Як визначати цінність матеріалів про російсько-українську війну? Чи має значення, хто саме їх створили: професійні документатори, журналісти, дослідники чи люди, які просто знімали події на телефон? Як зберігати цифрові матеріали так, щоб через десятки років вони могли стати джерелом для істориків, доказами в суді або частиною колективної пам'яті?
Ці питання обговорили співзасновник «Архіву війни» Максим Демиденко, перша заступниця голови Державної архівної служби України Тетяна Шевченко та керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки Антон Дробович. Розмову модерувала історикиня та дослідниця Центру міської історії Ірина Склокіна.
Суспільне Культура публікує ключові тези з обговорення.
Максим Демиденко
З погляду «Архіву війни» питання цінності залишається невизначеним, і ми навмисно його не визначаємо. Цінність великої кількості матеріалів може бути визначена вже під час їхнього використання, запиту або залучення до процесів у майбутньому, про які ми зараз навіть не здогадуємося.
Наша філософія максималістська: усе, що пов'язано з війною, має бути заархівоване і збережене. Наше завдання — не відбирати необхідний матеріал, а зберігати його відповідно до норм, які визначені й для майбутнього судочинства, організації та безпеки матеріалів.
Передусім потрібно задокументувати й забезпечити незмінність походження матеріалів. Для нас забезпечення chain of custody (ланцюг зберігання доказів — Ред.) — один з основних фокусів. «Архів війни» почав створюватися після вивчення протоколу Берклі, який став основою для наших внутрішніх практик.
Українське судочинство поки не імплементувало підходи протоколу БеркліЯк вказує ЮрФем, протокол Берклі — це перший набір глобальних керівних положень щодо використання цифрових даних, які є у відкритому доступі, як доказів у міжнародних розслідуваннях щодо порушень прав людини. щодо цифрових доказів, але ми вважаємо, що в майбутньому процес рухатиметься в цьому напрямку. Матеріали, які збережені належним чином і мають необхідну інформацію, можуть бути використані в майбутніх судових процесах.
З культурної та соціальної точки зору важливо правильно організувати дані, щоб матеріали, які надходять до архіву, можна було знаходити за певними запитами.
«Архів війни» працює з різними контриб'юторами, організаціями та ініціативами, які документують війну. Ми не бачимо себе як ініціативу документування — ми збирачі й архівісти. Зараз близько 200 різних організацій та ініціатив передають матеріали в «Архів війни». Це свідчення, інтерв'ю, розмови про досвід війни, матеріали кінематографістів, медіаорганізацій, дослідників, документаторів воєнних злочинів та інших злочинів проти людства.
Великою частиною «Архіву війни» є також різноманітні реєстри. У таких випадках ми зберігаємо не самі первинні медіафайли, а їхні описи або каталогізацію інших організацій, які погоджуються передавати інформацію про ці матеріали в архів.
Наше завдання — правильно зберігати матеріали, описувати їх і документувати походження. Далі ми зіставляємо матеріали між собою. Наприклад, можна поєднати матеріали, задокументовані різними організаціями під час одного інциденту.
Матеріали після обстрілу залізничної станції в Краматорську могли бути задокументовані двадцятьма різними організаціями. Частина — одразу після інциденту, інша — через два-три роки, наприклад у процесі роботи фільммейкерів.
Без такого об'єднання ймовірність знаходження всіх цих матеріалів значно нижча. «Архів війни» намагається поєднати їх так, щоб дослідник або слідчий міг побачити, хто документував конкретний інцидент і які матеріали про нього існують.
Тетяна Шевченко
Місія держави в особі Державної архівної служби — забезпечення й організація постійного зберігання документів, які мають важливе суспільне значення для держави й суспільства.
