Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів. Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".
У есеї "Яка суспільна угода нам потрібна?" Володимир Єрмоленко описує 3 теорії суспільної угоди та ролі держави в житті кожного з нас: Томаса Гоббса, Джона Локка та Жан-Жака Руссо. У основі цих теорій — безпека, справедливість і повнота відповідно. Автор переконаний, що Україні потрібні всі ці версії суспільної угоди, але в правильному балансі. У тексті детально проаналізовано, де у кожному з цих елементів (безпека, справедливість та повнота) є можливості, а де загрози. А також як Україні використати ці можливості зараз та у майбутньому.
Ідея суспільної угоди народжується в модерну добу. Її першим автором є британець Томас Гоббс. Його "Левіафан" був атакою на грецьку античність, передусім на Аристотеля. Аристотель вважав, що політика — річ природна і що держави ("поліси") природно виростають з менших суспільств (племен і сіл). Гоббс натомість був певним, що політика — річ штучна. Тобто що люди вигадують і витворюють свій державний устрій — так, як вони, наприклад, вигадали кораблі чи придворне вбрання. Політика — сфера винаходів. Тут нічого не трапляється "саме по собі".
Локк вважав, що люди від природи аж ніяк не злі та здатні жити в мирі ще до утворення держави. Суспільство миру та співпраці до утворення держави він називав "громадянським суспільством" (civil society), або, точніше, "громадським суспільством", тобто суспільством громади, яка за структурою зв’язків іде значно далі, ніж родина: люди тут пов’язані не родинними зв’язками, а зв’язками "цивільними", партнерськими.
У такому стані люди можуть жити мирно — але все одно одне з одним конкурують. Там, де є конкуренція й суперечка, неуникні конфлікти — а тому має бути арбітр, справедливий суд. Отже, головна мета держави — не лише безпека, а насамперед справедливість. Держава — це передусім суддя. Інституція, до якої йдуть за справедливістю. Жест, який приймають усі, і рішення, яке сприймають як остаточне.
Через століття після Гоббса швейцарець Жан-Жак Руссо дав ще одну теорію суспільної угоди. Якщо Гоббс вважав, що в природному стані людина засадничо зла, то для Руссо "природна людина" засадничо добра. Натомість історія суспільств людину радше зіпсувала, ніж покращила, і тепер у суспільстві панує лицемірство, марнославство, прагнення вивищитися над іншим. Руссо називав це l’amour propre — своєрідним типом егоїзму, що є не так любов’ю до себе, як любов’ю до свого образу в очах інших. L’amour propre — це vanity fair, фабрика марнославства: я турбуюся тут не про себе, а про своє відображення; я люблю не себе, а свій портрет, свою аватарку, свій образ у дзеркалі; моя мета — не стати кращим, а пересвідчитися, що мене вважають кращим за інших. Суспільство тотального вуаєризму, яке Руссо застав у Парижі XVIII століття, спотворило ідею розвитку, кращості й успіху, перетворивши все на нескінченну гру відображень і марнославств. Точно як у "Don’t look up".Фільм режисера Адама МакКея "Не дивіться вгору"
А тому мета ідеальної держави має полягати в тому, щоб усунути хибні спотворення, які знищили щиру й відкриту "природну людину". Допомогти людині позбутися нав’язаних масок і повернутися до розвитку своїх внутрішніх здатностей. Дати людині можливість повірити в себе — безвідносно до того, що думають про неї інші. Створити для неї умови, коли вона розвиватиме те, що в неї є, а не прагнутиме штучно виростити те, чого в ній немає. Дати їй шанс для розвитку внутрішнього, а не для імітації зовнішнього. Тобто досягти щастя в античному сенсі слова, щастя як "евдемонії", життя відповідно до своєї внутрішньої суті. Досягти повноти. Певною мірою Жан-Жак говорив саме те, що на іншому боці Європи іншими словами та з іншим стилем говорив Григорій Сковорода. Природна людина — це повернення людини до її природи, до її сродності.
