"Суспільний договір: як розпізнати його симптоми": есей Олесі Островської-Лютої

"Суспільний договір: як розпізнати його симптоми": есей Олесі Островської-Лютої

"Суспільний договір: як розпізнати його симптоми": есей Олесі Островської-Лютої
. Колаж: Вікторія Желєзна

Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів. Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".

На думку генеральної директорки "Мистецького арсеналу" Олесі Островської-Лютої, суспільний договір не є остаточно визначеним і встановленим, він змінюється під впливом обставин життя суспільства. У своєму есеї пані Олеся розмірковує про те, яким був суспільний договір України до Революції гідності та як він змінився після. І головне — які маркери вказують на ці зміни. Зокрема, готовність визнавати й проявляти свою агентність — діяти від свого імені й заради себе.

Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).

Насамперед пропоную відштовхнутися від думки, що не існує суспільства без суспільного договору. Саме певна форма порозуміння між різними людьми, які становлять одну спільноту, а кілька спільнот становлять одне суспільство, й робить можливим існування такого суспільства. Воно тримається як єдність через ідеї й підходи, яке поділяють його члени, — зокрема це стосується організації влади в такому суспільстві.

Чому певні індивіди й кола людей мають владу? Як ця влада переходить від однієї людини до іншої? Коли насильство виправдане, а коли ні? Який обов’язок тих груп, що мають владу, і який — тих, хто її не має? Які їхні права?

Як бачимо, без якоїсь форми відповіді на ці питання, навіть у вигляді міфології чи релігійної організації, співжиття людей неможливе. Чому "навіть"? Бо починаючи від Нового часу, європейські суспільства дедалі більше покладаються на раціональну організацію життя й менше — на сакральну. Останнє особливо яскраво виявляється, наприклад, у середньовіччі: пригадаймо концепцію священного тіла короляТеорія "двох тіл короля" – це концепція в медієвістиці, що описує феномен влади в західноєвропейському Середньовіччі. Названа відповідно до однойменної роботи історика і культуролога Ернста Канторовича., яке в містичний спосіб охоплює всіх членів спільноти. Однак раціональна організація йде у фарватері уявлення про себе, самоопису, що має сакральне коріння. Раціональне не передує, воно узгоджується з вірою.

Читайте також: Сергій Пролеєв і Вікторія Шамрай. "Ідея суспільного договору: джерела й призначення"
Олеся Островська-Люта. Суспільний договір: як розпізнати його симптоми
Колаж: Вікторія Желєзна

Історик Бенедикт Андерсон назвав це явище "уявленими спільнотами" – згідно з його ідеєю, будь-яка нація є передусім спільнотою, що спирається на спільну уяву. Зазвичай це історія, яка пояснює давнє походження, а відтак і особливі права цієї спільноти. Отже, в її основі – певна оповідь, переказ, що, звичайно, не випливає з раціонального цілепокладання, а є творчим опрацюванням життєвого світу й зазвичай має священний характер. Сучасних суспільств це стосується так само, як і давніх.

Наприклад, саме підкреслено сакральний характер внутрішнього наративу вражає в російському політичному порядку денному. З погляду спроможності надавати своєму адепту пояснення про світоустрій це добре демонструє популярність і дієвість терміна "русский мир".

Однак зрозуміти й описати суспільний договір можна лише з певної дистанції. Часто постфактум або перебуваючи за межами щоденного суспільного життя. Таке перебування за межами можливе при застосуванні специфічних інтелектуальних процедур, які, наприклад, належать до інструментарію філософського пізнання.

Схожими формами є соціологічний аналіз або — в зовсім інший спосіб — поетичне опрацювання дійсності, тобто засобами мистецтва. Останнє дає високий ступінь свободи інтерпретації й покладається на індивідуальну чутливість автора: вхопити своєрідний "нерв", дух часу, оприявнити суспільні тривоги не через раціональне, а в спосіб, що перебуває на межі між чуттєвим і розумним. Це особливо цінний метод роботи з суспільною реальністю, коли йдеться про ретроспективне розуміння певної спільноти людей — історичне дослідження. Через вивчення поезії, фольклору та візуальних мистецтв попередніх епох можна вловити характерні для них ідеї.

Отже, чи існує суспільний договір в українському суспільстві? Звичайно, так. Який він? Це складно вхопити щодо того моменту, з якого ми запитуємо. Натомість доволі легко зрозуміти суспільний договір попередніх періодів. Наприклад, суспільний договір пізнього СРСР можна "зчитати" на рівні радянських анекдотів і тогочасних жартівливих висловів. Один з найвідоміших: "Вони вдають, що платять нам, а ми вдаємо, що працюємо". Окреслено чіткий розподіл на таких собі панівних експлуататорів "вони" і хитромудрих ескапістів "ми". Тобто суспільний договір є виявом і наслідком взаємодії суспільних сил. Його можна виявити, дослідити, раціоналізувати й заохочувати, але не можна впровадити в суспільне життя зусиллями однієї групи.

Найближчий українському читачеві досвід свідомої зміни суспільного договору через політику — це політика більшовиків, зокрема на самому початку радянського проєкту в ранніх 1920-х і пізніше, на початку 1930-х, коли стартували колективізація та індустріалізація. Як бачимо зі згаданого вище анекдоту, здебільшого цей проєкт про- валився, бажана суспільна зміна не відбулася. Суть цієї зміни — безкласове суспільство трудових ентузіастів, які відмовилися від приватності, а для ефективного забезпечення такого стану справ передали свої права Комуністичній партії та контрольованій нею державі.

Однак відбулися інші незаплановані зміни, які згодом і визначили характер взаємодій усередині радянського суспільства. Виразний приклад цього провалу — свято 8 березня, заплановане саме як символ емансипації та добровільного об’єднання жінок задля безкласового колективного життя у спільноті рівноправних індивідів. Коли День солідарності жінок потрапив у контекст реального суспільства, він трансформувався в куртуазно-патріархальне свято, що закріплює ідею підпорядкованого становища жінки, якій відведено ролі матері, дружини й коханки та від якої очікують неоплачуваної доглядальної праці, яку винагороджують раз на рік у вигляді згаданого свята. Фактично відбулося діаметрально протилежне від того, що планувала панівна група.

Отож суспільний договір завжди присутній там, де існує суспільство, проте його не можна запланувати й запровадити згори вниз. Однак можна ідентифікувати або через суто інтелектуальні процедури, або за допомогою мистецьких форм опису дійсності. Суспільний договір не є остаточно визначеним і встановленим, він змінюється під впливом обставин життя суспільства. Наприклад, в українському суспільстві договір, який дозволяв паралельне життя економічних та політичних еліт й решти суспільства, суттєво похитнувся з Революцією гідності й, імовірно, занепаде внаслідок російської війни проти України.

Олеся Островська-Люта. Суспільний договір: як розпізнати його симптоми
Колаж: Вікторія Желєзна

Яким є домайданний український суспільний договір? Його можна описати так:

"Ми не втручаємося у ваші оборудки, а ви закриваєте очі на наші"

Для обох груп ідеться про функціонування паралельно до формальних суспільних інститутів і норм. І тут знову бачимо розподіл на "людей" та "еліти". Це наслідок досвіду життя в радянському інституційному середовищі, яке не відповідало практикам і нормам самого суспільства, однак еліти зазнавали меншого тиску й мали більше можливостей уникати репресивних норм.

Відтак загальноприйнятою "технікою життя" стало подвійне функціонування: публічне життя в рамках заданих норм з відповідною риторикою, застосуванням ритуальних фраз і дій, та приватне життя, де люди об’єднуються в мережі на основі дружби та спорідненості, щоб обходити формальні норми. Таке подвійне функціонування особливо добре помітне на прикладі освітньої системи, а надто середньої школи, де навіть у пост- радянський період зберігалися виразні практики лицемірства, описані вище: показовий патріотизм, перебільшене декларування моральних принципів, конформізм тощо.

Варто згадати, що елементом суспільного договору є й те, що можна назвати стратегіями розв’язання безпекових питань або зменшення насильства. У домайданний період ці стратегії були радше індивідуальними, а доповнювали їх приватні мережі взаємопідтримки.

У такій стратегії центральне місце посідає індивідуальний добробут / багатство, а для його набуття та збереження розбудовують неформальну мережу довірених осіб, які надають підтримку одне одному, зокрема й шляхом уникання формальних норм ("кругова порука"). Тут не беруть до уваги потреб спільного добробуту. Здебільшого так відбувається тому, що й загрози радше індивідуальні, ніж колективні: й індивідуальна бідність — основна з них.

Революція гідності поставила під сумнів такий суспільний договір. Чому так відбулося? Стало очевидним, що досягнути сталої свободи — пересування, вибору праці тощо — можна лише колективно. Активні суспільні групи — громадянське суспільство, журналісти, студентство — вважали таким колективним шляхом перспективу приєднатися до Європейського Союзу.