«Архів» — поліваріантний термін. Це може бути домашня колекція, архів громадської організації… Такий архів може бути надзвичайно цінним, але його склад, умови зберігання, строки існування і доступ до нього визначає власник. Державне зберігання має іншу природу. Від моменту приймання документів на постійне державне зберігання держава бере на себе обов'язок забезпечувати їхнє збереження, облік, цілісність, автентичність, охорону та доступ за встановленими правилами.
В Україні діє розгалужена система державних, місцевих і галузевих архівів. Державна архівна служба координує цю роботу та реалізовує політику у сфері архівної справи.
Для приймання документів на постійне державне зберігання діють процедури експертизи цінності. У фондоутворювачів та організаціях, які передають документи, створюються експертні комісії, а в архівних установах — експертно-перевірні комісії.
Водночас архівісти зіткнулися з безпрецедентними викликами. Зараз експертиза цінності загалом базується на історичних критеріях, але ми маємо організовувати збереження для різних напрямів: правосуддя, встановлення фактів, джерельної бази, виплати репарацій та відновлення фактів і справедливості.
Ми маємо напрацювати іншу базу критеріїв. У жовтні минулого року уряд схвалив положення про міжвідомчу робочу групу у сфері координації діяльності зі збирання й організації архівного зберігання свідчень про події цієї війни. До робочої групи входять не лише державні інституції. Ми залучили громадські організації, які є основними акторами документування цих подій. Разом ми маємо напрацювати оновлені критерії експертизи цінності документації, пов'язаної з війною.
Професійність — завжди перевага. Коли матеріал зібрано професійно, є дозвіл автора на передавання, немає проблем з авторськими та суміжними правами. Але бувають низові ініціативи. Людина може просто знімати на мобільний телефон те, як відбувається окупація Херсона, де фізично не може бути журналістів чи інших професійних документаторів. Такі матеріали можуть бути унікальними свідченнями, незалежно від способу фіксації.
У нас дуже багато акторів з різними баченнями, і ми намагаємося тримати діалог зі всіма. Для цього створено цей дискусійний майданчик — міжвідомчу робочу групу — щоб цінність визначав не тільки державний орган: Міністерство юстиції, Міністерство культури, Офіс інтелектуальної власності, Державна архівна служба безпосередньо чи МЗС. Ми створили хаб потенційних фондоутворювачів — майданчик, який об'єднує документувальні ініціативи, робить їх видимими, мапує.
Зараз ми маємо критерії унікальності, оригінальності або автентичності, значущості події. Але старі критерії, наприклад щодо авторства та постаті автора аудіовізуального документа, потребують перегляду.
Якщо Державний архів приймає документи про історичні постаті чи події, не пов'язані з цією війною, діють одні критерії. Якщо йдеться про події Війни за незалежність — потрібні інші критерії та інша експертиза цінності, над якими ми зараз працюємо.
Наприкінці 2024 року уряд ухвалив Стратегію захисту документальної спадщини як запоруки збереження національної пам'яті та української ідентичності. На цій основі ми створюємо Архів війни за незалежність на базі Центрального державного архіву громадських об'єднань та україніки.
Після 2022 року архівісти самі почали здійснювати ініціативне документування. Задокументовані ними матеріали вже перебувають на державному зберіганні як документи Національного архівного фонду.
Ми також почали діалог з громадськими ініціативами про те, що буде з їхніми документами через 5, 10 чи 25 років. Є досвід Майдану, коли організації не хотіли передавати матеріали в архів. Потім ці організації розпалися, матеріали залишилися на окремих серверах, і колишні представники намагаються хоча б частково передати їх на державне архівне зберігання.
Як сучасна державна архівна політика співвідносить державні та громадські ініціативи документування? Чи державні органи й надалі залишаються основними фондоутворювачами, як це було в радянській системі, чи сьогодні держава намагається об'єднати різні масиви документів — зокрема ті, що зберігаються в громадських ініціативах та «Архіві війни»?
