в Україні, то одна з ключових ідей була об’єднати спільноту українського художнього поля, яка в цих умовах розірвана, — тих, хто досі в Україні, з тими, хто працює за кордоном.

Куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Tomas Kajanek Shooting Adventure

Як саме ви відбирали художників, аби витримати баланс учасників, що зараз перебувають у Європі, і тих, хто залишилися?

У нас не було спеціальних квот, але ми звертали на це увагу. Виклик був у тому, аби працювати з тими, хто лишилися. Багато відомих українських митців, визнані та репрезентативні фігури для українського мистецтва, перебувають поза Україною. За час роботи фонду з тими, хто в Україні, у нас зібралась велика база митців, яким ми допомагали. Ми звертались до цього пулу художників, вибираючи тих, чиї роботи розповідають про досвід війни. Ми хочемо через різні призми показати, що таке межовий досвід у країні, де іде війна.

У кураторському тексті ви кажете, що сама ідея п’ятої бієнале здавалась неможливою. Чому ви усе ж таки вирішили проводити бієнале в таких непевних політичних обставинах?

Ми відчували цю потребу. Не тільки внутрішню, але і зовнішню. Якось я їхав потягом в Ужгород, ми розговорились з жінкою в одному купе про те, хто чим займається. І вона сказала: "О, я вас знаю, я була майже на усіх ваших випусках, обов’язково вам треба продовжувати!"

Ми чули багато відгуків про те, що є запит на цей проєкт і зупинятись не потрібно. Робити тільки зовнішні проєкти теж було б не зовсім етично чи правильно.

Для мене було дуже важливо, щоб Київська бієнале відбулась у Києві. Може, не в такому режимі, як хотілося б, але щоб це не була бієнале у вигнанні, щоб вона залишалась київським, українським проєктом.
Куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Кураторка та редакторка ArtsLooker Марія Вторушина та художниця Марія Леоненко на відкритті Київської бієнале "Довженко-центрі" у Києві, 5 жовтня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Попри свою назву, головна локація Київської бієнале — це Відень, а не Київ. Чому Відень став головним містом проєкту?

Це найбільша локація і найбільш фінансована. У нас немає українського фінансування, все відбувається за підтримки закордонних партнерів. У Відні ми мали найбільше ресурсів, і там нашими партнерами є організація tranzit, яку очолює Ґеорґ Шольгаммер — співзасновник Київської бієнале та співкуратор епізоду "Київська школа" у 2015 році. У 2016 році "Київська школа" була продовжена у Відні, тобто для нас це уже відтестований формат.

Коли ми про це думали наприкінці минулого року, було дуже складно запланувати щось велике у Києві. Не було розуміння, наскільки це безпечно, враховуючи ситуацію на фронті. До того ж залучати міжнародних митців було важко, бо, відверто кажучи, багато хто не хоче їхати в Україну. Дехто хоче приїхати в Ужгород чи Франківськ, але організувати великий міжнародний проєкт [у Києві] і спланувати його минулого року було фактично неможливо.

Також ми не маємо власного приміщення, а зазвичай використовуємо будівлі київського модернізму. Цього разу вони усі сказали, що не можуть дати жодних гарантій [співпраці] раніше, ніж за місяць. Планувати великий проєкт без приміщення також було неможливо, тому ми скористались платформою друзів і партнерів.

"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Експозиційний простір "Асортиментної кімнати". Фото: Олеся Саєнко

Продовжуючи питання географії проєкту, бієнале рухається з Києва на захід. Чи думали про можливість охоплювати міста на сході чи півдні, яких війна зачепила сильніше? Окрім безпекових острахів, чи були ще якісь фактори, які впливали на те, як формується географія проєкту?

Ми обговорювали можливу участь Харкова і Дніпра, але не змогли це реалізувати і через людські обмеження, і через фінансові. Якби у нас був більший бюджет і більша команда, ми б залюбки спробували просуватись на схід так само. З "Асортиментною кімнатою" у Франківську та резиденцією "Вибачте, номерів немає" в Ужгороді ми багато працювали з початку повномасштабного вторгнення, тому це було логічним продовженням наших інституційних відносин. Це така воєнна географія, продиктована співпрацею в умовах воєнного часу.

Розкажи про головну виставку у Відні. Вона не має назви, на відміну від інших виставок бієнале, а просто називається "Головна виставка". Чому так?

Це буде велика виставка, що презентуватиме більш ніж 60 художників і сім локацій. Від початку ідея була в тому, що це децентралізована подія, яка створюється ризоматично, засновується на локальних точках і зв’язується доцентрово, на основі локальних досвідів, практик та проєктів. Ці точки утворюють більший проєкт, але кожна локація й інституція створює цей проєкт окремо.

Головний проєкт не має назви, у ньому багато різних ліній, які важко об’єднати одним мотивом. Ми вирішили не робити рамкову назву, аби не звужувати художні висловлювання виставки. Половина художників на виставці у Відні — міжнародні, інша — українські. Це спроба поглянути на ситуацію війни з двох боків. Аби це не був якийсь western gaze (західний погляд — ред.) або westplaining української ситуації, але водночас не лише висловлювання українського боку, яке на заході уже часто сприймається одномірно.

Скептично?

Я би не сказав "скептично", але через те, що багато проєктів за участі українців на заході відбулося нещодавно, є певне ставлення до того, що західні інституції та куратори запрошують українців і показують, як має бути. Це має певну колоніальну перспективу, відбувається захоплення українського дискурсу західними інституціями. Для нас було важливо уникнути обох ситуацій та наголосити на співпраці й різності бачень.

Куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Локація у Відні. Фото: Augarten Contemporary

Розкажи детальніше про локації виставки у Відні.

Усього у Відні ми залучаємо сім локацій. Головна — Augarten Contemporary. В Augarten ми працюємо з архітектурним колективом AKT Architects, який намагається деконструювати історичний наратив цієї локації та проаналізувати її історію. Augarten — це міський сад у другому районі Відня з комплексом будівель, збудованих на початку XX століття як художнє ательє і музей. Наші архітектори хочуть поламати його на рівні ліній.

На жаль, у нас не було великого вибору, як у Києві, бо за західними мірками ми почали планувати дуже пізно, за пів року. Ми не могли розраховувати на музеї, бо у них програми розписані на 2–3 роки вперед.

"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Виставка "Ріка кричала, вила, як поранений звір" у "Довженко-центрі" у межах Київської бієнале, 5 жовтня 2023 року. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне

Які наративи війна може вкрасти в українського мистецтва зараз? Ґеорґ Шольгаммер раніше казав про те, що місця у кризі часто отримують підвищену увагу з боку Заходу, але ця увага не триває дуже довго.

Існує практика "зеленого світла" [для людей із зони війни]. Минулого року з нами зв’язувалось багато інституцій, у яких був програмний запит зробити щось про Україну. У багатьох з них не було уявлення про українську сцену. Часто вони писали, що співпрацювали з українськими художниками, а коли ми запитували, з якими саме — вони не могли згадати імен.

Всюди є люди, які намагаються просто відбути програму, але всюди є й ті, хто намагається рефлексувати на те, що вони роблять і наскільки це змістовна співпраця з мистецьким полем загроженого суспільства.

Сам факт, що інституція хоче в такий період показати щось українське або співпрацювати з українцями — це добре, але виникає питання якості. Якщо це робиться суто формально, можливо, цього і не варто робити.

"Не хотів, щоб це була бієнале у вигнанні": куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Visual Culture Research Center

Перша бієнале відбувалася у рік після Майдану і першого вторгнення Росії. Цьогорічний випуск відбувається на фоні повномасштабного вторгнення, а в його куруванні знову беруть участь Ґеорґ Шольгаммер та Гедвіґ Загсергубер. Який концептуальний зв’язок та символічна складова цих паралелей між першою бієнале і теперішнім епізодом?

Цей зв’язок, ця мережа контактів — це зв’язок солідарності. Як з українськими інституціями це була солідарна праця, розуміння потреб і практик одне одного та спільної мети, так само і з віденськими кураторами це був тривалий зв’язок, який не перервався між 2015-м і 2023-м. Ми гарні друзі й спілкувалися весь цей час, робили спільні проєкти. Коли почалося велике вторгнення, tranzit заснував Office Ukraine, який є центром презентації українського мистецтва у Відні. Ми співпрацювали, і вони допомагали нам з фандрейзингом. Ця мережа солідарності існувала весь цей час і знайшла нове вираження в цьому епізоді.

Чи Office Ukraine підтримує Київську бієнале фінансово?

Ні. І, власне, нікого не підтримує, бо офіційно в офісу немає legal body (юридичної особи — ред.), це ініціатива. Я і моя асистентка куратора, Саша Горбатюк, працюємо в Office Ukraine.

Office Ukraine підтримує багатьох українських митців, водночас у складі офісу є люди, які активно працювали з російською артсценою. Я кажу про Сімона Мраза — культурного аташе Австрії в Росії, де він працював з 2008 до 2020 року, і уже під час окупації Донецька робив художні виставки про Донецьк у Москві. (На сайті Ars Electronica Сімон Мраз вказаний як співзасновник Office Ukraine. Під час написання цього інтерв’ю стало також відомо про іншу співробітницю Office Ukraine, Наталію Гурову — художницю та авторку текстів, що співпрацювала з російськими медіа, зокрема пропагандистським радіо Sputnik — ред). Також, за словами колег, посилання Office Ukraine не відкривались з України. За словами Саші Горбатюк з її коментаря на фейсбуці, "сторінка створювалась з Австрії, і ми, на жаль, не помітили, що сервер зареєстрований в Росії." Це добре, якщо австрійські діячі переорієнтували свою підтримку з російської на українську сцену, але ці персоналії викликають перестороги.

Можливо, Сімон фігурує в деяких проєктах Office Ukraine. Я ніколи не бачив Сімона в офісі Office Ukraine, але офіс розташовується в Музейному кварталі, де також працює Сімон. Він працював при австрійському міністерстві закордонних справ і надалі працює там.

Чи він надалі працює з Росією? Австрія відома своїми симпатіями до Росії.

Я думаю, що ні. Я не настільки близький з ним, аби стверджувати. Але наскільки я знаю, ні. Це було б дивно.

Загалом я б не сказав, що Австрія є симпатиком Росії, але їхня принципова позиція — бути в усьому максимально нейтральними, наскільки можливо. На прихильність до Росії я ніде не натрапляв, але бачу прихильність до принципу рівноправ’я усіх сторін, бо на цьому тримається Австрія як післявоєнна держава, що має статус нейтральної. А що стосується бієнале — з першої нашої комунікації ми, звичайно, визначились, що на заході не має бути представлено учасників з російським паспортом.

Про російський сервер я не знав, ніколи не чув про це. Запитаю в колег.

(Після інтерв’ю Сергій Климко передав відповідь від колеги з tranzit про те, що сайт Office Ukraine увесь час гостить сервер hosteurope, розташований в ЄС — ред).

Минулі епізоди бієнале мали теми ("Київська школа", "Чорна хмара", "Союзники"), які поєднували усі події та виставки червоною ниткою. Цього року теми немає, водночас у кураторському тексті згадується фраза Kyiv Perennial як робоча тема.

Це не тема бієнале, а один з векторів, що має на увазі ланцюжок, продовження проєкту. В e-flux фігурувала фраза against the logic of the war ("всупереч логіці війни"), але це також не є темою, це швидше медіафраза для інформаційної кампанії бієнале. Цьогоріч теми немає через децентралізований формат проєкту. Водночас тема цьогорічного епізоду — це слон в кімнаті, адже усім зрозуміло, що наша тема — це ситуація в Україні й усе, що з цим пов’язано. Якщо ми спробуємо артикулювати тему, то вона неодмінно звузить розуміння проєкту.

Куратор Сергій Климко про виклики й особливість 5-ї Київської бієнале
Hamlet Lavastida Villa Marista, 2022

Завдання цьогорічної бієнале — реінтегрувати художню спільноту. Водночас у Київської бієнале є репутація закритого, елітарного клубу.

Я з цим не згоден.

Наприклад, у вас немає опенколу для митців. Як відсутність відкритого алгоритму участі поєднується з наміром реінтегрувати спільноту?

Більшість бієнале у світі не практикують опенкол. І ми ніколи не практикували. Ми іноді думаємо про це. Але усе залежить від мети й підходу. Якщо це кураторська виставка, то робити її на основі опенколу — це специфічний виклик і специфічний пул художників, яких можна отримати таким методом. Тому що first row artists (першорядні митці) ніколи не будуть подаватись на опенкол, у них нема на це часу. Практика опенколу більше стосується молодих художників або певного фокуса. Наприклад, ми хочемо зробити опенкол з української скульптури, і якщо я західний куратор і нічого не знаю про це, можу оголосити опенкол, бо не маю часу на дослідження. А оскільки ми довгий час працюємо в цій темі, у нас є лінії перетинів, тематичні констеляції, з якими ми довго працюємо.

Ми працюємо з політично ангажованим, критичним мистецтвом і не працюємо з fine art.

Нам надходить багато запитів на участь, зазвичай це якраз fine art. Один із запитів був від "Укрпошти" про те, що їхні американські партнери з діаспори дуже хотіли б додати свої роботи до бієнале і "Укрпошта" може цьому посприяти.

Водночас ми робили декілька опенколів для Emergency Support Initiative. Через опенколи можна багато чого цікавого знайти, але це також величезний обсяг заявок, який в короткі терміни важко обробити.

У віденській виставці моєю особистою місією, серед іншого, було зміщення перспективи з художників першого ешелону. Працюючи з іноземними кураторами, я бачу пул, який є наразі видимим в Європі і який є досить обмеженим. Одним з моїх прагнень було урізноманітнення і розширення кола митців, видимих для західного глядача.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

Топ дня
Вибір редакції
На початок