"Соціальний договір
для економічного прориву": есей менеджера-економіста Павла Шеремети

"Соціальний договір для економічного прориву": есей менеджера-економіста Павла Шеремети

"Соціальний договір
для економічного прориву": есей менеджера-економіста Павла Шеремети
. Колаж: Вікторія Желєзна

Аспен Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".

Міністр економічного розвитку і торгівлі України (2014) Павло Шеремета у своєму есеї відзначає роль економіки в розвитку країни. Зокрема, пан Павло вбачає значущість продуктивності для досягнення економічного зростання. Відтак факторами досягнення економічної продуктивності Павло Шеремета вважає інфраструктуру, яку потрібно буде відновлювати інноваційно після російських атак; освіту, у яку має інвестувати держава; інновації, а також підприємництво, адже саме малий і середній бізнес відіграватиме вагому роль у відбудові України.

Крім цього, пан Павло наголошує на необхідності залучення капіталу та інвестицій для ефективної відбудови. Україна має впроваджувати новаторські підходи на усіх рівнях, щоби залишатися конкурентоспроможною на ринку. Також Павло Шеремета аналізує поточні економічні показники України в глобальних рейтингах і ті реформи, які вплинули на це. Також він розмірковує, яким чином можна підвищити економічну спроможність у майбутньому.

Фактами є те, що Російська Федерація — агресор-терорист з ядерною зброєю; втричі більшою кількістю населення, ніж в Україні; а також у вісім разів вищим ВВП й у десять разів більшим військовим бюджетом (у довоєнний 2021 рік). Це свідчить, що російська продуктивність перевищувала українську в 2,7 раза. Вижити як нації, ще до будь-якої розмови про соціальний договір, у такій ситуації можна лише завдяки величезним (постійним) жертвам і величезній (ситуативній) світовій підтримці. А вижити й перемогти без таких жертв і без зайвого сподівання на зовнішню підтримку?

Крихітний Сингапур, населення якого в шість разів менше за населення Малайзії, має ВВП, співвимірний з малайзійським (тобто продуктивність у країні-острові в шість разів вища, ніж у Малайзії) й утричі більший військовий бюджет.

Отже, швидке нарощування українського ВВП (насамперед через підвищення продуктивності), здатного профінансувати військовий бюджет і зробити його співвимірним з російським, є єдиним гарантованим шляхом забезпечити виживання української нації.

Саме на це має бути націлено наш соціальний договір.

За всіх спокус потрібно відразу відкинути ідею провідної ролі держави в нарощуванні ВВП. В історії людства це, можливо (але сумнівно), вдалося зробити єдиний раз — у СРСР 1930-х — ціною перетворення всієї країни на концтабір і знищення мільйонів українців. Китай намагався повторити цей досвід у 1960-х, але безрезультатно. Про Північну Корею й Кубу навіть не згадуватиму. Отже, провідну роль у нарощуванні ВВП повинен мати амбітний, відповідальний і конкурентний приватний сектор.

Базову "арифметику" будь-якого економічного зростання (воєнного чи повоєнного) економісти давно знають — саме вона в дуже спрощеному вигляді є на картинці.

Ще ранні економісти знали, що дельта у вхідних факторах (земля, праця, капітал) пояснює десь половину дельти (зростання) всієї економіки.

"Соціальний договір
для економічного прориву": есей менеджера-економіста Павла Шеремета

Для економічного зростання Україні насамперед потрібно:

  1. звільнити свої землі й забезпечити безпеку всій країні;
  2. повернути в країну українців, які працюють, створивши для них робочі місця (принагідно: відомо, що робочі місця значно краще створює приватний сектор, насамперед той, що зростає з малого у середній, ніж державний з його гігантським дефіцитом коштів);
  3. залучити більше капіталу.

Ситуація з роботою в Україні була складною ще до війни. Глобальний інвестор і автор бестселерів Ручир Шарма пише, що "збільшення населення спричиняє приблизно половину економічного зростання. Зниження темпів зростання населення працездатного віку на 1% скоротить економічне зростання приблизно на 1%".

Через найнижчий рівень народжуваності за останні 10 років та еміграцію населення України зменшилося від 52 млн осіб у 1993 році до 44 млн офіційно (і 37 млн неофіційно — цю цифру озвучив колишній міністр Кабінету міністрів України) у 2019-му. Коли Росія почала вторгнення в Україну, у Європі зафіксували понад 7,8 млн біженців з України. Понад 4,5 млн українців повернулися в Україну. Чи повернуться інші, залежить не лише від війни, а й від економічної свободи — насамперед можливості відкривати новий бізнес і наймати людей в Україні, що наразі проблематично. Водночас видання The New York Times прогнозувало збільшення кількість біженців до 10 млн осіб.