Цю стратегію неможливо втілити ні індивідуально, ні на базі малої неформальної мережі. Оскільки необхідна широка суспільна дія, то й раніше прийнята "техніка життя" виявлялася нерелевантною. Почалася зміна суспільного договору. Цей процес пришвидшило російське повномасштабне вторгнення в Україну, оскільки виклики стали значно гострішими, загрози — смертельними в прямому сенсі слова, а їх подолання вимагає консолідованої суспільної дії. Це також створює тиск на наявні формальні інститути та практики, підсвічує їх генетичний зв’язок з радянським проєктом і нерелевантність суспільному життю нині.

Однак, як ми вже з’ясували, суспільний договір неможливо встановити декретно. Його можна або зафіксувати й описати постфактум, або чинити м’який адвокаційний тиск у бік бажаної суспільної зміни, водночас не маючи гарантії досягти конкретного ефекту, не кажучи вже про конкретний результат. Ідеться про довгу політичну й інтелектуальну дію, яка має багатокомпонентний характер.

Одним з найкращих прикладів такої дії є досвід проєкту польських інтелектуалів, які напрацювали політичну доктрину сучасної Польщі, перебуваючи в екзилі поза межами своєї країни. Саме цю доктрину застосували посткомуністичні польські політики вже першого покоління наприкінці 1980-х, а згодом Польща стала першою країною у світі, що визнала незалежність України.

Ідеться про гурток паризького журналу "Культура" й постать його головного редактора Єжи Гедройця. Ця спільнота впродовж 1950–1970-х років напрацювала політичну доктрину, яка передбачала затвердження повоєнного польсько-українського кордону, відсутність територіальних претензій до України попри втрату Польщею територій, які століттями вважали центральними для польського державного проєкту, визнання західних українських областей українськими, визнання й підтримку незалежної України. Як бачимо, ідеться про багатолітню копітку інтелектуальну роботу, що не передбачає гарантовано- го успіху, однак складно віднайти кращу альтернативу такій дії серед наявних прикладів.

Інші сучасні приклади — це індоктринація російського суспільства через державну машину пропаганди або контроль інформаційного простору за китайським зразком. Тут ідеться радше про швидку масовану дію, що впливає на суспільне сприйняття, але яку навряд чи можна вважати достатньо глибокою, сталою, а головне — морально прийнятною.

Читайте також: "Яка в нас суспільна угода": есей філософа Вахтанґа Кебуладзе
Олеся Островська-Люта. Суспільний договір: як розпізнати його симптоми
Колаж: Вікторія Желєзна

Як ми можемо "намацати" симптоми зміни суспільного договору в Україні від часу Революції гідності й досі?

Один з елементів, якого бракувало в попередньому українському суспільному договорі, попри те, що він дуже важливий для суспільства, яке намагається встановити свою державність, — це питання про центральність або, інакшими словами, суб’єктність України. Може, на додачу навіть варто вжити слово "агентність". Якщо "суб’єктність" передбачає відчуття себе важливою центральною одиницею, то в терміні "агентність" присутня також дія: здатність діяти від свого імені й заради себе. Нині ми помічаємо саме дедалі більшу готовність визнавати й виявляти свою агентність.

Як це виявляється?

Передусім національну агентність і суб’єктність позначає перехід багатьох людей, 5 зокрема публічних постатей, на українську мову або як основну або як мову публічної присутності. Це важливо, бо така зміна маркує визнання основної та унікальної мови свого суспільства достатньо важливою, щоб покладатися на неї як на таку, що не тільки не перешкоджає кар’єрі й суспільному авторитету, а навпаки — допомагає.

Це відносно новий стан справ, і він виразно виявляється на рівні попкультури, яка зазвичай чутлива до масових настроїв, тому водночас їх виражає і формує. Виконавці попмузики масово перейшли на українську як мову виконання. Попередньо таке можна було зауважити на самому початку 1990-х із набуттям Україною незалежності: наприклад, україномовний репертуар Ірини Білик і феноменальна популярність співачки Русі.

Але якщо в 1990-х українська стала мовою високої культури, політики й бюрократії, то нині на додачу до персонажів масової культури бачимо пласт публічних осіб з бізнес-середовища, які радикально (й іноді відчайдушно) перейшли на українську. Ідеться про певний постколоніальний перехід, коли колишня колонія відкидає економічну, політичну та символічну вищість метрополії.

Зазвичай саме так відбувається підпорядкування й подальше домінування: мешканці колонії на рівні неформальних практик мають засвоїти своє нижче залежне становище й визнати, що його звичаї, мова, написані нею тексти й освіта нікчемні та заслуговують, щоб їх соромитися або й узагалі не знати.

Нині в Україні виразно бачимо, як це змінюється. Ще один симптом — істотне зростання інтересу до історії української культури. В останні роки проєкти, які висвітлюють важливі феномени української культури, виявляються значно популярнішими за проєкти суто мистецькі. Такі феномени, як творчість Леся Курбаса й авангардний театр 1920-х, український футуризм 1910–1930-х років, художній рух модерністів-неовізантійців Бойчукістів 1920-х, загалом усі постаті, яких можна вважати частиною Розстріляного відродження, викликають дуже жвавий інтерес.

Зокрема присвячені їм виставки в "Мистецькому арсеналі" в попередні роки належали до найулюбленіших серед публіки, навіть попри те, що ці культурні феномени не можна назвати ні "попсовими", ні легкими для сприйняття. Так само дуже популярними були організовані Міністерством культури й інформаційної політики виставки, присвячені Лесі Українці та Григорію Сковороді. Це вияв руху до інтроспекції та самоаналізу, який визнається не менш важливим за пізнання й засвоєння "цивілізованого мінімуму", тобто знання, виробленого й унормованого в метрополії. Відтак ідеться про намацування власної центральності, суб’єктності й агентності.

Наступне пов’язане зі зростанням інтересу й з боку загальної публіки, і з боку представників інших еліт (наприклад, бізнесових і політичних) до українського інтелектуального поля. Це виявляється й у появі вже більш-менш помітного сегменту українського наукового та науково-популярного нонфікшну в книгарнях, і в інтересі друкованої преси до колонок українських філософів, політологів та інших авторів, і в уже виразному неформальному освітньому русі: розмаїтті освітніх хабів, курсів, закритих семінарів тощо. З цим же пов’язаний також інтерес до українських філософських постатей, як-от до Григорія Сковороди.

Олеся Островська-Люта. Суспільний договір: як розпізнати його симптоми
Колаж: Вікторія Желєзна

Зміщення інтересу української публіки від визнаних міжнародних феноменів до української культури свідчить про інтерес суспільства до себе: свого стану нині й проєкції себе в майбутнє

Однак зосередженість на собі може бути також виявом провінційності, закритості й неспроможності до участі в міжнародному полілозі. Це цілком реальна загроза для українського публічного поля, зважаючи на історичну траєкторію функціонування як закритого й не визнаного міжнародною спільнотою суспільства та на травму колонізованої спільноти.

Великого оптимізму додають важливі точкові події останніх місяців 2022 року на культурно-інтелектуальній сцені — тому складається враження, що цього разу не йдеться про нездатність мислити в глобальному контексті.

Передусім має значення виступ лауреатки Нобелівської премії миру Олександри Матвійчук на церемонії вручення премії. Її промова спирається на локальний і національний досвід, але розкриває його в глобальному контексті. Вона демонструє, як саме війна в Україні випливає з міжнародного порядку, змінює цей порядок і ставить виклики перед усією світовою спільнотою.

Іншим прикладом можна запропонувати виставку "Мистецького арсеналу" кінця 2022 року "Серце землі". Її концепція стосується саме глобальних викликів, які оприлюднює російське вторгнення до України: загроз для продовольчої безпеки світу, апокаліптичного руйнування екологічної сталості, політичного зв’язку між втратами української екосистеми, становищем країн Глобального Півдня, історичних прецедентів і джерел схожих катастрофічних подій. Такий підхід: висвітлення власного досвіду на глобальній сцені — свідчить саме про набуття суб’єктності.

У всіх цих прикладах ідеться про формування інакшого, відмінного від домайданного суспільного договору в Україні. Наразі ми вже можемо розгледіти його симптоми, але ще не здатні виразно його описати, оскільки це живий і довгий процес, що фіксується з певної дистанції.

Натомість уже нині ми здатні окреслити його межі та зрозуміти, які можливості свідомої інтелектуальної дії він відкриває.

Як сказала Олександра Матвійчук в інтерв’ю ВВС Hard Talk одразу після отримання Нобелівської премії миру: "Я належу не до тих людей, які дають прогнози на майбутнє. Я належу до тих, хто робить це майбутнє".

Олеся Островська-Люта — артменеджерка та кураторка сучасного мистецтва, генеральна директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький Арсенал".

Олеся Островська-Люта була заступницею директора Аналітичного центру pro.mova, керівницею проєктів і програм Благодійного фонду "Розвиток України", а у 2014 році обіймала посаду першої заступниці міністра культури. Авторка статей з питань українського мистецтва й сучасної культури в українських та іноземних виданнях.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок