Найвідоміша українська оперна прима, яку запрошують співати провідні партії на найпрестижніших сценах світу. Володарка рідкісного spinto soprano – голосу, в якому легкість і прозорість ліричного сопрано поєднані з потужністю і силою сопрано драматичного.
Які образи вона любить створювати, а від яких партій відмовляється, чому професія оперного співака часом схожа на екстремальну пригоду, і яка оперна роль примушує її плакати просто на сцені, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка, народна артистка України Людмила Монастирська розповіла в інтерв’ю для Радіо Культура у програмі "Музичні історії".
Ваш шлях до оперного Олімпу був непростим і, я б сказала, звивистим. Скільки вам було років, коли ви зрозуміли, що оперний спів може стати професією?
У 15 років я приїхала на прослуховування до Музичного училища імені Глієра, і там Іван Гнатович Паливода мені порекомендував іти "в класику" – серйозно займатися саме академічним співом.
Він був вашим педагогом в училищі Глієра, а у консерваторію ви вступали до його сестри – Діани Петриненко?
Так, і вже пізніше мене саме Діана Гнатівна ще студенткою водила за ручку до оперного театру на прослуховування. Я ходила кілька разів: спочатку не було великого зацікавлення у моїй персоні, а вже у 1998 році мене взяли.
З 2001 року я працювала в Оперній студії при консерваторії, також моя трудова книжка лежала в Черкаському музично-драматичному театрі. Потім ми повернулися з дітьми до Києва і мене відновили в Дитячому оперному театрі на Подолі (зараз це Київська опера), і аж у 2008 році керівництво Національної опери запросило мене до себе – на "Аїду" Верді.
Непросто музично-театральну професію поєднувати з сім’єю і маленькими дітьми – взагалі для всіх це важко. Але доводилося це якось робити.
Для мене найважливіше, що я на сцені, що я співаю – вважаю, мені просто так пощастило у житті
Як вдалося потрапити на сцени провідних театрів світу?
Приїхав менеджер, з яким я зараз працюю. Він спочатку почув записи, які один із моїх колег дав йому послухати, порекомендував мене. І він запропонував мені працювати – з 2009 року.
Починали з Неаполя, Тронгейма (це Норвегія), потім Фестиваль Пуччіні в Торре дель Лаго (Італія), а вже 2011-му була Королівська опера Ковент-Гарден – "Аїда", "Макбет" Верді. У 2012 році вже був театр Ла-Скала. Але для мене найважливіше, що я на сцені, що я співаю – вважаю, мені просто так пощастило у житті.
Співпраця з якими співаками залишила найяскравіші враження?
Найбільше – з Йонасом Кауфманом. Я з ним співала "Сільську честь" Масканьї на Зальцбурзькому фестивалі, а востаннє ми зустрічалися у Театрі Ковент-Гарден на "Силі долі" Верді. Це феноменальний партнер: включення в роль – стовідсоткове!
Це дуже рідкісний випадок. Бувають такі партнери, які думають більше про складні моменти своєї партії, про високий регістр чи щось таке, але не про свою роль, не про образ, не про те, щоб грати на партнера, щоб бути в діалозі, в контакті. А Йонас Кауфман, попри свою велику славу, завжди вражає як партнер.
Ще можу з баритонів назвати Саймона Кінлісайда – в різні роки ми з ним кілька постановок співали у Лондонській Королівській опері, Берлінській державній опері, а у липні 2021-го ми з ним співали у мюнхенській Bayerische Staatsoper "Макбета" Верді. Він теж такий партнер – актор. І також ще Брін Терфель, ми "Тоску" Пуччіні з ним співали у паризькій Opera Bastille, він виконував роль Скарпіа. Це справжні глиби, феномени, яких не забудеш.
Чи можна сказати, що рівень вашого виступу залежить від того, хто поруч на сцені?
Так, безперечно, дуже залежить. Від диригента перш за все: наскільки він включається в роботу, наскільки він вимогливий, наскільки він взагалі любить співаків. Тому що все це відчувається на сцені. Якийсь найменший дискомфорт… я, наприклад, дуже чутлива до цього. Це ж психіка насамперед, ми ж маємо донести до глядача і до слухача образ.
Образи яких героїнь вас найбільше приваблюють?
Мені подобаються сильні образи. Наприклад, Норма, верховна жриця з "Норми" Белліні. Сильні, але жіночні – Абігаїль, Леді Макбет – це мій репертуар. Але, крім сильних, у мене ще є й слабкі жінки. Як кажуть, сила жінки в її слабкості.
Підходити до створення образу треба насамперед з психологічної точки зору, знаходити мотивацію. Ось, наприклад, Елізабета з "Дона Карлоса" Верді – чому вона виходить заміж за батька тієї людини, яку кохала? Тому що вважає це за свій обов’язок. Елізабета начебто й не сильна жінка, але в той же час людина обрала почуття обов’язку. І це також позиція.
Я намагаюся бачити, у чому сила моїх героїнь, навіть якщо це на перший погляд слабка жінка
А от роль Турандот мені чомусь не дуже подобається. Один час я її у Національній опері співала, і були в мене запрошення у Віденську державну оперу і у Ла-Скала співати саме "Турандот". Але я відмовилася, тому що ця роль перестала викликати у мене інтерес саме як драматичний образ. Казка, в яку складно повірити: спочатку вона жорстока принцеса, а потім раптом повністю міняється характер. Музика, звісно, прекрасна, арію Калафа "Nessun dorma" усі тенори співають, усі її люблять, але образ Турандот – нецікавий для мене.
Наскільки важливим під час створення оперної ролі для вас є суто акторська, драматична складова?
Це тонкі матерії, ми з ними працюємо. Режисер обов'язково має бути психологом. Співаки ж теж живі люди, які можуть, як і глядач, перейматися музикою. Наприклад, у "Манон Леско" Пуччіні в четвертій дії, коли Манон зі своїм коханим йдуть багато днів пустелею без їжі та води, і можна лише здогадуватися, що у них вже за стан. І музика все це передає настільки точно, що у мене ще не вийшло жодної вистави, а я вже десяток, а може й п'ятнадцять разів переспівала "Манон Леско", щоб я не плакала в кінці, співаючи паралельно при цьому.
Це можливо — плакати і співати одночасно?
Так, в принципі, але треба мати силу волі, щоб змусити себе співати, коли плачеш. На мене музика Пуччіні настільки сильно діє, починаю так переживати за свою героїню, що після вистави аж серце починає боліти, неначе я перенесла якийсь суперстрес. Так на мене діють музика, драматургія, текст цієї опери.
І дуже важливо, який партнер біля тебе в цей момент. Якщо він також вмикає усі свої резерви, щоб максимально донести образ, не жаліючи себе… Бо навіщо тоді цією професією займатися взагалі, якщо робити на пів сили? Треба стовідсотково себе віддавати. Тоді є сенс і глядачу іти в зал, і на все це дивитися.
Оперному співакові потрібно підтримувати і фізичну, і так звану вокальну форму. Наскільки це складно?
Це дуже складно. Я б порівняла те, чим ми займаємося, з фігурним катанням. Там усе естетично, красиво, але скільки за цим стоїть роботи, скільки падінь, різних травм. У мене в самої травми коліна були, і я знаю, про що кажу. Коли ноги вже не лізуть у взуття, а ти маєш вийти на сцену і доспівати, і рухатися, і робити мізансцени, а оперні постановки бувають небезпечними, хіба що не на льоду.
Але ми там і в піску, і на якісь верхотури залазимо без жодних билець, і падаємо… Тоска, наприклад, як відомо, стрибає з даху замку Сант-Аджело, ще є багато театральних анекдотів, коли їй батут підкладали недоброзичливці (сміється). Але, наприклад, у постановці у Х’юстоні мені довелося падати вниз спиною. Це достатньо високо, а ще у мене був маленький мішечок з "кров’ю", треба було перерізати собі горло і роздавити цей мішечок. І це все встигнути по музиці зробити і вчасно впасти.
Чесно кажучи, я боюся висоти, і падати, та ще й спиною, не дивлячись, що там і яка амплітуда, для мене дуже складно. І чимало таких прикладів можу навести. Але ж ти паралельно співаєш, і не дай Бог дихання збити, бо критика ж одразу все помітить. Є нюанси, які дуже небезпечні, ми в таких умовах працюємо інколи, що й не хочеться вже той контракт відпрацьовувати. Але ж треба!
В Україні ви не лише солістка Національної опери України, а й регулярно даєте концерти для української публіки. За яким принципом обираєте репертуар для них?
Я хочу у цих концертах, так би мовити, відпочивати душею. Щось брати спокійніше, ніж у виставах. Вони настільки виснажливі, що наступного для після вистави я вимикаю телефон, аби ніхто мене не чіпав. Тому що хочу відновитися. А концерти я співаю у своє задоволення. Коли виконую українські пісні – це для мене і відновлення, і своєрідний код – я так це відчуваю.
