На Радіо Культура з 5 по 23 жовтня тривав третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили».
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Прослухати тексти можна на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
У вересні 1995 року Олексій Данилов, той, що потім став секретарем РНБО, урочисто відкривав нову естакаду в Луганську. Мій п'яний батя сказав: «Ми туди не підем, ми поїдемо в Сєвєродонецьк на шашлики». Всі мої «коники», всі мої вмовляння, всі мої істерики, все, на що був здатний восьмирічний хлопчик, — нічого з батею не спрацювало. Він і слухати мене не хотів. Загалом він мало кого слухав. Ну, а як інакше, коли ти судово-медичний експерт і на день маєш по 17 трупів? Так, це 90-ті. За день ти міг мати їх і по тридцять. Знаєте, як це було? То я вам розкажу. Слухайте сюди.
На початку 90-х Луганська область оголила величезні заводи й фабрики. «Лисичанська сода», «Азот» у Сєвєродонецьку тощо. Хто ними керував? А ніхто. Колишні комсомольські лідери взяли управління під свій контроль. Річ у тім, що раптово виявилось: малий бізнес легальний і він теж може давати великі доходи. Не такі великі, як завод «Октябрьской революції», але десяток роздрібних крамничок зі «Снікерсами» і «Мальборо», а також кіносалони стали улюбленим, бо відносно легким бізнесом учорашніх партійних лідерів. Маленькі кімнатки, де крутили фільми про карате з Чаком Норрісом, Брюсом Лі та ще якимись ноунеймами — всі ці клуби зайняли перші поверхи хрущовок кожного міста в області. Контроль над ними поділили парторги, комсорги й бандити. У цих же клубах, десь за стінкою від імпортного відака, тренувалися хлопці, які ще вчора ходили до піонерських гуртків. А тепер просто місили один одного, щоб, коли треба, піти і вкрасти відеомагнітофон на ринку. Або приставку «Денді».
А знаєте, чому всі говорять про донецьких, а про луганських — анічичирк? Та просто луганських усіх постріляли. І було це через позичку бабла на створення банку заводу. Але заводи в Сєвєродонецьку, а простіше ми називали його Сєвєр, невдовзі роздерибанили, тому банк ніякий не створився, віддавати було нічого, тим паче з відсотками. Тоді ж у Донецьку починаються великі розборки, і донецький клан потроху вирулює на арену. Але вони все ще не на проспекті Хіміків у Сєвєрє. Врешті в Луганську з гранатомета вбивають місцевого авторитета — замикають між домами і валять просто з РПГ. Мій батя приходе додому і каже: «Ні, це не Луганськ, це Чикаго 30-х». Його туфлі в крові, його штани в крові, його обличчя в крові. А я що? Я не знаю що сказати. Це кумедно і сумно водночас.
Уперше усвідомлений я приїхав у Сєвєр, коли мені було 9. У нас там був невеликий будиночок. Десь за ДК, чи що це було? Десь біля озера. З нами був хірург Юра. Він був із тих лікарів, які в 90-ті мали гроші. Я не знаю як, бо мій батько їх ніколи не мав. Усі 90-ті ми голодували. Так, у нас натурально не було що їсти. Одного разу якийсь умираючий колгосп «Червоний більшовик» видав батькові ділянку, просто під Сєвєром. На цій ділянці не було нічого. Ні води, ні дороги до неї. Пропонувалось там посадити картоплю та соняшники, щоб потім їх здати на олійню.
Ми місяць їздили пахати на це кляте поле. А коли настав час викопувати врожай, виявилось, що його хтось викопав за нас. Ми залишились ні з чим. Настала зима, і я пішов у школу в сандалях. Бо в батьків не було грошей на черевики. Наш будиночок у Сєвєрі здали в оренду. А в ньому тіпи відкрили ритуальне агентство. От це, напевно, і був мій перший досвід співіснування з мертвими. У всякому разі, ми купили новий диван для батьків, куртку мені та сукню мамі. Але будинок перетворили на сарай із трун і бетонних крихт.