Тетяна Шевченко
Держава має забезпечити повну картину того, що було задокументовано і що існує. Щодо державних органів — передавання документів регулюється законодавством. Наше завдання — налагодити комунікацію з громадськими організаціями, які здебільшого взагалі не замислювалися, що робити з цими документами, коли вони вже не потрібні «в моменті», як їх правильно зберегти і як надавати до них доступ.
Наша мета — розбудова всебічного Архіву війни за незалежність, який збереже максимально багато документації. Ми не зможемо зберегти все, але прагнемо зберегти матеріали, які максимально відображають різні сторони подій, різні долі.
Антон Дробович
Ми поєднуємо права людини та меморіалізацію війни через ситуацію екстремального насильства. Війна порушує домовленості між державами й руйнує певні засади суспільного договору. Коли відбувається масове порушення прав людини, збереження пам'яті про ці події перестає бути виключно гуманітарним чи культурним компонентом порядку денного. Це стає частиною збереження прав людини.
Існує спеціальна юридична дисципліна — transitional justice, або перехідне правосуддя. Воно передбачає чотири компоненти: кримінальну юстицію, відшкодування шкоди, меморіалізацію — право на правду та збереження правди про те, що відбувалося, — і гарантії неповторення. Коли ми створювали центр, то сфокусувалися передусім на третьому компоненті — праві на правду.
У нас є дослідження про документування війни. Ми хотіли зрозуміти, хто і чим займається у цій сфері, щоб визначити подальші напрями роботи у сфері перехідного правосуддя та меморіалізації війни. Ми побачили дуже багато ініціатив, які системно працювали над фіксацією подій війни з 2014 року. Часто їхнім мотивом було бажання зберегти побачене, захистити гідність, зафіксувати події, щоб у майбутньому могла настати справедливість.
Під час дослідження ми зіткнулися з питанням професійності. Що саме ми архівуємо? Що є документом архівного фонду, а що ним не є? Ми нарахували близько 90 ініціатив, але підозрюємо, що їх може бути декілька сотень. Наше дослідження переважно стосувалося інституційних документаторів, тоді як Каталог документаційних ініціатив охоплює також індивідуальні ініціативи та невеликі громади.
Ми виділили три базові типи документування: фіксацію — відео, фото, аудіо; опис; і preservation — збереження та музеєфікацію предметів або документів. Журналістський матеріал не обов'язково матиме статус доказу в суді, але за умови дотримання журналістських стандартів він може мати високу цінність для пізнання фактів.
Далі ми виділили щонайменше сім синтетичних типів документування: публіцистичне, юридичне, історичне, мистецьке, аналітичне, цифрове документування та OSINT. Юридичне документування охоплює матеріали СБУ, ДБР, Національної поліції — протоколи, опитування тощо. Правозахисні організації можуть здійснювати збір свідчень за різними протоколами, зокрема протоколом Берклі чи Стамбульським протоколом.
Є історичне документування, зокрема усна історія, а також мистецьке документування. «Герніка» може бути входом у цілу етичну й гуманістичну проблематику війни. Триптих «Щекавиця» Нікіти Кадана також неможливо експонувати без пояснення контексту російсько-української війни. Так, мистецтво теж може бути документуванням. Фотографії Євгена Малолєтки з подій війни ставлять окреме питання: де проходить межа між фіксацією та мистецтвом? Якщо у фотографії з'являється композиційний елемент або спеціальний акцент, виникає питання про задум і спосіб документування.
Для мене документом про війну або документуванням війни є процес, який здійснюється відповідно до чітко проголошених або зрозумілих правил і стандартів різних професійних спільнот. Важливо, щоб ці правила були прозорими, адже це дозволяє зрозуміти автентичність матеріалу.
Важливо зберегти не тільки якомога більше даних про війну, а й максимально автентичні та перевірені джерела, для яких можна встановити походження. Якщо ми знаємо, звідки взяті дані, ким і коли вони створені, вони стають значно переконливішими та ціннішими для відновлення контексту. Це може мати як пряме юридичне значення, так і опосередковане — наприклад, допомогти слідчим відновити порядок подій, визначити можливих свідків чи потерпілих.
