Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine-2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Стою у крамниці й дивлюсь на домашні капці. Точніше — просто капці, які могли б стати домашніми. Продавчиня радить кольори й моделі, але справа не в них. Купити капці — це крок до серйозних стосунків з помешканням. Не просто прихисток, а дім, хай і тимчасовий.
Усі мої домівки — хисткі. Батьки чекали на квартиру в Києві й найкращі речі складали в шафу. «Це в новий дім», — казала мама і поправляла долонею стоси махрових рушників. Моя уява повнилася новими стежками, краєвидами з вікон, скрипом трамваїв. Я навіть устигла сказати подругам, що доведеться прощатися, бо нам ось-ось дадуть квартиру і я переїду в Київ. Батьки відмовилися від нової 4-кімнатної квартири, бо тринадцятий поверх — не до добра. Вони вірили, що наступного року дадуть квартиру на кращому поверсі. Вірили у непохитність радянського режиму. Це єдине, у що маленьким людям дозволялося вірити.
Нового дому не було. Ми продовжували вп'ятьох жити в одній кімнаті без натяку на особистий простір і поволі тягали рушники з шафи. Батькам на радіозаводі місяцями затримували зарплатню, а через пів року замість коштів видали кавовий сервіз — темно-синій із золотистими бережками. Мама сховала його на шафу: грошей на каву не було, а в перерахунку на робочий час сервіз був таким дорогим, що ми ним жодного разу так і не скористалися. Як він тепер? Чи не впаде з шафи під час обстрілів? Чи не налякає мою маму?
***
Зйомні квартири й гуртожитки, чоловік, діти, роботи, кредит, і нарешті — свої стіни. Ідеально вирівняні, з кольорами й відтінками, які пасують до наших очей. З кахлями, наче портал у казковий світ — їх можна розглядати годинами, як килим у дитинстві. Блукати поглядом між візерунками, прокладати невидимі рейки для думок, розкошувати мріями про майбутнє. Відчувати, що час нарешті знайшов собі простір, тож його плин уже не лякає. Стіни вбирали усмішки дітей і їхні перші досягнення. Взимку пахли ялинкою, влітку переливалися веселками, а коли надходила осіння мряка, стіни віддавали нам ці спогади й ставало затишно.
Трохи більше року у мене був дім. Уперше в житті я не мусила ні під кого підлаштовуватися. Не мусила зменшуватися, стишуватися, щоб догодити. Ми часто танцювали в нашому домі. Я навіть могла палити каструлі, ні перед ким не звітуючи.
Спакувати свій дім неможливо, особливо, коли лінія фронту наближається щохвилини. Перебираєш листи з Другої світової, розглядаєш старі світлини, завмираєш від неможливості обрати найважливіше. На даху твого дому оселяються снайпери. Замість різнобарвних дитячих бодиків і сукенок на балконах сушаться форми військових. На парковці під вікнами спалена автівка, і ти навіть бачила, як це сталося. Зрештою твій дім потрапляє в новини: на дах падає російський дрон, а український робот-розміновувач збирає касетні боєприпаси, які не вибухнули.
***
Стою у крамниці чужого міста й обираю капці. Заношу їх у тимчасову квартиру. Намагаюся вивітрити чужі запахи, вичищаю з кутків котячу шерсть, знімаю зі стіни картину з оголеною жінкою, яка махає чорними крильми. Хочу поклеїти шпалери, але штукатурка різко осипається, оголюючи стіну до цегли. Мені хочеться крикнути, але я стримуюсь. Бо ж не вдома.
Коли ми виїхали, синові було менше трьох. Час від часу він складає іграшки в маленький наплічник, щоб повернутися. Запитує: «Мам, а вдома ще багато війни чи вже менше?». Сумує, розбирає наплічник. Я не знаю, що робити зі своїм відчуттям безпорадності і бездомності, я не встигла навчитися впевненості у своєму домі. Не встигла перенести свою правду зі своєї хати в чужу так, щоб вона лишилася правдою.
***
Безпечний не-дім чи небезпечний дім?
Для дітей — перше, для мене — друге. А ще — дороги, щоб якомога довше бути у міждомів'ї, в ілюзії, що я просто подорожую, а не мушу висмикувати себе з корінням. Чи безпечно тут розгортатися? А може, стиснутися так, щоб стати камінчиком? Котитися, куди доведеться, без зайвих питань?
Біль від неможливості розгорнутися у фізичному просторі і видихнути змушує писати, щоб розгорнутися у просторі символічному. Чи може мова стати моїм домом? Я обрала українську свідомо, порушивши всі свої мовні звички заради цінностей. Може, тепер мова структуруватиме мою дійсність, стане однією зі стін, що захищатимуть від вітру? Але вітер надто сильний, слова губляться, і в моїй стіні з'являються тріщини. Я латаю її свідченнями інших, які втратили свої домівки. Шукаю відповіді в їхніх досвідах, переплітаю їх, осмислюю. Так постає книжка «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни».
А може, і справді нехай дім зі статичного і вразливого перетвориться на динамічний корабель? Зі стандартними меблями з Юску й життєрадісними картинами у рамочках? Не наповнювати автентичним, не вростати, щоб не тужити. Дім-конструктор, який щоразу збираєш на новому місці. Але розбирають його часто без тебе.
Мене захитує, а в мого дому одна стіна.
І ця стіна змурована з моїх спроб говорити.
Друга стіна — моє тіло. Відчуття дому то розширюється до кордонів моєї країни, то звужується до кордонів мого тіла. Я хочу означити ці кордони, мати контроль над ними. У школі я була звільнена від фізкультури, та після вторгнення не можу дозволити собі втратити зв'язок зі своїм тілом. Торкаюся холодних тренажерів, відчуваю, як вони нагріваються від моїх доторків, і спустошуюся. Стаю спостерігачкою за плином думок, структурую їх. Зміцнюю м'язи і кістки, збільшую витривалість. Ніколи не знаєш, як довго треба буде бігти і які валізи муситимеш тягнути на собі.
Третя стіна — природа. Обіймаю дерева, спираюсь на них. Ходжу протоптаними стежками поміж рідних глибоких ярів, над якими часто збивають усіляку нечисть. Не можу довірливо збігти вниз. Слухаю птахів — вони продовжують вкривати все ілюзією нормальності. Гладжу порепаний стовбур сосни, яка висить над урвищем. Половина коріння чіпляється за піщаний ґрунт, половина — за прозоре осіннє повітря над прірвою.
Четверта стіна — люди, з якими можна бути собою. Виявляти свої вразливості, приймати їхні вразливості, і в такий спосіб лишатися живими. У моїй книжці «І тоді наш будинок став кораблем..» є такі слова: «Ми будемо іншими — з досвідами, яких не обирали. Проте чути одне одного і бути чуйними — це теж дім». Я чуйно ставлюся до досвідів інших, і разом із тим обережно довіряю себе. Кожен неправильний вибір пробиває дірку в стіні і я чуюся зболеною і беззахисною перед вітрами.
Фундамент мого символічного дому — це пам'ять.
Кудоха — так називається невеличкий острів у Балтійському морі, на якому оленів більше, ніж людей. Друзі зі Швеції запросили мою сім'ю, щоб відсвяткувати Мідсоммар — день літнього сонцестояння. Поміж приготувань господиня показує відновлену хатину, що з дев'ятнадцятого сторіччя належить її родині. Прошу дозволу подивитися старий фотоальбом, якому близько ста років. Красиві усміхнені покоління світловолосих людей, залиті світлом краєвиди. Знімки наслідків війни й руйнувань з'являються десь у 1950-х, привезені з екскурсій Німеччиною й Великою Британією.
Моя пам'ять — інакша. Мою родину виселяли на Кубань, вивозили у Сибір, Казахстан, морили голодом, полювали «чорними воронками», «розкуркулювали», забирали на війни.
Під фундаментом мого дому завжди будуть кістки.
Але інакшої пам'яті я не маю.
Дах мого дому — це любов.
Поки розглядаю сторічний фотоальбом, мій семирічний син зосереджено будує дім із леґо. Одна деталь на даху випинається й псує композицію.
— Що це, синку?
— Це звичайна бомба, яка не розірвалася, — буденно відповідає він.
Родина в цьому іграшковому домі мусить ходити навшпиньках, щоб снаряд не вибухнув. Я міркую про обережність, з якою ми тепер маємо ставитися одне до одного. Про любов, яка могла б наче дах нас прикрити і все покрити, якби ми мали сили її плекати й примножувати.
***
У мого символічного дому вже є стіни, фундамент і дах. Лишається одна проблема — час. Моє відчуття часу тривожне й розхитане, я гублюсь у часі, не довіряю йому. Ставлю будильник на 7:32 чи 8:03, щоб відчувати менший тиск. Намагаюсь приручити час, зробити його своїм. Від диктатури часу починаю задихатися й губитися у міжчассі. Ривками рухаюся поміж тривог-сирен і тривог-тривожності, які переплелися так, що годі їх розділити.
Багато моїх планів знищила війна. Багато мрій моїх предків розбилися об чужий час, який зміг проникнути крізь розхитані стіни дому. Коли в дитинстві я чомусь тішилася, бабуся осудливо хитала головою: мовляв, ти не знаєш, що готує тобі час. Бо їй приготував війну замість випускного у школі. Приготував втрату батька, коханого і двох молодших сестричок. Переїзди, переселення, врем'янки і товчення ногами холодної глини, щоб побудувати дім. Врем'янка, або тимчасівка, містять у своїх коренях час як ознаку простору. Дім невіддільний від часу, який його наповнює. І якщо в тебе немає дому, то й часу немає.
У «Часосховищі» болгарського письменника Ґеорґі Ґосподінова є такі слова: «Якщо знаходиш правильне місце, хибним є час. Якщо знаходиш правильний час, місце — не те». Я рухаюся навпомацки поміж своїх символічних стін, гублюся у відчуттях міждомів'я, міжтривожжя, міжчасся. За чотири роки я зносила ті капці й викинула, а мій син забув, що таке мир. Моя донька сказала: «Мам, я думала, що не доживу до літа. А вже перше червня». Я намагаюся повернути своїм дітям право розпоряджатися їхнім часом. Я стаю для них домом, щоб вони впевнилися у своїй правді, розгорнули свої мрії. І хоча з цього дому вони виростуть, я знатиму, що він у них був.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
