На Радіо Культура з 5 по 23 жовтня тривав третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили».
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Прослухати тексти можна на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Подорож, яка навіває оптимізм. Їхати туди, скажу щиро, дуже боялася. Тим паче відразу після деокупації ще 2022-го. Боялася вигляду понівеченого, розтерзаного міста, бо в пам'яті — зовсім інша картина.
Ірпінь асоціювався в мене з молодістю, радістю, соснами, що гудуть під мирним небом. Там — Будинок творчості Спілки письменників, тоді ще УРСР. З усіх вікон долинало стакато друкарських машинок: письменники наче змагалися між собою. Звісно, персональних комп'ютерів іще не було. Саме там — творчі семінари для початківців. Читання віршів, залицяння-зітхання під місяцем. І початок мого сімейного життя — саме в Ірпені.
У моїй пам'яті — поїздка в це місто до Григорія Кочура, поета й перекладача. Його ще 1943 року разом із дружиною заарештували: звинувачені в «українському буржуазному націоналізмі», засуджені на десять років ув'язнення. Відбували його в Інтинському таборі в автономній республіці Комі: каторжні роботи на шахтах концтаборів ГУЛАГу. Там, спілкуючись з іншими ув'язненими, Григорій Кочур вивчав мови, зокрема естонську, латиську, вірменську, грузинську. Після звільнення й реабілітації в 1962-му подружжя Кочурів оселилося в Ірпені. Мені пощастило побувати в їхньому домі ще до заснування там літературного музею. Зустрічалася з Григорієм Порфировичем, опублікувала з ним інтерв'ю. Життя і творчість цієї людини — дивовижний приклад не лише гідної життєстійкості, а й творчого оптимізму.
Ірпінь — прикиївська курортна зона. Чимало киян на самому початку повномасштабного вторгнення російських військ саме туди виїхали зі столиці. Якими жахливими стали вістки про окупацію і розстріли цивільних там, а також у Бучі, Гостомелі, Мощуні в кінці лютого 2022-го!
***
Мене зустрічає Жанна Куява, письменниця й журналістка, що тривалий час мешкає в Ірпені. Домовилася з нею про супровід містом. Жанна пережила тут окупацію і дивом урятувалася від розстрілу росіянами.
Відразу прошу Жанну показати місця, особисто пов'язані з трагічними подіями. Жанна якийсь час мовчить. Розумію: спогади травматичні. Вона чимало душевних сил поклала, щоб призабути жах, жити й працювати далі. Тим паче росте син Тарас, якого жінка так боялася осиротити…
Рухаємося на територію Будинку творчості письменників. О, скільки спогадів умить оживає, наче не було прірви часу! Дерева стали вищими, кущі — буйнішими. А поряд, на пригірку, звідки відкривається панорама на заплаву річки Ірпінь, постала церква, якої колись не було.
У Жанни — свої спогади про цей закуток Ірпеня. На п'ятий день повномасштабного вторгнення вона змусила себе вийти з помешкання надвір, бо ж перші чотири дні принишкла за зачиненими дверима. Наївно сподівалася: отак, по-равликовому, зможе перебути вторгнення. А довкола все гучніше і ближче лунали вибухи й велися бої. Вже просто під вікнами побачила вириті окопи й українських військових, які «у прямому ефірі» вели стрілецькі бої. Тут-таки Жанну охопила паніка. Нині вона дивується: думала тоді не так про власне життя, як стало шкода рідних стін зі щорічними портретами сина, який, на щастя, тоді перебував не в Ірпені, а в бабусі на Волині. Зрозуміла, що вмить усе може розлетітися на друзки: і комод із його речами, і шафа з його іграшками, і родинна книгозбірня: у дім можуть влучити — й усе життя розсиплеться на друзки.
