Міністерство фінансів готує секвестр (скорочення видатків) державного бюджету і, зокрема, урізає фінансування всіх напрямків діяльності Міністерства культури, молоді та спорту на 7 млрд гривень. Залишаються тільки витрати на утримання, тобто на зарплату.
Ідея України як держави сформувалася саме в культурі, завдяки культурі розвивалася та була втілена у життя. Український народ, століттями бездержавний, зберігся сам і довів власне право на незалежність коштом культури. Завдання шкоди розвитку української культури в її різноманітті є зрадою самої суті нашого існування.
Культурні відмінності виростають з народної творчості, звичаїв, традицій. Проте етнічна культура ще не формує засад державності. Це робить інтелектуально-культурне середовище творців, науковців, соціальних діячів, тих, хто створює сенси, аналізує, має візію.
Під владою Варшави, Москви та Відня, на розділених територіях, формувався феномен української культури, що осмислював спільну історію, територію, долю. Козацькі думи, мазепинське бароко, кобзарські співи, філософія Григорія Сковороди, народна картина “Козак Мамай”, тяглість легенд із давньокиївських часів, збереження мови – все це живило сталість самоусвідомлення єдності та права на волю народу, що проживав на території України.
Культура феодального суспільства не мала поняття нації, отже, у змаганнях за незалежність Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи можемо говорити про їхні амбіції здобути право на домен, заснувати окрему державу зі своєю аристократією під сюзеренітетом того чи іншого впливового монарха, який забезпечить можливості для найширшого самоврядування. Проте вже в цій ситуації ставка робилася на культурні особливості й традиції, як засади широких прав.
Важливо пам’ятати, що одночасно на теренах Східної Європи складалася єврейська культурна спільність, а Крим мав свою кримськотатарську державу. За Катерини ІІ з розділом Польщі частина українських земель перейшла імперії Габсбургів, Крим було загарбано Росією, євреям прописано смугу осілості, знищено українське гетьманство. У цих умовах відбувався взаємовплив різних етнічних культур на українських теренах.
Політична ідея України як землі, що має потугу та право на свободу та державність, вибухає у ХІХ столітті саме в культурних верствах. Вірші Тараса Шевченка століттями звучать у селянських хатах від Буковини, Галичини й Закарпаття до Кубані, а перший пам’ятник на українських теренах йому встановлюють у Харкові 1899 року. Українська ідея розгорнулася в літературі, етнографії, історичних розвідках, театрі, що спонукало представників української шляхти, долаючи русифікованість і полонізованість, розвертатися до українського коріння.
Так, тітка майбутнього останнього гетьмана України Павла Скоропадського графиня Єлизавета Милорадович бере під фінансовий патронат Наукове товариство Тараса Шевченка. Граф, провідник УГКЦ митрополит Андрей Шептицький виступає меценатом товариства “Просвіта” й низки художників, засновує у Львові художній музей, бібліотеки, гімназії, природні заповідники. Показово, що бувши свого часу найзаможнішим українцем у світі, цей князь церкви не побудував власним коштом жодного храму, фінансуючи натомість культурні, наукові та соціальні проєкти.
Ідею української державності плекали, обґрунтовували десятиліттями та, зрештою, втілювали 1918 року в життя той же історик Грушевський, письменник Володимир Винниченко, журналіст, мистецький критик і публіцист Симон Петлюра. Потужна хвиля літераторів та митців Розстріляного відродження власною творчістю й ціною своїх життів не дали РРФСР поглинути підкорену більшовиками Україну.
Потуга української культури змусила і Йосифа Сталіна, і Адольфа Гітлера рахуватися з Україною як з окремою даністю, формувати свої проєкти її квазідержавності. Цей процес драматично та переконливо висвітлено у документальному серіалі Ігоря Кобрина “Собор на крові” 2006 року.
На початку ХХ століття українську культуру, як і нині, підживлювали представники різних національностей. Кримський татарин Агатангел Кримський стає одним із засновників Національної академії наук України, німець Генріх Нейгауз викладає музику в Єлисаветграді (нині Кропивницький), потім – у Київській консерваторії, єврей Гриць Кернер (Кернеренко) пише проникливі вірші українською. І УНР провадить політику надання меншинам національно-персональної автономії.
У часи СРСР саме представники культури, зберігаючи її, обходячи офіційні рамки, у таборах та в’язницях, в діаспорі продовжують нагадувати світові про існування України, її прагнення до волі. Вірменин Сергій Параджанов фільмом “Тіні забутих предків”, з росіянкою Ларисою Кадочниковою у головній ролі, 1965 року змушують цілий світ поринути в українську культуру, відкрити для себе Михайла Коцюбинського. Поети Василь Стус, Іван Світличний, художниця Алла Горська, культуролог Іван Дзюба – чимало людей культури поклали свої долі, а іноді й життя, заради існування України через культуру.
Історик і засновник українознавчих студій при Гарварді Омелян Пріцак, літературознавці Юрій Шерех, Григорій Грабович, поетеса та художниця Емма Андієвська та чимало інших діячів культури української діаспори так само демонстрували світові присутність України на мапі цивілізації. Про своє українське коріння не забувають художник Борис Михайлов у Берліні, режисер Роман Віктюк у Москві, лідер нью-йоркського панк-гурту Gogol Bordello Євген Гудзь, американська кіноакторка Міла Йовович співає на елітарних вечірках “Ой у гаю при Дунаю…”, нагадуючи, з якої культури вона родом.
Століттями Україна існувала саме в культурі й культурою вижила. Після ж здобуття Україною незалежності тутешня влада, що формувалася переважно з людей, які за ту незалежність не боролися й побачили в ній лише ресурси для керування і збагачення, відповіла культурі чорною невдячністю. Крім того, що державне фінансування було мізерним, в країні не створювалися умови для підтримки культури представниками бізнесу. Україна донині не має закону про меценатство.
Лише за президентства Петра Порошенка, в умовах анексованих територій та війни, тут почали створювати національні культурні інституції більш-менш сучасного напрямку, виділили кошти на грантову підтримку внутрішніх культурних проєктів, промоцію української культури за кордоном.
Кіноіндустрія в Україні пожвавилася раніше – завдяки амбіціям Віктора Януковича-молодшого, що 2011 року взяв галузь під особистий патронат. І от, під приводом боротьби з пандемією коронавірусу, ми бачимо брутальне знищення цих паростків та зведення інвестицій в культуру до рівня зарплати співробітникам інституцій.
Директор Львівського медіафоруму Юрій Опока зовсім нещодавно радів призначенню Дениса Шмигаля головою Кабінету міністрів: “За 30 років українці змінили 17 прем’єрів і жодного разу львів’янин не очолював уряд (звідси, до речі, і всі біди!). І ось настає час. Нарешті головна, ба навіть архетипна місія галичан – побудова української України галицького штибу, набуває інституційних рис, правових вимірів і політичних можливостей. Цікаво, що з того вийде”.
Дійсно, Галичина колись мала назву “українського П'ємонту” – в часи створення НТШ, “Просвіти” вона стала безперечним культурним центром української ідеї. І в радянські часи там існувала традиція протистояння – від УГКЦ в катакомбах до хвилі українського панку в часи Горбачова. Незалежність розкрилася культурно Форумом видавців у Львові, культурологічним журналом “Ї”, Українським католицьким університетом, плеядою яскравих видавництв. Але те, що зібрався залишити в бюджеті українській культурі перший прем’єр-львів'янин – достеменна зрада.
Українська культура довела свою вітальну силу, спроможність до виживання при цараті, совєтах, зубожінні розвалу СРСР, цинізмі дикого формування первісного капіталу. Виживе вона й після фінансового нокауту. Звісно, за чималих втрат. Може повторитися ситуація 90-х, коли найрозумніші та найенергійніші студенти-гуманітарії кидали свої професії та йшли в бізнес або емігрували заради творчої реалізації туди, де для цього були умови. Звісно, відбудеться серйозний відкат, що впливатиме на міжнародний імідж країни. Бо актуальна культура – це те, чим держава може бути цікава світовому співтовариству, мова, володіння якою дозволяє сприймати країну на рівних. Суспільства солідаризуються через цінності.
Уряд Дениса Шмигаля, єдиний серед європейських відмовляючись від підтримки культури в ситуації прогнозованого глобального економічного спаду, не лише дискредитує всю українську владу, а й рубає саме коріння української державності, яке є в культурі. Україна виживе, культура колись відродиться. Влада ж може жорстоко розплатитися за такий крок.
Думка автора може відрізнятися від позиції редакції