Наскільки гнучкими можуть бути критерії документування — унікальності, оригінальності, автентичності, надійності — щоб вони охоплювали не лише реконструкцію подій та індивідуальний досвід, а й повсякденність, колективну пам'ять і соціальні процеси, зокрема те, як люди переймають і трансформують наративи, створюють спільні міфи та образи війни? І чи мають такі матеріали самостійну архівну цінність, чи залишаються лише в межах професійної усної історії та фольклористики?
Антон Дробович
Наш огляд поки неповний, але навіть у ньому є проєкти, які відповідають на ваше запитання. Окремо представлені усноісторичні проєкти — ми зарахували їх до історичного документування.
Проєкт «Настінні докази» фіксує написи, які російські окупанти залишали на стінах у різних містах. Це можна використовувати як OSINT-джерело, але першочергово проєкт показує повсякдення військових контингентів у тимчасово окупованих населених пунктах. Цифрова база, карта та прив'язки дозволяють побачити цей матеріал у ширшому контексті.
Є й аналітичне документування — проєкти, які досліджують специфічні феномени війни: наприклад, виникнення пісень або конструкти пам'яті.
Окремий приклад — «Війна слів», де цілеспрямовано документують російські медіа та пропаганду з 2014 року. Дослідники виходили з гіпотези про системну російську державну пропаганду і на цій основі створювали пошукову систему та базу даних. Коли російські джерела перестали надавати відкритий доступ до цих матеріалів, команда завантажила їх для збереження.
Архів Суспільного фіксує весь медійний контент, вироблений під час війни: не лише новини, а й культурні події та інші матеріали. Це дозволяє зчитувати структури повсякдення та досвід війни.
Тому важливо зберегти якомога ширший спектр таких даних. У майбутньому вони дозволять змінювати оптики, через які ми досліджуємо війну, і бачити не лише офіційні версії, а й несподівані погляди на досвід окремих громад і спільнот.
Тут важлива і роль мистецтва. Воно має специфічні критерії, але вони значно більш плинні й залежать від мистецької спільноти та її самовизначення. Завдяки цьому мистецтво здатне фіксувати більше неочікуваних аспектів. Це не зменшує і не збільшує цінність інших типів документування — це окремі, різні, самі собою важливі способи фіксації досвіду.
Максим Демиденко
Повсякденність часто виникає там, де її не очікуєш. Кінематографісти можуть створювати повнометражний півторагодинний фільм, але для цього збирати десятки годин матеріалів. Ці матеріали зазвичай не передаються на зберігання в якісь інституції, тому що це не є обов'язковою частиною кіноіндустрії. В умовах війни ці матеріали можуть бути частиною культурної спадщини та потенційно стати свідченнями для майбутніх судових процесів. Таке документування не завжди спрямоване саме на фіксацію подій. Герої фільму або ситуації, які потрапляють у кадр, не діють навмисно для того, щоб надати контекст і бути задокументованими.
У каталозі, який ми створюємо, зараз приблизно 700 різних ініціатив. Є ініціативи, які створюють маніфест і пояснюють, що вони роблять і навіщо. Інші виникають без такого наміру. Наприклад, учитель із Сіверськодонецька, який виїхав із міста й відтоді постійно фіксує те, що там відбувається. Для нього це спосіб спротиву. Він не має специфічного наміру, для чого і куди передаватиме ці матеріали. Але сама ця дія вже є способом протистояти тому, що відбувається.
Якщо зберегти ці матеріали та поєднати їх з OSINT-дослідженнями Сіверськодонецька, супутниковими мапами, дослідженнями правозахисних організацій та інтерв'ю з людьми, які виїхали з міста, можна створити контекст, який неможливо побачити через одне цільове документування.
Якщо додати матеріали, пов'язані з пропагандою, таймлайнами подій і трактуванням із російського боку, контекст стає ще ширшим. Ми зараз навіть не можемо уявити, як із цими матеріалами працюватимуть у майбутньому.
Тетяна Шевченко
Наше завдання — забезпечити системне збереження задокументованих свідчень про події цієї війни. Держава взяла на себе зобов'язання створити концепцію перехідного правосуддя до кінця цього року. Наша місія як представника держави, Державної архівної служби — забезпечити джерельну базу в майбутньому для реалізації цих процесів.
Документування не відбувається заради документування. Воно відбувається для тих чи інших важливих цілей. Якщо йдеться про повсякдення, особисті щоденники, інформацію про побут внутрішньо переміщених осіб чи щось інше, що може бути цікавим у майбутньому, — для цього вже напрацьовані критерії історичної експертизи.
Зараз ми наповнюємо архів і закликаємо громадські організації та громадян, які займалися документуванням, звертатися до нас. На сайті Державної архівної служби є гіперпосилання «Архів війни за незалежність» і, якщо на нього перейти, побачите сторінку хабу потенційних фондоутворювачів. Там можна заповнити анкету.
Важливо також розуміти статус таких документів. Якщо матеріали, створені зараз, пройшли експертизу цінності та потрапили до Національного архівного фонду, вони стають культурною цінністю і надбанням українського народу та підлягають захисту міжнародного гуманітарного права.
Якщо є такі свідчення і бажання їх передавати — ми готові спілкуватися, дивитися. Тоді можна визначати цінність і критерії цінності усноісторичних свідчень, якщо вони зафіксовані на фонодокументах, паперових документах тощо.
Антон Дробович
Є фахівці, які проходять міжнародні навчання, мають сертифікати й уміють професійно документувати в певній професійній рамці. Наприклад, юридичне документування. Є люди, які навіть не є працівниками правоохоронних органів, але вивчили протоколи й уміють документувати. Як правило, це правозахисники. Якщо дуже консервативно дивитися, на цьому поле документаторів можна було б і закінчувати: правоохоронці, правозахисники, архівісти.
Але виявляється, що документувати війну можна, не маючи наміру взагалі нічого документувати. Людина просто робить свою роботу або любить своє місто. Наприклад, щоденник Катерини Савенко, яка пережила першу частину окупації Маріуполя. Первинно вона не для документування це робила, але з еволюції її записів видно, що в якийсь момент вона почала розуміти, що хотіла б, щоб це було опубліковано і стало документуванням.
Значна частина даних про цю війну буде створена не з метою документування, а з якоюсь іншою метою, але де-факто вони будуть документами епохи, юридично значущими документами.
Зараз розвиток штучного інтелекту дає інструменти, які, якщо вони пройдуть належні перевірки та зміниться протокол їхнього застосування, можуть дати нам новий стандарт доказування і допустимості, зокрема в юридичних процесах.
Якщо ШІ зможе проаналізувати терабайти розрізнених даних, які, на перший погляд, не стосуються одне одного, і виробити холістичний підхід, це може створити інший стандарт юридичних доказів. Наприклад, метадані фотографій, зроблених військовими російської армії та опублікованих у соціальних мережах, у поєднанні з українськими свідченнями та іншими даними можуть створити новий тип доказів, процесів і навіть документів.
Ми не знаємо, чим це може закінчитися, але вже маємо такі інструменти. Саме про стандарти роботи, правила гри та червоні лінії для штучного інтелекту сперечаються фахівці. Це ще раз підвищує цінність усіх цих колекцій і всього цього, на перший погляд, непрофесійного документування.
Яким чином можна вишукувати той чи інший тип інформації та створювати запит для конкретних потреб, якщо йдеться про великі масиви даних? Як архівуються матеріали стосовно окремої теми, щоб можна було отримати інформацію з конкретних питань — наприклад, щодо «ПВК "Вагнер"» і того, куди вони поділи наших полонених після походу на Москву?
Тетяна Шевченко
«Вагнер» стосується різних масивів архівної інформації, яка вже зберігається. Це не стосується одразу Архіву війни за незалежність, тому що ми тільки з кінця 2024 року почали його формувати.
Як тільки все буде описано й оцифровано — те, що можна виставити й репрезентувати на платформі, — ми одразу це зробимо. Перше передавання саме в Архів війни за незалежність почалося тільки чотири місяці тому. Але ми вже маємо певні результати.
Якщо ви шукаєте архівні документи в цілому, вони здебільшого на паперовій основі. Україна є одним із лідерів з оцифрування документів Національного архівного фонду. Коли архіви оцифровують масиви колекцій, вони під'єднуються до міжархівного пошукового порталу і репрезентують ці документи. Через критерії пошуку та міжархівний пошуковий портал, якщо документи оцифровані й викладені архівом, їх можна шукати.
Максим Демиденко
Є багато матеріалів щодо «ПВК "Вагнер"». Відповісти, чи є саме матеріали щодо українських військовополонених, зараз неможливо. За наявності такого специфічного запиту його можна передати в «Архів війни» для опрацювання.
Значна кількість матеріалів щодо «ПВК "Вагнер"» зумовлена тим, що ми архівуємо російські Telegram-канали, російських воєнкорів і загалом інформацію, створену з російського боку, як частину фіксації подій війни. Значною мірою ці матеріали будуть використані для майбутніх судових процесів.
Є необхідність збереження матеріалів у кількох місцях і певна протидія ексклюзивності. Водночас усі матеріали, які передаються в «Архів війни», належать партнерам і контриб'юторам, які визначають, як ці матеріали можуть бути інтегровані в інші системи або як до них може надаватися доступ.
«Архів війни» співпрацює з Державною архівною службою. Йдеться про залучення контриб'юторів до ширшої співпраці, аналіз матеріалів щодо їхньої цінності, долучення до національної колекції. У майбутньому можливе долучення реєстру матеріалів, зареєстрованих в «Архіві війни», до українських і міжнародних архівних реєстрів.
На сьогодні основне завдання — максимальне збереження матеріалів, факту їхньої автентифікації та походження. Незалежно від того, що це за матеріали та з яких причин вони опинилися в «Архіві війни», необхідно забезпечити розуміння їхнього походження, зафіксувати й зберегти його, а також зберегти незмінність самих матеріалів та описів їхнього походження.
Окремі завдання пов'язані з тегуванням, описом і системою пошуку. Тегування є певною інтерпретацією матеріалів, тому повністю уникнути її майже неможливо. У системі тегування ми намагаємося бути максимально об'єктивними.
За умови етичного й керованого залучення інструментів штучного інтелекту, регулювання доступу та визначення чітких обмежень вони можуть опрацьовувати контент і створювати широкий контекст. Потенційно це дає можливість знаходити відповіді на питання щодо українських військовополонених, які були залишені «ПВК "Вагнер"», за хвилини замість днів, місяців або років роботи з мільйонними каталогами архівів.
Тетяна Шевченко
Нещодавно Міністерство юстиції внесло зміни щодо індексації фондів, які зберігаються в архівах. Усі фонди, пов'язані з війною, позначатимуться літерою В — «Війна». Документи, вивезені з окупованих територій, вноситимуться до фондів, позначених літерою У.
Протягом наступних пів року планується репрезентувати те, що вже зберігається в державних архівах: результати ініціативного документування самими архівістами, а також матеріали, передані громадськими організаціями до запровадження спільної платформи Архіву війни за незалежність: Telegram-канали, зібрання агітаційних матеріалів та інше.
Це має спростити пошук. Чим більше накопичуватиметься матеріалів, тим легше буде їх знаходити. За збереження цих документів передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність. Документи, передані на державне зберігання, зберігатимуться десятиліттями та століттями.