Повільно я зростав. І сумував за лісами Сєвєра. Вони такі запашні й великі, такі є тільки у нас на Донбасі в Луганську та у Кремінній. Мені виповнилось 14. Макс покликав на перший виїзд. Ми зустрілись на полі, 20 на 20. У них був їхній головний — Гарік. У Гаріка був ціпок. Десь 50 сантиметрів. Тоді були часи фейр-плей. Ніяких ножів, кастетів, нічого такого. Але ціпок. Про ціпок ми не домовлялись. Я був із каменем, Гарік — із ціпком. Я вибив його з гри, а він мені розпанахав пів плеча. Я приїжджаю додому, мама дивиться і питає: «А де ти був?». Батя не питає нічого. І так усе ясно. Ну, бився за район. Але чого в Сєвєрє? Вибачте, це були нульові. Праві не любили лівих, панки не любили гопників, цивіли не любили неформалів. Чи я думаю, що я був правий? Ах-ах-ах. Напевно, так. Мені не подобались мігранти з медуніверу. І ще геї. І ще сусід дядя Гена. Бо він бухав. А ми ж за здорову молодь. І ще мене кумарили феміністки. А чого? Того що мені хотілось трахатись. Але мені було 14. І що я думаю про це зараз? Я думаю, що це булшіт. І от зростав я, і зростав Сєвєр. Він був таким широким і великим. Таким асфальтовим. Таким урбаністичним. Мені виповнилось 17.
У місті відкрився клуб «Мост». А може, він відкрився раніше. Ми поїхали на наш перший концерт. В автобусі був тіп, який мене бісив. Назвемо його Микита. З чого все почалося? Він дивився на мене недобре. Так. Ви могли подивитись на мої фото і подумати, що я відмінник і пай-хлопчик. Але Микита доїхав у Сєвєр із буряком на обличчі. Я сидів на ньому і втоптував його голову в підлогу автобуса. Водій зупинився і не знав, що робити. Він сказав, що висадить мене. Але я не слухав. Я знав, що Сєвєр мене прийме. Хоч би яким я був. І так і сталось. Ці вулиці, цей запах, вам ніколи не відчути його. Як каблуки залишають сліди на асфальті. Як на Донбасі +40. Як проспект Хіміків плавить тебе. Тож ми приїхали в клуб. Це був концерт норвезького гурту. Біля бару стояла Аня. Тоді ще татухи не були такими толерованими. Вона була вся вкрита ними. «Mom», «Dad», серця, черепи. Довге біляве волосся, абсолютно буха.
– Ти хочеш бути моєю дружиною?
– Я маю газовий балончик «Терен-4». Хочеш, ми випустимо його в натовп і підемо трахатись назовні?
– Звісно, хочу. Натискай на кнопку.
Ми дивимось, як народ кашляє і плаче, ми вибігаємо. Цілуємось. Я задираю футболку. Аня каже: «Стій». Вона спускає шорти, я спускаюсь донизу. Люди вибігають із клубу. Я дивлюсь на ялинки Сєвєра, я вдихаю хвою, Аня кінчає. Люди все ще чхають і чхають. Вона стискає мою руку, і ми повертаємось до натовпу. Мені плювати на концерт. Ми їдемо кудись в панельку. Зранку я прокидаюсь, Аня вже на балконі. І вона просто дивиться на мене і каже: «Я їду сьогодні». Я питаю «Чому?» — Універ.
Вона каже, що її батько — заступник міністра. І каже, що він мене вб'є, якщо захоче. Так, це нульові. Я вдягаю штани й забираюсь геть. Наступного разу ми побачимось під час евакуації людей із Куп'янська. Скільки це років? 17.
У дворі мене зустрічає Дрон. Він каже, що з'явилась нова тема. І ми можемо дуже непогано заробити. Я хочу купити мамі пилосмок і батькові — новий телевізор. А знаєте, яка була схема? Дуже проста. Ти приходиш на бродвей. Місце, де 4 бари на одній вулиці. Чекаєш. Куриш червоні «Прилуки». Багато куриш і чекаєш, поки хтось п'яненький не вийде з бару. Потім просто йдеш за ним, величезна палка вже схована в кущах. Там, десь по дорозі. Ти знаєш, де вона. Ти йдеш за ним, чоловік хитається. Іноді вибльовує горілку, яку він випив із кентами. Але ти чекаєш. А потім з розмаху б'єш його по голові. Відбираєш телефон і везеш на радіоринок у Сєвєр. Чи я бив когось? Не думаю, що про це варто казати. Але возив. Мій перший телефон був Sony Ericsson K700. Міша на ринку питав, де ми взяли його. Що я міг сказати? У барі «Вишня». На кварталі Восточному.
На ринку ми познайомилися з Ванею. Він теж любив Сєвєр. Його дівчина жила в будинку Ані, в цій панелькє. У Вані був бізнес-план. Він садив траву за стадіоном біля школи, в якій вчився Губарєв. Траву він перетирав, і ми мали продавати її стаканами. Але Ваня не врахував, що сам він курив як паровоз. Тож трава дуже швидко закінчилася. Але люди, в яких він узяв гроші, нікуди не ділись.
Тож одного дня люди на чорній бехє приїхали під мій під'їзд. Ввічливо попросили прокататись у Борове. Там під ялинками сидів Ваня. Вигляд у нього був такий собі. Я подивився на ялинки, на небо, на Ваню. І згадав, що я все життя хотів бути лікарем. І подумав, що, напевно, пора зав'язувати з цим усім. Коли тіпи зрозуміли, шо в мене нічого нема і брати з мене нема чого, надавали підсрачників і відпустили на 4 сторони. Ваню я більше не бачив. Казали, що його мама забрала його в Іспанію. Від гріха подалі.
У 2009 році ми знову приїхали в «Мост», уже як панк-рок гурт «Debaser». Що це таке? Фільм Сальвадора Далі й пісня гурту «Піксіз». Це фільм «Андалузький пес», де вперше в історії була шокуюча сцена: скальпелем різали око корови. Ми пішли по пиво на Нізи. Я сів покурити на сходинки. Старша жінка за мене, напевно, їй було 40. підійшла і просто сказала:
– Я хочу відкрити видавництво, тут, у Сєвєрє.
– Кому це треба? — запитав я.
Вона сказала, що хоче перекласти Фердинанда Селіна.
– Але ж він фашист.
– Я у курсі, — сказала вона. — Бачила ваш паблік про морг. Хочете до мене додому?
«Чому б ні», — подумав я. І от ми їдемо повз величезний супермаркет, чи це був «Амстор»? Ми куримо на балконі, я бачу шкарпетки і труси чоловіка. Я питаю, де він, вона каже: він далекобійник. Ми дивимось на ці ялинки, і знову вони зі мною. Наче я росту – і вони ростуть. Ми трахаємося і зранку я збираюсь і шкандибаю до маршрутки. А вона теж шкандибає, бо їде до парку Першого травня в Луганськ.
Наступного разу я разом із фотографом Сергієм потраплю в Сєвєр у 2019-му. Коли станеться пожежа у Вороновому. Аномальна жара, цілковита відсутність людей на місцях, сліпота влади — все це довело до того, що вогонь знищив село Воронове. Кожен будинок, кожна хата, кожне дерево перетворились на попіл. Люди виносили на руках обгорілих собак, ридали і просили, щоб хоч хтось їм допоміг. Єдині, хто допомогли — це пожежники, в яких натурально не було води. Коли ми приїхали, ми побачили обгорілих, чорних від сажі людей. Які просто сиділи й курили від розпачу, бо навіть не знали, що їм робити. Ми йшли по вулиці, дивились на обгорілі будинки, і я не знав, як мені питати людей, що ж сталось. Типу, шо не ясно, шо сталось, чи що? Як мені з ними бути?
23 лютого, за добу до великої війни, я пишу своїй знайомій:
– Привіт, як там у вас?
– Усе добре.
Більше нічого не буде добре. Цього міста більше не існує.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