Зрештою Жанна сховалася у підвалі церкви на пагорбі. Вона «жила» там з іншими ірпінцями, а додому потрапляла рідко, перебіжками, поміж менш запеклих боїв. Ось тоді встигала ввібрати у пам'ять і рішуче налаштованих тероборонців, і кров на паркових доріжках. Так, усе свідчило про вуличні бої. «У повітрі стояла густа й давка важкість», — підкреслює Жанна. В укритті теж було страшно. Та головне — поряд з ірпінцями. Людей було забагато, місця, щоб лягти на долівці й перепочити, стало не для всіх, дехто змушений був куняти навстоячки. А хтось, пригадує Жанна, сидів при стіні на низьких саморобних лавах і безперестанку говорив, говорив… Безневинні настрахані люди, які густо встелили своїми тілами церковну долівку, літні чоловіки й жінки, мами з дітьми. Особливо боляче було за старих, мовить Жанна, тамуючи сльози, і за дітей, які так по-дорослому поводилися.
А потім однієї ночі в укриття зайшли військові й сказали: «Візьміть із собою найважливіше і ходіть за нами».
Жанна зрозуміла: треба «виконувати наказ» людей більш обізнаних, тому погодилася на евакуацію, хоча цілковита невідомість лякала. На тлі кулеметних черг і далеких вибухів було не до тривалих роздумів.
І тут, у резонанс з оповіддю Жанни, лунає сирена: повітряна тривога. Війна триває…
По якімсь часі запитую Жанну: що в цій ситуації запам'яталося найбільше? Відповідає, що все — ніби фотокадри, уривки розмов і спалахи облич. Без «зайвих» емоцій і глибшого занурення.
Я знов і знов вбираю очима вільну панораму долини річки Ірпінь із церковного пагорба, ділюся з Жанною відчуттям цієї краси. А вона мовить про те, що тоді, в лютому, весь обрій палав, лякаючи більше, ніж вибухи. Вогненне коло-зарево охопило Ірпінь зусібіч. Здавалося: місто просто згорає, вогонь підступав до центру. «Я вже почала прощатися з усім, що любила. Про повернення в Ірпінь, про те, щоб уціліло бодай щось із попереднього життя, тоді не йшлося, — пригадує Жанна. — І прийняти це було найважче».
Ось ми спускаємося східцями до оновленої набережної, до пляжу: таке враження, що нічого кривавого тут не було. Якби не розповідь свідчиці, очевидиці подій, важко було б повірити в жах, що перекреслив життя багатьох ірпінців.
Читаю в доступних джерелах: «Усередині міста зав'язався танковий бій. 3 березня 2022 року Київська обласна державна адміністрація повідомила, що гуманітарна допомога прямує в напрямку Бучі та Ірпеня, а також починається евакуація в обох містах. Бійці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців знищили окупантів, які прагнули прорватися до Києва. За заявою місцевої влади, 28 березня Ірпінь звільнено від російських військ».
Улюблені ірпінські сосни, у кронах яких гуляє тихий вітер. У Парку письменників, закладеному до війни, побувала вперше. Стоїчні дерева, затишок, трохи смішні скульптури — життя, що триває. Мир і спокій? Відновлені квартали, можливо, красивіші й сучасніші, ніж були до вторгнення. Невже — приснилося?! Ні, це не страшний сон про Ірпінь. Це правда про всю нашу багатостраждальну зранену землю — з людьми, містами, селами. Вже на виїзді з Ірпеня побачу невідновлені будинки з чорними ранами. Там жили люди. Там відбувалося життя…
Та я забігла трохи вперед.
Шостого березня 2022-го. Організовану автоколону, що проривалася з Ірпеня, на Романівському мості почали розстрілювати росіяни. Жанна в адреналіновому запалі думала: невже на власному авто вона не зможе вирватися? Так в історії Жанни з'являється автівка «Маруся». (Мені здається: чую надривне ревіння мотора.) Невже не втече до мами, до сина на Волинь, куди їздить знайомими дорогами п'ятнадцятий рік? Жанна гарячково міркувала, поки не трапився блокпост росіян.
«Маруся», синя автівка — своєрідна героїня. Окупанти змусили покинути машину поряд зі зруйнованим Романівським мостом.
Голос Жанни ламається, коли вона згадує, як почула команду: «Бистро вишлі с машини!»
Ось вона сидить на холодній землі, один з окупантів вишарпує сумку і витрушує з неї все, включно з гаманцем і синовою скарбничкою, яку він зробив із банки з-під «Ентеросгелю». Та, як мовить Жанна, «здавалося, ніби поруч, праворуч від мене, сидів сам Пан Бог, який не допустив розправи над нами».
Згодом її почала переслідувати страшна картина. Це сталося після того, як почула про розстріляних у спини пенсіонерів в Ірпені. Цей факт зафіксували камери на автозаправці. Жанні здавалося: «Я реально чую постріли в наші з чоловіком спини. Я ніби збоку бачу, як ми лежимо серед дороги — а так сталося з багатьма безневинно убитими цивільними ірпінцями, котрих згодом виявили. А в руках — наше сімейне фото з усміхненим п'ятирічним сином. Цю фотографію я першою дістала з сумки й тримала перед собою, повторюючи: "Відпустіть нас, ми їдемо до нашого маленького сина". Ми були щасливі на тій фотографії, особливо іменинник Тарас, який народився просто під Новий рік. Боюся, так безтурботно усміхатися ніхто з нас уже не зможе…».
Запитую: що сталося з покинутою «Марусею»?
Після деокупації Жанна й не намагалася розшукати її: боялися побачити серед гори згорілих автівок. Аж мама Жанни місяці через два побачила машину на хронікальному відео. Виявляється, «зранена» «Маруся» чекала на неї!
Жанна тут-таки демонструє «рану» (так і каже) в її обшивці: слід від кулі залишила «на пам'ять».
Вона придбала свою синього кольору «Марусю» далекого 2009-го. Каже: «Ніхто, мабуть, не їздить так довго на одній машині, та ця для мене — вірна подруга й багаторазова рятівниця».
Зупиняємося біля зірваного Романівського мосту над річкою Ірпінь. На другий день повномасштабного вторгнення наші військові були змушені підірвати його — щоб зупинити окупантів, які рухалися на Київ. Та це ускладнило евакуацію жителів не лише Ірпеня, а й Бучі та Ворзеля.
Дивлюся пам'ятні кадри: по збитих нашвидкуруч дошках під вітром зі сніговою завією люди переходять річку поруч із зірваним мостом. Нині й досі там стримить іржава арматура, досі покинутий білий мікроавтобус уткнувся в прибережну рінь. Та поряд — новий міст, який з'єднує Ірпінь і Київ.
Попри війну, яка триває.
За даними міської влади Ірпеня, внаслідок російської агресії загинув 321 мирний мешканець. Серед загиблих — відомий американський журналіст Брент Рено, а також актор і телеведучий Павло Лі.
Нині важко уявити, що «кожна дорога була засмічена, і навіть проїхати містом було неможливо: у кращому випадку — пошкоджене колесо, в гіршому — міна». Так згадують очевидці.
Сюди, в Ірпінь, часто привозять міжнародні делегації: показати, як було і що відновлено. Загарбники знищили або зруйнували половину житлового фонду, понад сім тисяч будівель. А люди повертаються додому. Ірпінь прийняв і понад 23 тисячі ВПО. Україна — перша країна, що відбудовується в час, коли триває війна. Ірпінь прагне показати себе не як «місто болю», а як «місто-боєць». Звісно, приємно, що тут побувала канадська акторка і режисерка з українським корінням, зірка телесеріалу «Вікінги» Кетрін Винник. Відомий англійський художник і політичний активіст під псевдонімом Бенксі став почесним громадянином Ірпеня: він залишив на одному зі зруйнованих рашистами будинків у місті своє графіті.
Головне, щоб самі ірпінці поверталися сюди. Ясно: без іноземних інвестицій не обійтися. Чи не найактивніше допомагають нам литовці. Та найважливіше — наскільки самі мешканці як громадяни можуть діяти й впливати на розбудову міста.
Через історію Жанни Куяви я намагалася побачити Ірпінь і в трагічні дні, і вже після деокупації, коли зажило чимало ран. Та є ті, які ніколи не загояться. Двадцять п'ятого листопада 2025-го Ірпінь попрощався з Артуром Баранцем, Русланом Філіпенком, Олексієм Ященком.
Ці троє друзів у лютому — березні 2022 року добровільно вступили до тероборони Ірпеня, захищали місто: евакуйовували людей, привозили продукти, чергували на блокпостах — робили все для порятунку ірпінців. Росіяни, що ввійшли сюди, закатували, вбили та спалили їх, цих зовсім молодих українців, у Гостомельському аеропорту ще на початку березня 2022 року…
Прошу Жанну підсумувати, що найбільше вразило в ті страшні дні лютого — березня 2022 року. Жінка на мить замислюється.
Найбільше її пригнічувала думка, що малолітній син може осиротіти. Постійно думала про це, коли сиділа в підвалі церкви, а довкола чулися стрілянина і вибухи. Та водночас обнадіювала себе: мовляв, поки під дахом Божого храму, ворожа зброя не влучить.
Жанна досі дивується і з того, як її мама перед самою евакуацією в кількасекундній розмові запевнила: «Дитино, все буде добре, бо мені приснилося, як ти тяжко добиралася, та все ж приїхала до нас». І зв'язок обірвався, але коротка фраза дивовижно заспокоїла.
Ще здивувало і розчулило, що в уцілілій «Марусі» вона побачила те, що поклала в авто, готуючись надовше сховатися в церкві. Звичайні речі: тепла піжама, вовняні шкарпетки, ціла торба свічок із сірниками, трилітрові банки з салом і з засоленими огірками, печиво й цукерки. Все було на місці. Особливо розчулила куртка в багажнику. Жанна: «Надворі був сильний мороз. Одна жінка дала мені куртку: "Візьми, може, хоч трохи зігріє". Я не вдягала її. Та ця куртка грітиме завжди».
Жанна з особливою вдячністю згадує жінок, з якими встигла здружитися, ховаючись від ворога. «Як ми підтримували одна одну, як готували на всіх супи й рагу, пригощали теплим чаєм, як тривожилися за місто, як плакали разом і цінували сльози одна одної, — це співжиття на той час було важливим, справжнім і вартісним», — без пафосу, тихо підсумовує Жанна.
Це — ірпінці, ірпінки з окупованого і деокупованого прикиївського міста. Дехто з них так і не діждався звільнення від ворога.
Жанна зізнається: «Одна жінка сказала мені: "Ти не зможеш відболіти й відгорювати кожну смерть, яка стається в Україні. Серце не витримає, бережи його"».
Уже після повернення на Київщину з евакуації, якось у неділю, прокинувшись на світанку в тихому Ірпені, я пила на балконі каву, довго слухала тишу й не вірила вухам. Потім дивилась на криву забілену стелю, в якій ще недавно зяяла діра, а тепер убачалась дорогоцінна, хоч невміла, але старанна робота чоловіка Сергія, розглядала акуратно розкладені книжки на полиці, кожну з яких протерла від пилу, ввімкнула плазму й почала дивитись якийсь старий голлівудський фільм. Лежала тоді й піймала себе на думці, що мені страшно: я боялась цієї нормальності.
Війна відібрала здатність мислити про будь-що поза її контекстом, вона — ніби сито, через яке просіюєш кожну думку.
Сходимося з Жанною на тому, що війна парадоксально додала ваги малопомітному, ніби незначущому. Яскрава молода зелень, тиша, яка стала благодатною між гулом сирен; зустрічі з рідними, обійми, теплі розмови…
Усе це тепер сприймається як дар, а не як звичність і даність.
Мої враження від Ірпеня трохи, сказати б, туристичні. Хотілося бодай побіжним поглядом окинути місто-супутник Києва, яке захистило себе і попри війну розвивається.
На зворотному шляху, по дорозі до Києва Гостомельською трасою, Жанна за кермом своєї «Марусі» сумно посміхається: «Отак я їхала в Київ на роботу і страшного 24 лютого, вже на початку повномасштабного нападу. Робота є робота. А назустріч — три смуги автівок із людьми, що покидали Київ. Вони поспішали в наші "спокійніші" місця…».
Так, нині кожна мить тиші та спокою сприймається як дарунок, а не як звичність і даність.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