Трудовий кодекс України (точніше, Української РСР) є моїм ровесником: ми обоє з 1971 року. І я — не молода людина. Спроби лібералізувати трудове законодавство поки що не завершилися успіхом. Популісти тривожаться, що лібералізація Трудового кодексу призведе до зниження соціальних гарантій для працівників. Професор Лондонської школи економіки Філіп Аґіон пише:

"Коли країна запроваджує хороші системи безпеки для захисту людей у разі втрати роботи, звільнення не впливає негативно на здоров’я. У 1993 році Данія запровадила нову систему з назвою "гнучкобезпека" (flexicurity) для регулювання ринку праці. Ця система має два стовпи. Насамперед ринок праці став гнучкішим завдяки спрощенню для фірм процедур звільнення. Наприклад, допомога на виході — обмежена, а судові процеси трапляються рідко. Щоб компенсувати цю гнучкість, є дві форми гарантій: допомога по безробіттю в розмірі 90% зарплати (з урахуванням максимальної суми) впродовж максимум трьох років і великі державні інвестиції в професійне навчання, щоб дати працівникам навички, необхідні для швидкого повернення на ринок праці".

Соціальний договір тут полягає в тому, що компанії отримують свободу наймати та звільняти працівників, держава тимчасово бере на себе витрати щодо підтримки й перенавчання працівників, які водночас оплачують це вищими податками та готовністю швидко перенавчатися в разі потреби.

Україні також потрібні креативні ідеї щодо імміграційної політики, щоб залучити більшу кількість працівників.

Уже згаданий Шарма пише, що "з пришвидшеним залученням інвестицій зростання пришвидшується. Отже, будь-яка країна, що розвивається, загалом має сильну позицію для швидкого зростання, коли інвестиції високі — приблизно від 25% до 35% ВВП — і коли вони зростають. Водночас економіки постають перед слабкими перспективами, коли інвестиції низькі, приблизно 20% ВВП або менше — і коли падають".

Тут варто зауважити, що в загальних світових інвестиціях внутрішні становлять 97–98%, а іноземні — відповідно решту 2–3%. У слабких, але вільних економіках іноземні інвестиції можуть становити до 10%. Але все одно решта 90% — це внутрішні інвестиції, які фінансують внутрішні заощадження.

Валові інвестиції в основний капітал у 2018–2021 роках в Україні знизилися з 18% до 12% ВВП, а в Чехії вони зросли приблизно до 27% (і, до речі, до 43% у Китаї). Старіння населення, депресивне підприємництво й низький рівень валових заощаджень (12% ВВП в Україні, 29% у Чехії і 45% у Китаї) стали головними факторами такої ситуації.

Отже, як підвищити заощадження в Україні?

Люди у вільному світі заощаджують, щоб:

  1. мати достатній рівень доходу у старості;
  2. профінансувати якісну освіту своїм нащадкам і собі впродовж життя;
  3. мати кошти на медичне обслуговування в разі хвороби;
  4. проінвестувати власну справу чи бізнес.

Усі названі причини для заощаджень в Україні постають перед викликами.

Згідно з дослідженнями CASE Ukraine, понад дві третини респондентів вважають, що життя у старості має забезпечувати держава й уряд, натомість 19% певні, що відповідальними є передусім вони самі. Для контрасту, 28% молодих нідерландців здійснюють добровільні приватні пенсійні накопичення (один з найвищих відсотків у Європі).

До війни в Україні було 11,3 млн пенсіонерів. Кількість працездатного населення становила менш ніж 16 млн, з них понад 20% працювали на незареєстрованих робочих місцях, тобто Пенсійний фонд не отримував від них грошей. Тобто 11 легально працевлаштованих працівників забезпечували 10 пенсіонерів. Але цього мало — щороку понад третину доходів Пенсійного фонду покривав державний бюджет. Хоча частина цієї суми — це виплати від держави, де вона є роботодавцем, інша частина — все одно дефіцит. Очевидно, що лише першорівнева, солідарна система в Україні не зможе надовго забезпечити виплату пенсій.

За останні два десятиліття держава робила чимало спроб запровадити накопичувальні пенсії, але всі вони закінчувалися нічим. Востаннє про пенсійну реформу заговорили наприкінці 2021 року, за кілька місяців до початку великої війни. На початку листопада 2022-го відповідний законопроєкт знову несподівано з’явився на порядку денному парламенту. Щоправда, так само несподівано Верховна Рада відмовилася його розглядати.

Чому важко змусити запустити другий рівень пенсійної системи

По-перше, пишуть аналітики VoxUkraine, будь-яка пенсійна реформа навряд чи принесе політичні дивіденди. Згідно з Реанімаційним пакетом реформ, зміна пенсійної системи є серйозним викликом для будь-якої влади, оскільки реформи стосуються багатьох політично активних людей. Тому майже всі уряди, які здійснювали пенсійну реформу, втрачали підтримку електорату на наступних виборах.

По-друге, кажуть далі аналітики VoxUkraine, запровадження обов’язкової накопичувальної системи може становити серйозну загрозу макрофінансовій стабільності. Бо якщо частину коштів "перевести" з солідарної системи на накопичувальні рахунки, дефіцит пенсійного фонду доведеться чимось покривати. Якщо це робити коштом держбюджету, тобто інших податків, то буде менше коштів для фінансування інших видаткових зобов’язань. Здійснення цього коштом позикових коштів збільшить державний борг, а отже, й витрати на його обслуговування.

Тобто в нашій пенсійній системі поки що наявний соціальний контракт "навиворіт": громадяни не заощаджують на старість, оскільки вважають, що пенсії їм має виплачувати держава. А держава водночас боїться навіть торкатися несталої системи, що банкрутує, щоб не втратити голосів нинішніх і майбутніх пенсіонерів. Наслідки відомі: дефіцит Пенсійного фонду, який покриває державний бюджет, збільшуючи його дефіцит, зниження валових заощаджень (і приватних, і державних), зниження державних інвестицій, зниження темпів зростання країни.

Який соціальний договір потрібен? Держава у якийсь час повинна чесно сказати, що грошей на гідні пенсії для всіх у неї немає й не буде. І врешті, ніде й ніколи у вільному світі держава не брала на себе такої відповідальності.

Лише в Радянському Союзі з’явився "соціальний договір", що громадяни "погоджуються" жити й працювати в концтаборі. В обмін на це тоталітарна держава мінімально, але гарантовано турбувалася про старість.

Радянський Союз давно розпався. Але очікування громадян — уже до зовсім іншої, демократичної, ринкової держави — залишилися. Держава може солідарно взяти на себе утримання неповносправних чи бідних старших людей, у яких немає дітей. Усі решта, особливо молодь, повинні заощаджувати на свою старість і в системі державних пенсійних фондів, і через приватні фонди. Про це потрібно починати говорити ще в середній школі, істотно підвищуючи фінансову грамотність населення.

Говорячи про середню школу, знову ж таки, очікуванням великої частини громадян України є закладене в Конституції право, що "держава забезпечує доступність і БЕЗОПЛАТНІСТЬ (виділення — моє) дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах".

Відтак громадяни здебільшого знімають з себе ментальну відповідальність фінансувати систему освіти й цілковито переносять її на плечі держави. Держава як може, найчастіше самотужки, за це відповідає й боїться сказати правду рідному електорату: обмеженого державного фінансування недостатньо для якісної освіти навіть у багатих державах, не кажучи вже про бідні. Систему освіти, насамперед середню, зазвичай фінансує ГРОМАДА, а не держава. Громада охоплює не тільки державу, а й батьків / родичів дітей, випускників школи, які зацікавлені в її репутації і бренді; сусідній бізнес, зацікавлений і в якісних випускниках, і в безпечному середовищі; місцеве самоврядування, зацікавлене в розвитку території через підвищення продуктивності праці тощо.

"Соціальний договір
для економічного прориву": есей менеджера-економіста Павла Шеремети
Павло Шеремета. Джерело: Вікіпедія

Для цього всі школи повинні створити СИСТЕМУ залучення додаткових коштів, що включає благодійні фонди при школах з наглядовою радою, яка викликає довіру, невеликі, але гіперактивні відділи фандрейзингу в школах з продуманою й бажано навіть диференційованою системою фандрейзингових подій та інформаційних матеріалів. Як приклад можна згадати благодійний вечір на Східний Новий 2019 рік у Львівській середній загальноосвітній школі східних мов та східних бойових мистецтв "Будокан", що залучив майже 100 тис. грн додаткового фінансування. Така система збільшує інвестиції в освіту з приватних і корпоративних заощаджень і водночас зменшує фінансовий тиск на державу. У 2006 році Гілларі Клінтон видала книжку про виховання дітей із влучною назвою: "It Takes a Village" — "Для цього потрібне ціле село" (тобто громада).

Схожа ситуація з фінансуванням системи охорони здоров’я в просунутих ліберальних економіках. Наприклад, очікують, що кожен резидент Сингапуру матиме на своєму пенсійному рахунку 66 тис. сингапурських доларів (близько 50 тис. американських). Це приблизні заощадження, необхідні для базових потреб субсидованого медичного обслуговування в старості. Уряд нещодавно підвищив цю суму до 68,5 тис. сингапурських доларів, зважаючи на зростання витрат у сфері охорони здоров’я. З тієї самої причини і з необхідності поповнити національний резерв, що зменшився під час пандемії, уряд підняв податок з продажів від 6% до 7%.

Medisave — це національна система медичних ощадних рахунків у Сингапурі. Внесок є обов’язковим і стягується зі щомісячного внеску до Центрального фонду забезпечення (CPF). Система дає мешканцям Сингапуру змогу відкладати частину свого доходу на рахунок Medisave, щоб покрити майбутню госпіталізацію особи або найближчих родичів, нескладну хірургію та певні амбулаторні витрати.

За цією системою сингапурські працівники, залежно від вікової групи, відраховують 8-10,5% своєї місячної зарплати на особистий рахунок Medisave. Заощадження можна зняти для оплати лікарняних рахунків і власника рахунку, і його найближчих родичів.

Принагідно — кілька слів про Центральний фонд забезпечення Сингапуру (CPF). Це обов’язковий комплексний накопичувальний і пенсійний план для сингапурців, які працюють, а також постійних резидентів, насамперед для фінансування особистих потреб при виході на пенсію, охороні здоров’я та житла в Сингапурі. CPF — це система заощаджень на основі зайнятості, за допомогою якої роботодавці та працівники вносять до фонду обов’язкову суму для своїх виплат.

Останні в нашому списку заощаджень, але далеко не останні за значущістю, — накопичення на власний бізнес, які очевидно сильно корелюють з економічною свободою.

"Показник економічної свободи України робить її економіку 130-ю найвільнішою (в Індексі економічної свободи) 2022 року. Україна посідає 44 місце серед 45 країн європейського регіону (позаду лише Білорусь), а її загальний бал нижчий від середнього регіонального та світового показників. П’ять років тому українська економіка набирала сили, але в 2019-му зростання сповільнилося. Упродовж цього часу економічна свобода загалом мала тенденцію до зростання. Завдяки збільшенню свободи праці та монетарної свободи Україна зафіксувала разючий загальний приріст економічної свободи на 6,0 балів від 2017 року, але досі перебуває в середньому рядку "Переважно невільних країн"", — пише The Heritage Foundation. Фундація позитивно відзначила у 2021 році в Україні монетарну свободу (низьку інфляцію), невисокі податки, фіскальне здоров’я держави і свободу торгівлі. Проблематичними були й залишаються верховенство права (захист права власності, ефективність системи правосуддя і доброчесність уряду), інвестиційна та фінансова свободи (чи радше їх дефіцит).

Атлантична рада у своєму рейтингу загальних свобод поставила Україну в категорію "майже вільні". Ситуацію врятувала політична свобода, адже за економічною свободою Атлантична рада віднесла Україну на 129 місце у світі, що майже збігається з оцінкою The Heritage Foundation.

Соціальний договір тут полягає в тому, що держава повинна забезпечити українцям економічну свободу (радше українці забезпечують собі економічну свободу через свою національну державу), а ті водночас використовують цю свободу для самореалізації та створення достатку шляхом заощаджень та інвестицій.

Уважний читач тут запитає: ок, а що з іншою половиною економічного зростання? Ранні економісти з цим не дуже "парилися", вони казали: "Ми вам половину пояснили й досить. Усе інше — це для нас якась "чорна скринька"".

Чорна скриня насправді — це ПРОДУКТИВНІСТЬ використання зовнішніх факторів: землі, праці та капіталу. Відразу зауважу, що навіть у довоєнній Україні зростання цієї продуктивності було слабеньким. Як зазначає Т. Кваша з Інституту економіки та прогнозування НАН України, "динаміка Сукупної факторної продуктивності в Україні характеризується високими темпами зростання до 2012 року, різким падінням у 2013–2015 роках і поверненням до зростання у 2016–2017-му, але, як і в усьому світі, дуже помірними темпами".

Не писатиму тут багато про "пророка інновацій" Йозефа Шумпетера, який 112 років тому в українських Чернівцях (що належали тоді до Австро-Угорської імперії) висловив гіпотезу, що продуктивність насамперед залежить від інновацій ("нових комбінацій" німецькою), які водночас, на його переконання, залежать від рівня підприємливості. Сучасніші економетричні дослідження не лише довели правильність гіпотези Шумпетера, а й той факт, що в економічному зростанні продуктивність (інновації) становлять навіть не 50%, а 85%.

Нобелівський лауреат з економіки Едмунд Фелпс пише: "Хоч би які шумпетеріанські інновації відбувалися у високоінноваційних країнах, більшість цих нововведень є внутрішніми: вони випливають із потужної оригінальності та творчості серед великої кількості людей, які працюють у національній економіці. У цьому розумінні нація може володіти динамізмом — "апетитом" і спроможністю, бажанням і здібностями, необхідними для створення інновацій, та готовністю як суспільство прийняти їх упровадження в економіку. Звичайно, така нація може постати перед перешкодами: зовнішніми, як-от війни чи клімат, і внутрішніми, як-от зарегульованість і бюрократія. Однак загалом що більше нація володіє таким динамізмом, то схильніше вона намагатиметься творити інновації та досягати в них успіху".

"Соціальний договір
для економічного прориву": есей журналіста Павла Шеремета
Колаж: Вікторія Желєзна

Едмунд Фелпс з командою вивчали, які цінності зі світового дослідження цінностей найбільше корелюють з внутрішніми інноваціями, й дійшли висновку, що "кілька цінностей, такі як довіра, готовність виявляти ініціативу, бажання досягти успіху на роботі, навчання дітей бути незалежними та позитивне ставлення до конкуренції позитивно впливають на сукупну змінну, що стимулює інновації. До того ж важливою є економічна свобода".

До речі, "виявляти ініціативу" — це те, як звитяжні Збройні сили України перемагають кількісно більшу, але зашкарублу, ієрархічну армію окупантів. Підсумовуючи, центральною для економічного прориву України є економічна свобода. Просто очікувати її від держави — наївно. Держава засвідчує вже 30 (або радше 105 чи навіть 370 років), що вона не зацікавлена просто подарувати нам економічну свободу. Тому цю свободу доведеться ще виборювати парламентським способом відразу після перемоги над рашизмом. Цього за українців теж ніхто не зробить. Відповідний досвід економічно вільних сусідніх країн, насамперед Польщі та Словаччини, може бути дуже корисним.

Після законодавчого закріплення основних економічних свобод і здійснення судової реформи українці мають право очікувати від держави організації оборони країни, збереження політичних і економічних свобод, правосуддя, легкості ведення бізнесу, забезпечення конкуренції, розвитку освіти й інфраструктури, здійснення міжнародної політики, націленої на посилення глобальної коаліції на захист суверенітету й територіальної цілісності країни.

У відповідь українці повинні взяти на себе відповідальність за власний достаток, свою пенсію, освіту і здоров’я, а також продуктивність, інвестуючи в це (а відтак, заощаджуючи на це). Українці повинні діяти так, щоб їм довіряли й вони довіряли іншим. Українці виявляють ініціативу, бажають досягти успіху на роботі, виховують дітей бути самостій ними й позитивно ставляться до конкуренції.

Саме в цьому я вбачаю новий соціальний договір.

Павло Шеремета — менеджер-економіст, співзасновник і перший декан Києво-Могилянської бізнес-школи (1999—2008). Президент і Старший Консультант Інституту Стратегії Блакитного Океану Малайзії (2008—2011) президент Київської школи економіки (2012—2014). Міністр економічного розвитку і торгівлі України (2014). Перший директор Школи управління УКУ (2014—2015). З 2017 року керівний партнер "Прорив.in.ua". З 2022 року Почесний консультант глобального аналітичного центру GLOBSEC. Член Нагдядових рад Transparency International Ukraine та Інституту Міста у Львові.

Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів.

Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок