23 лютого — 144-тя річниця від дня народження художника Казимира Малевича, всесвітньо відомого українського художника, автора "Чорного квадрата" та "Леонардо да Вінчі сучасного мистецтва". Його картини виставляють у найкращих музеях світу, водночас творчість митця має глибокі зв’язки з українською культурою.
Аматор українського села та зухвалий супрематист, в пошуках нуля форм та світу Голодомору. Тривалий час Малевича зараховували до російського авангарду, але останні дослідження переконливо демонструють – Малевич таки був українським художником, хоча і в Російській імперії.
Його творчість є свідченням того, як авангард рухається уперед, постійно оглядаючись у минуле, як традиційна українська народна культура стає натхненням для революційного та сучасного мистецтва.
Як би ми пояснили його важливість в історії мистецтва, його унікальність?
Малевича часто порівнюють з Леонардо да Вінчі. Свого часу да Вінчі перейшов від однієї епохи в мистецтві до іншої, так само Малевич до певної міри відкриває епоху сучасного мистецтва. Можна сказати, що все сучасне мистецтво так чи інакше оглядається на Малевича і відштовхується або заперечує певні його тези, твори чи взагалі його позицію.
Разом з тим вплив Малевича набагато більший, ніж тільки на сферу мистецтва. Уся сучасна культура в широкому сенсі— архітектура, дизайн і тип візуальної культури, який нас оточує, – так чи інакше звертається до Малевича. Хоча він не був професійним філософом і майже не отримав освіти (кілька років сільської школи), але привніс певні ідеї та концепти в наш світогляд. Був першим, хто взагалі почав мислити так і почав говорити про ці речі.
Казимир Малевич дуже тісно пов'язаний з Україною з самого дитинства, про це багато написано в його автобіографії. Що тут важливо підкреслити?
Важливо, що українська культура і вплив народного мистецтва були для Малевича визначальними – про це він пише у своїй автобіографії. Але не лише тому, що він був знайомий з Миколою Пимоненком і вважав його своїм вчителем. Важливий і той внесок, який Малевич зробив в становленні української школи в XX ст., а саме його викладання в Київському Художньому Інституті наприкінці 20-х років, його співпраця і публікації в "Новій генерації", його персональна виставка. Ціла низка подій та явищ, які відобразилися на подальшому розвитку українського мистецтва попри усі намагання викреслити Малевича з цієї історії.
Малювати Малевич вчився на приватних уроках. Можливо, навіть був вільним відвідувачем київської рисувальної школи Мурашка, але якоїсь загальної освіти не отримав. Жан-Клод Маркаде про це пише, що якби Малевич був просто людиною – відсутність освіти була б для нього фатальною, але у випадку з Малевичем це зробило його самородком: він не мав обмежень, не знав, як не може бути, а тому все для нього було можливим.
Початок XX ст. – це епоха авангардів, революції в мистецтві. Наскільки на Малевича вплинув цей авангардний рух?
Малевич починав як художник-реаліст, його притягувало мистецтво в будь-яких формах – особливо народне, або мистецтво реалізму. Це те, що він намагався відтворювати і наслідувати. Спочатку самотужки, потім на приватних уроках. Бажання стати професійним художником зафіксувалося у віці 11-12 років. Він точно знав, що він хоче бути художником, попри те, що батько категорично був проти, але мама його підтримувала.
Його перші спроби стати художником відбулися вже після переїзду з України, коли він жив у Курську – хоча деякі були курйозні ситуації відбулися ще у Конотопі, коли він продав свою першу роботу "Місячна ніч".
Як описує Малевич, без його відома друг приніс роботу в антикварний магазин на Нєвському проспекті в Конотопі, і за кілька днів ця робота з вітрини була продана за 5 карбованців. Малевич порахував свій прибуток: за ці кошти можна було місяць щодня купувати ковбасу. Це була величезна мотивація продовжувати рухатися в цьому напрямі. Таким самим чином було продано ще кілька робіт.
Звичайно, вже за кілька років він почав цуратися перших учнівських спроб – і вже в Курську разом з колегами, так само художниками-самоуками, об’єднується в спільноту художників. Вони виписували всі іноземні журнали, читали про всі модні "-ізми", які приходили з Франції, Італії, Німеччини, і самотужки все це наслідували.
За кілька років, коли Малевич переїде в Москву і потрапить в котел авангардних експериментів, він відмовиться і від цього періоду. Навіть спалить свої роботи, які асоціювалися з непрофесійним, аматорським періодом. А ось вже ці авангардні експерименти він вважатиме справжнім професійним мистецтвом – саме вони пов’язані з поняттям кубофутуризму, з пошуками абстрактних форм і супрематизму, які Малевич винайшов у 1915 році.
Найважливіший рік в житті Малевича
Створення "Чорного Квадрату" і супрематизму відбувалося за закритими дверима. Малевич в цей період замкнувся і нікому нічого не розповідав. Це було ще пов’язано з певною конкуренцією в середовищі, коли кожен з митців намагався першим винайти щось нове, абсолютно неочікуване, і тому Малевич тримав свій винахід в таємниці.
Ймовірно, створення картини відбулося десь у червні. Вперше ці твори публічно були представлені на великій виставці в Москві, хоча раніше Малевич показав їх на колективній приватній виставці "0,10" в Петербурзі. Це була остання футуристична виставка, на якій Малевич заявив про свій новий підхід до мистецтва, чим шокував і своїх колег, і широкий загал, і критиків.
Цікаво зауважити, що перед цим Малевич зробив супрематичні ескізи для вишивок, які створювалися в Україні, в артілі села Вербівка, яким займалася Наталія Давидова – і художньою керівницею артілі була Олександра Екстер. Фактично першими глядачками супрематизму — і першими критикинями — були українські вишивальниці села Вербівка, що на Черкащині.
Стрибок в безпредметність, весь авангард в принципі поступово відходить від мімезису, від ідеї про те, що мистецтво має наслідувати реальність. Але Малевич і супрематизм – це один з найбільш радикальних рухів. Так чи не так?
Малевич не тільки бачив мистецтво як спосіб осмислення дійсності, але й як спосіб її зміни. Ця правда була властива художникам того періоду: вони вірили, що мистецтво є дієвою силою, здатною змінити суспільство. Так співпало, що цей активний період трансформації в мистецтво був паралельним до якоїсь суспільної революції.
Попри те, що росіяни намагаються інструменталізувати авангард під свої ідеологічні потреби і сказати, що власне революція створила авангард – це не відповідає дійсності. Всі важливі відкриття в авангарді сталися до 1915 року. Думки людей потребували нового світу, нового світоустрою, зміни взагалі всього, що відбувалося у суспільстві, і повного переосмислення цінностей.
Митці були першими, хто проговорював ці речі, першими, хто ці речі заявляв, і тому вони вірили, що їхнє мистецтво є тим засобом, який змінить дійсність – що пізніше взяли на озброєння більшовики і використали в пропаганді.
Після створення супрематизму Малевич починає перетворювати всю дійсність: архітектуру, дизайн, театр, танець, все. Він вважає, що нове мистецтво, нове мислення, нова людина повинні подолати межі земного тяжіння і перейти в космос.
Безліч інтерпретацій "Чорного квадрата"
Давай ще декілька слів скажемо про "Чорний квадрат". Очевидно, це картина найбільш відома робота, така візитівка Малевича. Розкажи детальніше про створення полотна і про можливі інтерпретації, яких було безліч.
"Чорний квадрат" – один з найвпізнаваніший творів в історії мистецтва і, разом з тим, один з найнезрозуміліших. Досі не вщухають суперечки стосовно того, чи це є мистецтво взагалі, чи можна це вважати мистецтвом.
Коли Малевич створив перший "Чорний квадрат" (на сьогодні нам відомо принаймні про 4 існуючих, але їх було набагато більше), він зафіксував враження в листі – для нього це було певне осяяння, справді містичний досвід. Малевич тривалий час шукав певну форму, яка би передавала цю концентрацію нового уявлення про мистецтво. Він вже певний час її виношував, але форма усе ніяк не давалась.
Під час оформлення брошурки про виставу "Перемога над сонцем", до якої Малевич робив декорації і костюми, в одному з ескізів він впізнав форму – це був чорний квадрат. Художник зрозумів, що чорний квадрат є ідеальною формою початку всіх форм – протоелементом, базовою формою, яка народжує усі інші форми, початок будь-якого творіння.
Малевич розумів, що без додаткового пояснення це буде складно зрозуміти, і став першим художником, який написав текст до своєї картини (що стало нормою для сучасного мистецтва).
Насправді "Чорний квадрат" ніколи не йшов один – він є частиною триптиху, де були ще "Чорне коло" і "Чорний хрест". Разом вони створюють іконостас нового мистецтва, там багато релігійних асоціацій і мотивів. Ці три форми Малевич вважав "базовими", в яких далі розвиваються всі інші форми.
Тобто, як і деякі інші художники цього періоду, Малевич шукав новий зміст мистецтва. Тому що з появою технологій, фотографій, відео наслідувати реальність живопис вже не міг – набагато швидше зафіксувати на камеру ідеальну копію реальності замість того, щоб витрачати години на ретельне відтворення рис обличчя чи пейзажів рукою.
Натомість, Малевич запропонував свою інтерпретацію і сказав, що ми повинні повернутися до нуля форм, до нічого, до відсутності форм. І вже потім з цього побудувати нову реальність, яка відповідає потребам людини, а не того, що їй диктує природа. Малевич був своєрідним борцем з вимогами природи, бажаючи, щоб людина максимально проявляла своє творче начало і була в ньому абсолютно вільною.
Мене зачепило, як ти сказала, що комуністична ідеологія прагнула інструменталізувати Малевича (і не лише його) у революційність авангарду для власної пропаганди. І тут важливо підкреслити, що зрештою нова влада починає репресії надзвичайно швидко, і Малевич після революції дуже швидко починає зазнавати утисків. Це вже 1918 рік, якщо я не помиляюся?
Коли закінчилася революція, нова влада зрозуміла, що революція їм більше не потрібна – і вони вже швидко перетворювалися на імперію. В імперській дійсності революційне мистецтво було вже не те, що не потрібне – воно було вороже, протилежне тим речам, які відбувалися.
Також співпало, що до влади після смерті Леніна приходить Сталін, який мав особисту неприязнь і, напевно, перш за все нерозуміння цього мистецтва. Це співпадає ще з певними зовнішніми обставинами, економічними і тд.
В 1924 році починаються активні репресії проти формального мистецтва. Гоніння, згортання всіх експериментів і розвитку напрямів відбувалися за наростанням: скорочувалося фінансування, ставки, відмовлялися в організації виставок, переставали публікувати. Разом з тим з’являлися публікації, які засуджували тих чи інших діячів та їх прояви мистецтва.
Поступово десь до другої половини 20-х років на території Росії авангардне мистецтво було витіснене. В 1925 році до Києва приїздить Володимир Татлін, у 1927 році сюди ж втікає Дзиґа Вертов, якому не дають можливості працювати.
Малевич фактично залишається без можливості роботи, йому не дають замовлень, не дозволяють робити виставки. Художник вирушає в коротку закордонну поїздку до Варшави та Берліна. Мав також потрапити в Париж, але невідомо, хто, як і чому викликає Малевича з відрядження. Він повернувся до Радянського Союзу і більше ніколи не виїжджав. Цю поїздку використали у звинуваченні в шпигунстві після арешту в 1930 році.
Через ці звинувачення, вже значно пізніше, Малевич, який має польське походження, в анкеті КДБ називає себе українцем – щоб не давати підстав вважати, що поїздка до Варшави була у шпигунських справах.
Попри походження, Малевич перший і єдиний раз був у Польщі саме в 1927 році. До цього ніколи він не приїздив, прямих родичів не було, всі вони були в Україні, але була ідея навіть в нього залишитися там, тобто він навіть подавався на візу і прагнув залишитися, але, на жаль, так склалися обставини, що його вважали занадто близьким до радянської влади, більшовицької.
Не забуваємо, що він займав певні посади ще в 1917–1918 роках і працював у Кремлі, займався охороною культурних цінностей Кремля. Малевич займався створенням музею сучасного мистецтва – фактично нової інституції на теренах Радянського Союзу, і, власне, через це його не залишили, не дали можливості залишитися.
У 1927 році він їде за кордон, і це є вже фактично такою точкою відкритого конфлікту. Його відзивають, він повертається, і з цього моменту ми можемо говорити, що є постійні репресії, тиск?
Це були утиски, витіснення його з середовища. Малевич мав величезний вплив на людей, мав величезну кількість прихильників, учнів, послідовників, людей, які захоплювалися ним або які просто підкорилися його харизмі.
Його поступово обмежували в діяльності, що для нього означало поступову смерть. Через це для нього таким рятівним було запрошення до Києва в 1928 році, тут в нього була можливість викладати, консультувати новий інститут з приводу того, як розбудовувати сучасну освіту.
Він мав можливість публікуватися в "Новій ґенерації""Нова ґенерація" — назва журналу і групи українських футуристів. Журнал виходив з жовтня 1927 до грудня 1930 року у Харкові., тут організували його останню прижиттєву персональну виставку, яка пройшла з великим успіхом і була продовжена ще на місяць. Він навіть хотів переїхати в Київ в 1930 році, про що свідчать його слова у листуваннях з друзями.
Київ, який він пам’ятав ще з дитинства, і, власне, в ці роки Київський художній інститут, давай скажемо, як називався цей інститут. Дійсно це ті роки, які називають "Київський період", правильно?
Київ у житті Малевича – це місто, де він народився, де на Байковому кладовищі був похований його батько. Місто, яке завжди так чи інакше було присутнім в житті Малевича, але ось тоді, в 20-ті роки, місто наповнюється новим змістом. Стає для нього основним місцем праці, де він може реалізуватися. Київський художній інститут в цей час – це надзвичайно активний, повноцінний, освітній заклад, який за керівництва Івана Врони, культуртрегера радянського, мав безпреценденті умови для роботи.
Це був такий інтенсивний та ідеологічний простір, в якому різні видатні персоналії співіснували, тому що у всіх були можливості для праці. І дуже прикро, що через ідеологічні утиски в 1930 році ця вся махина схлопнулася: і самогубство Скрипника, і зміна всіх людей на керівних посадах, зокрема в Київському художньому інституті – Врону звільняють, приходить абсолютний чиновник та бюрократ від мистецтва, який згортає всі реформи, звільняє викладачів разом з Малевичем.
"Київський період" Малевича є надзвичайно продуктивним. Він читає лекції, публікує більше 10 статей в провідних часописах. Багато його текстів виходять українською. Чому вони українською мовою, чому там навіть немає російських аналогів?
Якщо точно озвучити хронологію, то активний період для самого інституту — це з 1924 до 1930 років. І Малевич припадає на останні 2 роки.
Ми знаємо, що в 1929-1930 році він приїздив щомісяця на 2 тижні до Києва, проводив в ньому фактично половину свого часу. Читав лекції, у нього були свої класи, також він був таким методичним консультантом стосовно того, як взагалі має бути побудована освіта. Врона в цей час хоче випрацювати новий підхід до освіти, для нього була важливою інноваційність, вони слідкували за тим, що відбувалося в Баугаузі.
Власна концепція мистецької освіти була сформована ще під час Вітебського періоду, але вже до кінця 20-х років вона дозріла в повноцінному вигляді. Врона запросив Малевича, щоб запровадити цю концепцію в Київському інституті.
Це була так звана діагностична, або медична модель. Малевич вважав, що кожен студент має певну схильність до того чи іншого "-ізму": імперсіонізму чи реалізму, фовізму тощо. І задача викладача — не переламати художника, а продіагностувати, до чого в студента є схильність, допомогти йому розвинути свій талант.
Який парадокс: людина, яка мала фрагментарну освіту, стає автором нової педагогіки в мистецтві. На жаль, далі історія розгортається набагато більш трагічно. 1930 рік – це арешт. Що нам відомо про останні роки життя Малевича?
Малевич планував переїхати до Києва в 1930 році, але коли він повернувся до Петербурга, де жила його родина, його несподівано заарештували.
Арешт відбувся у вересні 1930 року і фактично до кінця року Малевич перебував у в’язниці. За цей час його звільнили з Інституту заочно, і коли він вже вийшов з в’язниці, то зрозумів, що всі шляхи перекриті, не залишилося можливостей далі рухатись.
Останні роки він не мав роботи, був змушений малювати якісь портрети на замовлення, щоб родина могла вижити. Внаслідок арешту він тяжко захворів, і в останні роки багато працював над тим, щоб впорядкувати свою спадщину. Він надиктовував багато текстів (його дружина була стенографісткою), написав свою "Автобіографію".
Важка хвороба закінчилася смертю – він помер від раку, але навіть в останні найважчі дні залишався собою, вірним собі художником. І його смерть є унікальною для історії мистецтва, тому що він написав сценарій свого похорону, розробив макет своєї труни.
І залишив заповіт, за яким наказував, щоб на місці його поховання за Москвою поставили архітекон – це така висока колона. І на вершечку цієї башти він попросив поставити телескоп, щоб кожна людина могла дивитися на Юпітер. Тобто навіть в останні хвилини життя він мріяв, щоб людина не забувала, куди вона має рухатися.
Деколонізація українського мистецтва
Під час Майдану 2014 року в Україні відбувся так званий "ленінопад" – повсюдне знесення пам’ятників Леніну. Пізніше, у 2015 році, був прийнятий Закон про заборону символіки нацистського та тоталітарного режимів. Так в Україні почався процес декомунізації. Прибирали пам’ятки керівникам Радянського Союзу, перейменовували вулиці й навіть міста, названі на честь злочинного режиму.
Але з початком повномасштабного вторгнення Росії українці почали запитувати: чому на восьмому році війни в нас досі є вулиці й пам’ятники російським діячам, чого в нас не перейменовані станції метро, а школярі вивчають "Анну Кареніну" та "Злочин і кара"? Процес декомунізації та дерусифікації активізувався з новою силою.
Вже у березні Держкомтелерадіо заборонило ввезення і розповсюдження всієї видавничої продукції з території Росії. Тренд на дерусифікацію продовжив "пушкінопад" – на початку квітня 2022 року в Мукачеві, а потім в Ужгороді проголосували за демонтаж пам'ятників улюбленого поета русофілів.
Після цього черга підійшла до інших літературних авторів, які впродовж років насаджувались в шкільній навчальній програмі – у червні робоча група Міністерства освіти й науки з оновлення змісту навчальних програм для загальноосвітньої школи ухвалила рішення щодо вилучення творів російських та радянських авторів із програми зарубіжної літератури.
Серед тих, чию творчість більше не вивчатимуть українські школярі, — Алєксандр Пушкін, Антон Чехов, Міхаіл Лєрмонтов, Міхаіл Булґаков, Лев Толстой, Іван Тургенєв, Іван Бунін, Фьодор Достоєвський, Сєрґєй Єсенін, Боріс Пастернак, Владімір Маяковський, Анна Ахматова, Маріна Цвєтаєва. Загалом з українських публічних бібліотек до листопада 2022 року списали близько 19 млн примірників книг, з них понад 10 млн російською мовою
Також у червні Міністерство культури ухвалило рішення по демонтажу низки пам'ятників радянським діячам, а українські міські адміністрації одне за одним перейменовували вулиці, названі на їх честь.
Двома гучними випадками в культурній сфері стали запити суспільства щодо перейменування музею Булгакова та консерваторії імені Чайковського. Це наочні приклади того, що навіть під час війни, на тлі знищення та розграбування українських музеїв, деякі рішення з дерусифікації українського мистецького простору проходять не без суспільної дискусії. Здається, що легше українці сприйняли передноворічну відмову від радянського Діда Мороза на користь Святого Миколая.
Однією з нещодавніх перемог на терені деколонізації відбулося у Музеї мистецтва Метрополітен (Metropolitan Museum of Art), де змінили назву картини Едґара Деґа з "Російські танцівниці" на "Танцівниці в українських костюмах", а Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна перестали підписувати, як "російських художників".
Попереду ще багато роботи, серед якої є і дослідження життя та творчості Казимира Малевича. Попри те, що він народився в Києві, навчався та працював в Україні, він дивом став "російським художником". Хоча він прожив у Росії 23 роки, навіть під загрозою розстрілу називав себе українцем. Після повернення до України в 1927 році, через репресії проти українських митців, він повернувся до Ленінграда, звідки збирався виїхати до Європи. Але знову йому довелося обирати між ризиком розстрілу та поверненням до Росії.
Україні потрібно прокомунікувати своє багатоманіття. І пояснити, як український фольклор вплинув на Гоголя, як режисер Дзиґа Вертов, уникнувши репресій, опинився записаним до лав російських митців, і що художник вірменського походження Айвазовський виріс в українському Криму, провів більшу частину життя тут і подарував Феодосії свої картини, скульптури, будинок і майстерню.
Читайте також
- Іван Дзюба – ім’я, що формувало національну ідею України
- Час повертати мистецтво. Розмова з Ельмірою Аблялімовою, Тетяною Філевською та Яною Супоровською
- Історія Олександри Путрі, яка за 11 років життя створила понад 2 тисячі малюнків
- Історія депортацій, руйнування наукових міфів, розслідування: найкращі подкасти Суспільного
Інші подкасти Суспільного ви можете прослухати за посиланням.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