Отже, є три теорії суспільної угоди та ролі держави в житті кожного з нас. Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо. Безпека, справедливість, повнота.
Яка з цих версій суспільної угоди нам потрібна? Певною мірою всі. Але в правильному балансі. У тонкій пропорції.
Нам потрібна Гоббсівська ідея, що головна мета держави — це безпека. Нова українська суспільна угода — це перелаштування держави й суспільства так, щоб вони були націлені на захист держави та її громадян. Це повернення до ейдосу України: козацької держави як "Війська запорізького". Це сильне боєздатне військо, сильний резерв, підготовка кожного громадянина до можливої участі у війні, це відродження воєнно-промислового комплексу.
Далі: нам потрібна ідея Локка, що мета держави — це справедливість. За 30 років незалежності ми дуже мало уваги цьому приділили. Нам не просто потрібні чесні суди. Нам потрібне розуміння, що чесні суди й чесна правоохоронна система загалом — це і є держава. Це фундамент усього. Бо держава — це передусім чесний арбітр.
І нарешті нам потрібна ідея Руссо, що головна мета держави — це повнота. Держава має не лише захищати й забезпечувати справедливість, вона має створювати для громадянина можливість реалізовувати свій потенціал. Передусім через освіту, культурне життя, гнучкість ринку праці, стимули для народження й розвитку нових громадян.
Але українська суспільна угода має також зважати на особливий спосіб життя українського суспільства. Його ейдос — у творчому хаосі. Його матерія анархічна в хорошому сенсі слова "ан-архія": це суспільство, де відсутня одна вершина піраміди, "архе". Україна — це не єгипетська піраміда, а гірський хребет: у неї не одне вістря, а безліч.
Тому "держави" в Україні не має бути багато. Ми не маємо будувати європейську "державу добробуту", де державні інституції втручаються ледь не в кожну сферу життя. Ми не маємо уподібнюватися до складних бюрократизованих імперій, де кожна дія вимагає мільйонів узгоджень. Ми маємо дуже ретельно зважувати, де саме держава потрібна, а де все можна віддати на самоорганізацію громадян і приватну ініціативу. Ми маємо ретельно зважувати, які правила нам потрібні, а які зв’язуватимуть молодий український організм. Наприклад, у третьої мети суспільної угоди, "повноти", головними гравцями має бути суспільство та його автономні ініціативи, а не держава.
Розгляньмо кожен із цих елементів окремо. Де в кожному з них заховано можливості, а де — проблеми?
Найзрозумілішою сьогодні є, напевно, ідея безпеки. Українське суспільство повертає Європі одну з тих ціннісних систем, на яких Європу було засновано: етос воїна.
Європейська цивілізація спирається на дві етичні підвалини. На ідею агори, тобто простору-площі, де люди зустрічаються й обмінюються — ідеями, досвідами, речами, емоціями. Та на ідеї агону, тобто простору протистояння, де люди зустрічаються не для обміну, а для боротьби. Мета агори — зробити так, щоби перемогли всі. Мета агону — зробити так, щоб переміг один. Після Другої світової війни європейський світ спробував підвищити роль "агори" та применшити роль "агону". Європа повірила в можливість побудувати суспільство нескінченної "агори", нескінченного простору діалогу. І так вільний світ не помітив, що легітимізував розмову зі злочинцями, компроміси з диктаторами та діалог з терористами. Він забув, що агора, простір розмови, мусить мати свої межі та кордони. І що ці кордони треба вміти захищати.
Спроба побудувати суспільство тільки на ідеї "агори", забувши про необхідність "агону" — протистояння та битви з ворогом, — є небезпечною крайністю. Вона розслабляє та корумпує. Але є й інша крайність — коли суспільство шукає опертя тільки на ідею "агону", тільки на етос воїна. Тоді будь-який контакт тлумачиться як контакт для битви, тоді спрямовуєш зброю і на чужих, і на своїх, тоді втрачаєш здатність домовлятися, і в будь-якій незрозумілій ситуації хочеш лише битви, боротьби, спротиву й атаки. Так суспільство теж стає нездоровим. Воно втрачає здатність до порозуміння та солідарності. І ми бачимо деякі риси цієї хвороби в нашому суспільстві зокрема. І зараз, під час великої війни, і перед нею також.
Здорове суспільство мусить мати в собі воїнський етос, але цей воїнський етос не має бути єдиним, що в цього суспільства є. Здорове суспільство мусить мати навички діалогу й пошуку компромісу — але має розуміти, що не можна домовлятися з убивцями і ґвалтівниками. Етос агону має врівноважувати етос агори — й навпаки.
Розгляньмо другий елемент — справедливість. Це один з найслабших елементів українського суспільства. Східна Європа взагалі має проблеми зі справедливістю. І в цих проблем — глибоке історичне коріння.
Корінням цих проблем може бути негативне ставлення до ідеї закону, яке притаманне східному християнству. Західне християнство — і католицизм, і протестантизм — зберегло велику повагу до закону і права. Два супротивники християнства — політичний світ античного язичництва й релігійний світ юдаїзму — ставили величезний акцент на законі та праві. Римське право експортували в усі провінції Римської республіки, а згодом Римської імперії. Юдейський закон є ключовою підвалиною юдаїзму як релігії. Прихід християнства був повстанням проти обох — але певною мірою й продовженням обох. Замість закону Христос приніс цінності любові до ближнього та милосердя. І любов, і милосердя ламають вузькі рамки закону, проголошуючи первинність прощення над відплатою. Саме тому тема злочинця на хресті поряд з Ісусом є важливою темою християнської рефлексії.
У східному християнстві справи пішли дуже далеко. У нашій давньоукраїнській традиції ми маємо текст митрополита Іларіона "Слово про закон і благодать", який установлює примат новозавітної благодаті над старозавітним "законом". У такій рефлексії є елементи гуманістичні, адже людське милосердя, людська любов, здатні виходити за межі "арифметики" закону. Це, зрештою, і є одним з ключових виявів людського в нас. Але якщо така лінія думки йде надто далеко, є ризик нігілістично поставитися до закону, ризик зневажити закон, права і правила, ризик тлумачити "переступ" правил як квінтесенцію людської свободи.
Західнохристиянська традиція ніколи не поривала з ідеєю релігії-як-закону. Моральний ригоризм протестантизму зберіг ідею ключової ролі правил навіть у час занепаду релігії. Ключові модерні мислителі католицизму тлумачили християнство як базу для права — наприклад, як у впливовому трактаті "Первісне законодавство", La legislation primitive, французького філософа початку ХІХ століття Луї де Бональда.
Українська ж традиція балансувала між "правовим" і "благодатним" тлумаченням християнства — і ще в ХІХ столітті Михайло Драгоманов уживав поняття "старозаконний" і "новозаконний" щодо Старого й Нового завітів. Натомість у російській традиції ця штучна дистанція між "законом" і "благодаттю" набула загрозливих форм — наприклад, у "Злочині та покаранні" Достоєвського, де людський закон виявляється нездатним забезпечити справжнє покарання для вбивці — ба більше, саме вбивство, тобто переступ закону, стає головним шляхом для "благодаті", для релігійного "преображення". "Благодать" з’являється тільки поза межами закону — і, що ще небезпечніше, всупереч закону, як переступ закону.
Безодня дилеми Раскольникова в тому, що він змушує себе обирати між "підлюдиною" ("тварь я дрожащая") і "надлюдиною" (вбивцею) — зневажливо оминаючи роль власне людини як такої. "Право" здобуває тільки злочинець ("... или право имею") — воно не є первісним і очевидним дарунком усім людським істотам, як у європейській традиції. "Право" Раскольников здобуває тільки тоді, коли ламає правила, ламає людську мораль. Це — світоглядне коріння ідеалізації злочину, яка є однією з ключових хвороб світогляду "русского мира".
Але ця хвороба йде значно далі, ніж "русский мир": її симптоми наявні й у нас. Корумпованість наших судів пов’язана не тільки з радянським спадком чи з аморальністю конкретних людей: вона пов’язана з тим, що зневага до правил і до права сидить глибоко в нашій історичній пам’яті. Справедливість, тобто відновлення балансу між злочином і покаранням, відновлення пропорції між переступом і санкціями за нього, є тим, що потребуватиме великих зусиль — не лише у сфері реформи судової влади, а й, наприклад, у сфері освіти. Громадяни здорового суспільства розуміють і відчувають, що дотримуватися правил — якщо, звісно, ці правила обґрунтовані та справедливі, — є не слабкістю, а силою, є виявом поваги до інших і сприяє спільному життю. Водночас ми маємо уникнути великої пастки "русского мира": суспільства злочинів без покарання та покарання без злочинів; суспільства, де злочинці проголосили себе суддями, а жертвам відведено роль злочинців. Нетолерантність до несправедливості, неприйняття самої можливості "покарання без злочину" і "злочину без покарання" має бути однією з базових підвалин українського суспільства.
І нарешті третій елемент: повнота. Прагнення повноти присутнє в українській культурі — зокрема у творчості Григорія Сковороди. Ключова метафора Сковороди — метафора божественного фонтану, де не так важливо, скільки божественної благодаті ти можеш отримати, а важливо, чи будеш ти наповненим, чи відчуватимеш внутрішню повноту. І ця метафора вкрай важлива для нас. Вона не є особливістю лише української культури, а вкорінена ще в античній мудрості, в давньогрецькому (Аристотелівському) визначенні щастя як "евдемонії", тобто здатності жити узгоджено зі своєю внутрішньою суттю, внутрішнім "даймоном". Саме це Сковорода називав "сродністю".
І, звісно, ця ідея не лише українська. Вона є підвалиною будь-якого суспільства розвитку. Вона не менш універсальна, ніж ідея прав людини.
Але питання для нас полягає в тому, як побудувати інституції, які цій самореалізації сприятимуть, а не перешкоджатимуть. Як школа може не лише давати дітям стандартні "знання", а й упевненість у собі, впевненість у тому, що їхні внутрішні мрії, прагнення, можливості є саме тим, за чим вони мають іти. І що вони матимуть час, простір і увагу інших, щоб цю свою внутрішню суть реалізувати. Як університет може базуватися не на ідеї відтворення чужих знань, а на пошуку власних відповідей на ключові питання минулого, теперішнього й майбутнього. Як бізнес може вкладатися в ініціативи, які займаються пошуком і розвитком талантів — не лише в мистецтві спектаклю, а й у науці, мистецтві, спорті тощо. Як узгодити демократію з меритократією, як будувати демократію не лише як "правління більшості", а як можливість для кожного громадянина ставати найкращим у тому, що він чи вона робить, — а відтак бути правителем, тобто мати авторитет і визнання інших у своїй сфері.
Безпека, справедливість, повнота: бачимо, що кожна з цих цінностей потребує уваги. З кожною не все так просто. Кожна ставить перед нами проблеми — й жодна з них не може бути розв’язанням усіх питань. Однак їх поєднання, рівновага між ними, може дати нам ту архітектуру цінностей, яка нам буде потрібною — не тільки для захисту себе сьогодні, а й для розвитку в майбутньому.
Ми маємо сприймати свою державу як місце для творчості. Готових рецептів тут не буде. Але точно буде відчуття, що ми робимо щось уперше. Для себе, для інших, для світу.
Володимир Єрмоленко — український філософ, письменник, журналіст. Доктор політичних студій (Франція), кандидат філософських наук (Україна). Директор з аналітики ГО "Інтерньюз-Україна", головний редактор UkraineWorld.org, старший викладач Національного університету "Києво-Могилянська академія".
Член правління Міжнародного фонду "Відродження". Лауреат премії імені Юрія Шевельова (2018), премії "Книжка року" (2018) та інших відзнак. Головний редактор збірки есеїв українських інтелектуалів "Ukraine in Histories and Stories" (2019). Співавтор подкасту "Культ", президент Українського ПЕН.
Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
