У своїй колонці для Суспільне Культура культрегерка, поетка й засновниця фестивалю "Intermezzo" у Вінниці Ірина Вікирчак розповідає, як їй важко знаходити слова після початку повномасштабної війни в Україні.
З початком війни у мене пропав голос. Перші два тижні я нарікала на кондиціонери – незамінний атрибут життя в теплій країні, де мене застало число двадцять четверте другого місяця року. Пізніше я усвідомила, що й написати нічого не в змозі – відмовляю коментарям й інтерв’ю, нічого не публікую в соцмережах, якщо це не коротке й конкретне оголошення про допомогу біженцям. Думала, напишу вірша, вірші — це терапевтично, але й тут з тріском провалилася й відкрила щось неочікуване – пишуться тільки англійською, бо ж розповідати треба світові про те, що діється. Принаймні, віршами. Тільки віршами. Хоча б – віршами. Я ж працюю зі словами, з літературою, я ж щодня говорю кількома іноземними, це ж мій обов'язок – аналізувати, розповідати, коментувати. А я не можу. Мовний параліч. Внутрішнє заціпеніння. Що там казав Адорно про поезію після Бучі й Маріуполя? Та чи маю я взагалі право про цю війну говорити, не перебуваючи у ній фізично?
Останнім часом довелося багато читати про те, як справитися із синдромом того, хто вижив. Того, хто опинився в повній безпеці, далеко від нічних сирен повітряної тривоги. "По-перше, вас не треба захищати, на вас не треба витрачати цінні ресурси," — радять психологи та ті, хто трохи краще з цим усім справляється. І дійсно, думаю я. Як добре, що я не в Україні, зараз би займала місце в бомбосховищі, була би іще однією додатковою душею, якій треба берегтися від війни. Добре, що я не у Польщі, бо не займаю квартиру, яку, мабуть, вже здали комусь із біженців, а житла зараз там ой як бракує! Добре, що не поїхала на резиденцію в Пущі, куди мене запросили, бо зараз туди приймають моїх колег по перу, що втратили домівки. Добре, що не займаю місце.
"Ір, мені так пощастило, – пише мені найкраща подруга нарешті після кількох днів мовчання. – Якось так сталося, що я змогла сісти на східцях в тамбурі під самими дверима. Потяг зробив за увесь час одну зупинку і коли неочікувано відкрилися двері, мій рюкзак ледь не випав. А вдруге пощастило, що потяг таки зупинився в Тернополі. Я ж навіть не знала точно, куди він прямує, головне, аби на захід України".
Вона проїхала 16 годин з Києва в евакуаційному потязі, набитому людьми. Більшість із них їхали стоячи, тримаючи дітей на руках, в повній темряві, душно й нема чим дихати. У тамбурі також. Шістнадцять годин і більше. Аби тільки врятуватися. А стільки людей ще у той потяг не помістилося.... Як добре, що мені не треба евакуюватися, хтось інший зайняв це місце і зміг виїхати в безпечне місце. Навіть моя кішка, яку мені передали колись із Дніпра, у безпеці. А то би займала місце на полиці евакуаційного потягу, куди моя подруга змогла помістити переноску зі своєю. Мені пощастило не зайняти там місця, бо так просто склалися обставини.
Ще з часів Майдану я пам’ятаю про те, що тим, хто далеко, психологічно набагато складніше переживати такі події. Коли ти на місці, то фізичні дії, реальна допомога, інші активні люди довкола дають відчуття заземлення: ти спрямовуєш свій адреналін у конкретні дії, ти в стані впливати безпосередньо на реальність довкола. Дивитися з відстані непросто: ти можеш координувати роботу волонтерів на місцях, можеш контактувати між собою людей, поширювати важливу інформацію, морально підтримувати близьких, писати публічно, переказувати чи збирати кошти на ЗСУ, але за відчуттями це буде боротьба з вітряками. Наче ти просто безрезультатно в повітрі махаєш руками. І тоді питаєш себе: чому я не в Україні? Чому я не в Польщі? Звідти я могла б зробити набагато більше! Скільки біженців могло би поміститися на підлозі моєї зйомної квартири у Вроцлаві? З ким би ходила сортувати гуманітарку на складах у Львові поміж повітряними тривогами? Кого могла би обійняти у потрібний момент?
Нещодавно мені довелося замінити ноутбук на новий, і він — без кириличної клавіатури. Виявилось, вона мені й не потрібна, мені достатньо видихнути, заплющити очі і довіритися пам’яті, щоб писати українською без зазначених на клавіатурі літер. Так само і з простором – я видихаю, зосереджуюся і так само легко й звично пересуваюся моїми містами – Львовом, Києвом, Вінницею, Одесою, Заліщиками, але також і Вроцлавом, куди переїхало багато українських матерів з дітьми, бо останні 50 днів моє внутрішнє життя протікає саме там.
Ким я була до війни? Ззовні наче нічого не змінилося між 23 і 24 лютого 2022 року в моїй теплій країні. Здається, ми хотіли відновити Intermezzo Short Story Festival у Вінниці. У переддень війни зідзвонилися з його директором й написали про це офіційного листа до мера.
"Олександре, – кажу, – а якщо завтра почнеться війна?".
"Ну то відкладемо фестиваль і візьмемося за зброю", – відповів він мені.
Так і сталося. Так і зробив.
Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.
Читайте також
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- Загадкова душа: як достоєвщина формує російське суспільство
- Проти інтерпретації: чому нам не близька російська кінокритика
- Як розвивалася російська пропаганда
- Як російська культура спонукає вбивати – пояснює Юрій Береза
- Ми різні – відмінності російських та українських соцмереж
