Війна прискорила серед українців процес відновлення традицій, згуртувала довкола вивчення власної культури та історії. Також повномасштабне вторгнення змусило переосмислити події з минулого, щоб віднайти свою історію замість радянської та імперської, тобто російської. У цьому шляхетному прагненні позбуваються багатьох "героїв" минулого, серед яких і (колись) головний символ новорічних свят – Дід Мороз.
Звідки взявся Дід Мороз, як Сталін відбудовував імперію, чи варто забороняти фільм "Іронія долі" — про все це Ліза Цареградська розпитала журналіста, письменника і телеведучого Юрія Макарова.
Про релігійні традиціі, вкрадені Радянським союзом
У "Культурному інстинкті" ми часто підходимо до теми впливу імперії на нас. Оскільки зараз період Різдвяних свят, то постає питання: як імперія впливала на наші традиції та відчуття свята? Одразу можна згадати про Діда Мороза, який приходить у наше життя в 1937 році, на піку сталінських репресій, коли треба було відволікти увагу людей та принести хоча б якийсь замінник релігійної традиції. Ви пригадуєте, як це було?
Мені було приблизно 4 роки, коли мій дід, який був священником, перевдягнувся – і я зрозумів, що це Дід Мороз. Його поява сталася в кілька етапів. Дід Мороз – це пізня Російська імперія, напевно, кінець XIX ст., коли вони імплементували західного Санта Клауса, який так само модерновий штучний персонаж.
Реальний Святий Миколай був Єпископом Мірлікійським. Міри знаходяться в Лікії, а Лікія – це Мала Азія, нинішня Туреччина. Можливо, він колись один раз бачив сніг. Але запам'ятався він тим, що на Вселенському Соборі він дав заушину — це так давнослов'янською називали ляпаса – Арію, який став потім дисидентом, релігійним розкольником, і очолив рух християн-аріян. Це його реальний внесок в історію.
Десь уже в Німеччині, напевне, це було у добу Романтизму, його призначили головним за святкування Різдва. Потім це в СРСР автоматично перенеслося на Новий Рік. І дерево різдвяне – воно теж з Німеччини, це було звичайне Дерево Життя, яке було скрізь, і у нас в першу чергу. Але оскільки це Німеччина, то замість дуба або липи це стала сосна.
Усе те, що "совок" робив, пробуючи надати людського виразу цій системі та цьому жалюгідному побуту, у своїх підвалинах має: а) нещирість, і б) — це все вкрадене. Але для дитини у 4 роки це не має значення. Тим більше, що моя родина була російськомовна, при тому, що дід з України. І яка мені в 4 роки різниця, як зватимуть того дідуся, який мені приніс якусь улюблену іграшку, про яку я мріяв?
Читайте також: "Нічого святого: як Радянський Союз репресував Діда Мороза, а потім взяв його до себе на службу"
У 4 роки ви мешкали в Луганську та згодом переїхали до Києва. Як виглядали ваші різдвяні традиції? Я так розумію, що не було питомо українського, наприклад, ходіння по селу, перевдягання?
Мій дід народився на Запоріжжі, в Олександрівську, а його мама народилася у Києві. І вона, маючи геть не українське прізвище фон Гренберг, була вкорінена киянка в якомусь там другому, третьому, четвертому поколінні. Вона принесла радше звичаї відносно крупної міської буржуазії, які дуже опосередковано були пов’язані з українськими звичаями.
Це був квартал – Жилянської і нинішня Саксаганського, де жила вся когорта українських діячів, які себе усвідомили як українців і почали просувати Україну як культурний та міський проєкт: Лисенко, Старицький, Антонович, Рильський-старший. Тож моя прабабця була, так би мовити, нібито вкорінена, але в чому це полягало? Ну кутя на Різдво, напередодні на Святвечір. Пиріжки, обов'язково співання пісень, узвар. От і все! І оскільки дід був священником, то у церкву ходили. Це при тому, що вже мене намагалися якось трошечки від цього відсунути, щоб у мене не було роздвоєння і таке інше.
Але це побутові речі, а потім вже на це наклався радянський телевізор, і ті от нещасні листівки на Новий рік, і плакати з привітаннями, і харчові набори на Новий рік на роботі. Ну принаймні на двох роботах нам під Новий рік підганяли щось з дефіцитненького: шпроти, майонез у баночці, горошок. Тому що яке ж "Олів'є" без горошку?
Ви кажете, що насправді традиції Нового року – крадені, але все одно Радянський Союз прийшов і намагався заперечити усе попереднє, що було. "Царя больше нет", "фабрики – рабочим", "Бога – нет". А потім раптом вождь перетворюється на царя, і фабрики належать якійсь верхівці, певній категорії людей, і всіма благами користується теж верхівка, далеко не робочі. Кожен раз ця ширма, ніби "ми прийшли з чимось новим", а насправді "ми повернуті поглядом у глибоке Середньовіччя". У тебе є таке відчуття?
Безперечно. По-перше, про гуманізм радянської системи, радянського устрою просто не варто говорити. Тому що навіть у тому обмеженому дебільному вигляді, в якому він був прописаний у засадничих документах, все одне не втілювався, тому що не міг втілюватися.
Але при цьому там був ще один надзвичайно важливий елемент: 1937 рік – це той момент, коли Сталін зрозумів, що він не хоче будувати Радянський Союз, а хоче будувати Російську імперію. Принаймні естетично це так виглядало. Відомий факт, що Сталін потай відвідував вистави "Дні Турбіних" у Малому театрі, і страшенно йому ця біла естетика подобалася: от тих поручиків Голіциних і корнетів Оболенських. І коли вже 1943 року довелося перевдягати Червону армію, то він її перевдягнув в однострої, які фактично копіювали дореволюційну військову форму російської імператорської армії.
Це окремі культурні маркери, але вони дають зрозуміти, оскільки ми ж культурою займаємося, політичну суть процесів. Уже розібралися у кінці 1930-х з усіма національними рухами, всіх, кого треба було, пересаджали. З космополітами потім розібралися, це все були окремі політичні кампанії. Всі еліти національні вичистили, і далі, вже після війни, Сталін вже просто відтворював російську імперію. І в цьому сенсі Дід Мороз – це не радянський, це російський образ і російська система координат.
А що стосується там гуманізму, гуманності, доброти і все таке інше – треба було дати цим нещасним, затурканим, заляканим, виснаженим відносно недавньою війною, репресіями і жахливим радянським побутом людям бодай щось, хоча б якийсь продих.
Дивовижно, що кожен очільник Росії у будь-який її історичний період так чи інакше хоче будувати імперію. Незалежно від того, на яких початках він приходить і чим послуговується на початку шляху.
Єдине, що справді нового впровадив СРСР, принаймні за мого життя, в цю міфологію – це міфологія Космосу, "покорение" це називалося. Що таке підкорення Космосу? Як можна підкорити Космос? Хто це взагалі думав? Тобто якщо ти там вибрався за 50 км вище стратосфери, випірнув і знову повернувся, то це вже підкорив Космос? Тим не менше, це була частина свідомості, і далі вже фантастика досить швидко закінчилася, але була значною частиною тодішньої свідомості. Можна згадати так званих "шістдесятників", з яких народилися нові містики і наші фантасти.
Але на побутовому рівні "ракета", "космонавт" і от цей от хлопчик у скафандрі – це все дуже штучне явище, для культуролога дуже цікаве. Але коли ти розумієш, до якої міри все це спрощено і примітивно порівняно з цілою культурою, яка навколо цих зимових свят, зимових концентрувалася – ну таке, бедненько!
Про відчуття сорому за "Голубой огонек" та "Іронію долі"
У процесі свого пізнання своєї ідентичності я відчуваю пекельний сором. Для мене соромно згадувати Новий рік в моїй родині – це завжди був "Голубой огонек", Алла Пугачова. Трохи згодом вже – мюзикли "За двома зайцями" й "Вечори на хуторі”, але рідше, тому що в мене дуже релігійна родина, а там є чорт. І мені дуже прикро, що лише два дні тому перед нашою розмовою я дізнаюся про калиту, наприклад, яку робили – це такий прісний хлібець – на вечорниці на Андрія, і це питомо українська традиція.
Потім я ще з більшим соромом і розчаруванням усвідомлюю, що в селі мого чоловіка, який родом із Закарпаття, досі так само святкують Різдво, як святкувала його у дитинстві мама мого чоловіка, бабуся мого чоловіка. Так, змінюються, можливо, костюми, можливо, з’являються пластикові синтетичні дощики, які можна купити у супермаркеті, та зрештою сам принцип лишається. І в мене таке запитання: як гадаєш, це відчуття сорому доцільне? Чи треба тут зараз сидіти і посипати голову попелом? І взагалі чим це мотивоване зараз?
Відчуття сорому взагалі притаманне людині, і якщо ти здатен до якоїсь рефлексії, то не можеш цього оминути. Так чи так ти робив якісь речі, які можна було робити краще, або робив якісь речі, яких зовсім краще було б не робити. І коли це стосується цілої країни, в якої шлях до самоусвідомлення і Свободи, м’яко кажучи, звивистий, то нормально відчувати сором. Але це радше стосується цілого шляху, а не окремих родин.
От ти кажеш, що там десь воно збереглося, в якихось родинах, а в якихось — ні. На схід від Збруча воно мало дуже мало шансів зберігатися, тому що все, що пов’язане з традиційним побутом, водночас було пов’язане з найстрашнішою травмою тих людей, які його примудрилися пережити в селі. Я маю на увазі голод, і не один.
І люди чудово розуміли, можливо, не всі це так вже артикулювали словами, але вони чудово, вже тоді чудово розуміли, що їх вбивають. І при чому свідомо вбивають, саме як українців. Як носіїв от цієї не лише мови, а й традицій, свідомості, звичок і решти. Тому люди, які особливо переїздили до міста, намагалися позбутися фактору смертельної небезпеки. Не якоїсь там умовної небезпеки, що ти там раптом не зробиш кар’єру або втратиш роботу, а тебе вб’ють. І це закарбувалося, і я думаю, ще одне-два покоління так чи так будуть з цього визволятися.
На заході України відбувалося практично те саме, тільки от без голоду. Там були інші методи, але там так само в принципі те, що в підрадянській Україні робилося за 20 років, з там умовного 1919-го по 1939-й, до початку Другої світової – то на Галичині, на Волині це все зробили впродовж 2-х років, у стиснуті терміни. Ті самі чистки населення, знищення ворожих елементів цілими класами: буржуї, священики, міська інтелігенція. Усі ті, хто себе більше усвідомлював як носій культури, а не просто там побутових звичок.
Так що до твоєї генерації дотягнулося. Це вже було не перше покоління, яке боялося бути собою, і мало для цього всі підстави. І в цьому сенсі заміна своєї свідомості, побуту, звичок, картини світу на систему побуту, звичок, картини світу зразка "совєцького", а потім автоматично – російського телебачення – це все не випадковість. Люди, які пережили голод, потім решту свого життя не можуть наїстися. От це от приблизно те саме. Десь у 80-ті роки досліджували в Ізраїлі, що третє покоління ще має травму від Голокосту.
Так що нас це стосується тією самою мірою. Добре, що ми це усвідомлюємо. Добре, що відбувається не лише повернення до своїх високих ідеологічних маркерів, а й звичок у щоденному побуті, і що воно піддається реконструкції. І що воно красиве, вже модне і достатньо престижне. А на тлі ще й війни, коли будь-який прояв своєї українськості по суті є ще й додатковим фактором протистояння хаосу, думаю, не варто аж так вже посипати голову попелом.
Говорячи про три покоління, травму. Для мене це ще має прояв у тому, що зараз досі люди запрошують 31 грудня в свої хати Женю Лукашина, досі знають про "улицу Строителей" і якось для них це теж певний символ, можливо, не Різдва, але новорічної ночі. Мені хочеться вірити, що моя дитина не знатиме, хто такий Женя Лукашин, що таке "Іронія долі" взагалі. Я зараз це кажу, досить чітко розуміючи, що я не є кінокритикинею, не можу дати оцінку цьому фільму з точки зору художньої цінності. Чи маємо ми зараз сформулювати, чому не варто дивитися "Іронію долі" зараз?
Кожен вирішує для себе, що йому дивитися. Мені якось важко уявити, що я от у здоровому глузді та в тверезій пам’яті почну дивитися "Іронію долі". За радянськими мірками це була досить, при тому, що сентиментальна і значною мірою штучно смішна історія, і в ній був елемент пасивного спротиву. У нелюдських умовах люди пробували поводитися по-людськи та принаймні з цього мороку виколупати якісь зерна сентиментальності. Це не так вже і погано. Але це продукт рабського часу, рабської системи і сьогодні я не розумію, що там такого, окрім ретро для тих, хто це застали у той момент. Я його дивився, коли його вперше показали по телевізору, перепрошую. Розумієш, я ж уже дід.
І мені не зрозуміло, що сьогодні може якось відгукнутися сьогоднішнім там 20, 30 та навіть 40-річним. Що там такого, крім на той момент непоганої естрадної музики, попмузики Тарівердієва. І Пугачова співає непогано, вона тоді була так в принципі досить новаторська для радянської попсцени, безумовно. Але це зовсім з іншого часу, мені просто шкода тих людей, які це досі сприймають не як такий собі документ епохи, а як щось своє. Як частину їхньої душі, їхньої молодості. Це сумно. І вся ця історія з Надєй, з Женею Лукашиним – вона теж надзвичайно сумна. Це люди, які всі життя ходять строєм, і раптом їх пробило і вони один раз дозволили собі вийти зі строю у такий от спосіб, при тому ще й дуже цнотливо.
Про салат "Олів'є" та різдвяні традиції
Я за своєю бульбашкою, хоч розумію, що вона не зовсім репрезентативна, помічаю потужний рух у пізнання себе. Люди починають цікавитися традиціями, досліджувати український автентичний стрій, фольклор, музику, їжу. А що насправді їли? Як ще виглядало? Що там, окрім "Олів’є"? Виявляється, "Олів’є" – це не традиційна українська їжа, о Господи! Ти у свою чергу вбачаєш наш внесок, журналістів, медіа, телебачення? Яким би він мав бути або може бути для того, аби якось підкріплювати це, допомагати у цьому?
Вони (рухи у пізнання української культури, – ред.), звісно, відбуваються, так і має бути. Але це не означає, що кожен, хто може до цього долучитися, не має докладати зусиль. По-перше, це надзвичайно цікаво, змістовно, самобутньо, красиво! Усе, що пов’язане з автентичною українською традицією, хоча, в принципі, й те, що вже такий авторський квазіфольклор кінця XIX – початку XX ст., – в нього теж є свій кайф. Це не тому, що ми собі усвідомили завдання і починаємо, як свого часу КПСС вирішувало, що ми собі маємо таке завдання втілити. А саме тому, що у світовому руслі кожна культура – і національна, і локальна – це дуже потужний рух на відтворення і збереження всіх цих маленьких процесів. І ми в цьому сенсі цілком у світовому тренді. Я не кажу про елементи там, скажімо, українських строїв, чи українських прикрас, чи деталей українського побуту.
Щодо кухні, то, перепрошую, "Олів’є", хочеш, я тобі зачитаю оригінальний рецепт салату "Олів’є" від того самого французького кухаря Олів’є? Цитую: "Два рябчика, один телячий язык, четверть фунта икры паюсной, 25 штук отваренных раков, 2 свежих огурца". Щось з цього ви впізнаєте? "2 свежих огурца, полфунта свежего салата, пикули, каперсы, 5 крутых яиц, соус "Провансаль", ну те, що тепер називається "Майонез". От, здається, крім яєць і майонезу, більше нічого у нашому "салаті "Олів’є".
З іншого боку, це модифікація знаменитого німецького картопляного салату. А оскільки німці дуже сильно потопталися в імперській культурі, бо імперська культура значною мірою створювалася двома категоріями культурних діячів: це "хохли з України" і "німці з Прибалтики". Вони побудували імперію! Культура, якщо це не архаїка – це взагалі штучний процес.
Маєш якісь зараз от свої традиції ось цього Різдвяного періоду?
Є якісь інтимні речі, про які навіть трохи незручно вголос говорити: треба зайти до церкви перехрестити лоба. Але зазвичай за це відповідає моя мама, якій 91 рік і яка намагається все те, чого її навчила свого часу бабуся з вулиці Жилянської, зберегти. Принаймні на два головних свята: на Святвечір і на Великдень, як це було у моєму далекому вже дитинстві.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