Те, що ми збережемо сьогодні, сформує те, що матимуть наступні покоління через 20, 30, 50 років і на чому базуватимуться всі процеси перехідного правосуддя, встановлення справедливості.
Чи можна щось зробити з фактом втрати документів через руйнування архівів? Передусім ідеться про доступність документів, які були вивезені або релоковані. Чи не ризикуємо ми втратити матеріали та документацію цієї війни, якщо вони зберігаються за кордоном? Що планується робити з документами після завершення терміну їхнього зберігання на платформах? У випадку з цифровими матеріалами — чи не втратимо ми і їх?
Тетяна Шевченко
Щодо втрат архівів: архіви Криму не були евакуйовані, частково не були евакуйовані державні архіви Донецької та Луганської областей.
Станом на зараз це менше ніж 5 % втрат документів від загальної кількості Національного архівного фонду. Водночас є масив оцифрованих документів. Для Криму цифрові копії документів було відновлено.
З 2023 року довідки соціально-правового характеру можуть надаватися з цифрових копій документів. Тобто оригінальні довідки можуть видаватися на основі цифрових копій.
Держава аналізує ризики для документів, але повної безпеки на території України гарантувати неможливо. Водночас держава робить усе можливе, щоб убезпечити документи Національного архівного фонду. Ми не підтримуємо підхід, за якого державні архівні документи системно вивозять за кордон для зберігання. Україна має право на ці документи.
Максим Демиденко
«Архів війни» започаткували в березні 2022 року, і від самого початку ми почали будувати його за межами України. Основний сервер розміщений в Нідерландах. Це не єдина копія. У нас є додаткові гарячі й холодні копії матеріалів, які забезпечують кібербезпеку.
«Архів війни» має бути доступним і буде доступним для використання в Україні. Він створений для українців, для збереження українського досвіду та роботи з цими матеріалами.
Ми реєструємо «Архів війни» як британський фонд, що дає певний довгостроковий захист. Також розбудовуємо фінансову, внутрішню та управлінську стратегію, яка має забезпечити довгострокове існування «Архіву війни». Для нас окрім, власне, збереження матеріалів одним із найбільших пріоритетів є побудова «Архіву війни» як інституції, яка довгостроково зможе зберігати ці матеріали та надавати до них доступ.
Висновок від Ірини Склокіної
Кожен архів — це постійна робота, яка потребує ресурсів і залучення людей. Використання архівів також сприяє їхньому збереженню. Чим більше разів матеріали скопійовані, використані та залучені в різних форматах, тим більше можливостей для їхнього збереження.
Критерії цінності визначаються не лише з перспективи сьогодення, з перспективи поточного моменту війни, прагнення перемоги, але також із перспективи майбутнього. Критерії цінності будуть інакше сприйматися наступними поколіннями. Саме тому важливо вже сьогодні думати про майбутнє і залишати критерії цінності відкритими до змін. Напрацьовувати такі критерії можна лише в діалозі різних акторів і мереж, з урахуванням обмеженості ресурсів. Пріоритети все одно існуватимуть, але вони не мають бути застиглими — у майбутньому критерії цінності можуть змінюватися.
Важливо долучатися до архівних і документаційних ініціатив як донатори, документатори та користувачі. Використання матеріалів також дає їм нове життя і сприяє їхньому збереженню.
Варто звертати увагу на численні мережі та різні організації, шукати тих, хто близький до вас, спілкуватися з ними та долучатися до цієї взаємодії. Серед багатьох ініціатив можна знайти однодумців і зберегти власні матеріали. Навіть якщо особистий архів було втрачено, іноді можна впізнати власний досвід у матеріалах, які змогли вивезти, заархівувати чи оцифрувати інші люди.
У цьому є сила спільнотного документування — можливість побачити власний досвід у тому, що зберегли або засвідчили інші. І в цьому також полягає сила архіву як соціального клею та простору для горизонтальних зв'язків.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
