Арттерапія — це не лікування мистецтвом, що здатне зцілити за одну сесію ліплення чи малювання. Передусім це кваліфікація на перетині між мистецтвом, психологією і медициною, яка вимагає медичної освіти, і поки що не сертифікована в Україні.
І хоч цей напрям у психотерапії з’явився в Україні більше ніж 20 років тому, арттерапія досі перебуває на етапі становлення, стикаючись із багатьма стереотипами й упередженнями. Водночас арттерапію уже активно застосовують як допоміжний інструмент для реабілітації ветеранів, внутрішньо переміщених осіб чи інших українців, які зазнали травми.
Суспільне Культура разом з експерткою ВООЗ сектору Arts and Health Веронікою Скляровою розповідає, що робити із недовірою лікарів і пацієнтів до арттерапії; чому важливо відрізняти арттерапію і травмочутливе мистецтво; як арттерапія допомагає там, де неможлива розмова, і яке мистецтво за рецептом може бути в Україні.
Не арттерапією єдиною: що таке Arts and Health
Мистецтво впливає на емоційний, психологічний чи навіть фізичний стан людини, тому іноді його називають терапевтичним. Але саме по собі воно не є арттерапією. Вона передбачає роботу із фахівцями, які застосовують спеціальні знання й практики для покращення психоемоційного стану.
Арттерапія — тільки частина сектору Arts and Health, який Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно визнала у 2017 році. Напрям Arts and Health охоплює не лише роботу з арттерапевтом за допомогою мистецьких практик, але й процес індивідуальної творчості або взаємодії із мистецтвом, як-от відвідування музеїв чи кінотеатрів.
Мистецтво і здоров’я поєднують у п’яти основних напрямах: образотворчому мистецтві, виконавських практиках, літературі, відвідуванні культурних подій і комбінованих форматах, що поєднують різні види мистецтва.
Чи можна виміряти вплив мистецтва на здоров’я
Відповідь на це запитання треба почати з того, що таке здоров’я у широкому сенсі. Це не лише відсутність хвороби чи недуги, а й здатність функціонувати, відчуття безпеки, належності та сенсу, а також суб’єктивна оцінка якості життя. Тобто здоров’я — це фактично добробут, або well-being. Фізичний добробут вимірюють кількістю серцево-судинних та інших хронічних захворювань, смертності від них, рівнем стресу та іншими показниками, як пояснює Вероніка Склярова, експертка ВООЗ сектору Arts and Health.
ВООЗ у 2019 році опублікувала масштабний звіт, який аналізує більш як 900 публікацій. Там з’ясовували, яку роль мистецтво відіграє у покращенні здоров’я і добробуту (well-being). Головний висновок: мистецтво має великий потенціал і як допоміжний інструмент для лікування пацієнтів, і як компліментарний метод для профілактики захворювань та підтримки пацієнтів.
Наприклад, у реабілітаційних центрах Unbroken і Superhumans написання пісень працює водночас на емоційне й фізичне відновлення, а також на соціальну інтеграцію. Барабанщики з протезами ніг, граючи на бас-барабані, не лише створюють музику, а й зміцнюють м’язи та вчаться краще контролювати протези.
У Superhumans військові спершу вчаться грати на музичних інструментах, а далі починають писати пісні у форматі курованих розмов. Один із ветеранів у кріслі колісному вперше взяв до рук бас-гітару, почав вигравати окремі ноти під "Whole Lotta Love" Led Zeppelin, а інші учасники підхопили, тож вийшов повноцінний гурт.
Це приклад із книги "Травмоналаштований підхід до підтримки через мистецтво", яку Вероніка Склярова написала у співавторстві з дослідниками Дарреном Абрагамсом, Анджелою Кеннеді й Генрі Редвудом.
В Україні є середовище, але немає системи
Психологічний добробут українців, м’яко кажучи, міг би бути кращим. Понад чверть наших співгромадян мають прояви ПТСР у тій чи іншій формі. Серед них третина є внутрішньо переміщеними особами або біженцями, а 80 % — діти. Загалом третина населення (понад 12 мільйонів людей) має психоемоційні проблеми, пов’язані з війною, пише в передмові до книги Найджел Осборн, першопроходець травмоінформованих мистецьких практик у зонах конфліктів, фахівець у сфері гуманітарної допомоги й композитор.
В Україні Arts and Health уже поєднує чимало ініціатив, тобто середовище вже сформувалося, але поки що немає системи. Створити її має на меті проєкт Art Therapy Force, де Вероніка Склярова є програмною директоркою.
Склярова має освіту педагогині-психологині й театрознавиці, також вона є культурною менеджеркою і продюсеркою незалежних проєктів. Ще до повномасштабної війни в Харкові заснувала ГО "Арт Дот", яка проводить мистецькі та освітні заходи, підтримує громадську активність і створює умови для позитивних змін у суспільстві.
Після 2022 року із командою почала обговорювали проєкт, націлений на відновлення психоемоційного здоров’я через мистецькі практики. Назва Art Therapy Force з’явилася під час мистецького ретриту в Хорватії, куди українські митці з дітьми приїхали на запрошення засновниці театру-фестивалю Ulysses Ленкі Удовичкі, яка організовувала подібний ретрит для митців колишньої Югославії.
Першим напрямом Art Therapy Force став освітній, далі почали розвивати практичний і адвокаційний. Спільно з університетами у Львові та Харкові почали роботу з травмою, створивши підхід, який не вимагав тривалої підготовки чи клінічних умов: орієнтувалися на дані, як музика впливає на автономну нервову систему, хімію тіла, контроль дихання.
Чому, коли ми говоримо про арттерапію, важливо розуміти природу травми
У 2019 році Вероніка Склярова разом із режисером Дмитром Костюминським працювала над виставою "Герої Хаосу" про неможливість повернення з війни, де, зокрема, досліджували випадок Одіссея. Також команда зверталася за консультацією до керівника відділення психіатрії, наркоманії та алкозалежності Харківського військового госпіталю. Він розповів, що деколи до них надходять цілі бригади з травматичним розладом, 12 людей із 15, а деколи навпаки — дві чи три людини. Тому отримання чи неотримання травми — це складний процес, який залежить від того, як ці військовослужбовці проходили БЗВП, які фільми вони дивилися, які книжки читали, як працює їхня уява тощо.
Ми можемо травмуватися після певної події, а людина, яка поряд із нами її пережила — ні, й навпаки. Це властивість нашої психіки, що залежить, зокрема, від того, наскільки спокійним і безпечним було дитинство, або від постпам’яті, пам’яті поколінь. Тобто на те, буде в людини травма чи ні, впливає безліч факторів, каже Склярова.
Якщо узагальнювати, то травма — це неспроможність індивідуальної людської свідомості вмістити досвід, який вона переживає. Тобто мозок постійно прокручує в голові травматичну подію і не може перекласти її на поличку досвіду.
Травма негативно впливає на функціонування на трьох основних рівнях — біологічному, психологічному та соціальному. На біологічному рівні порушується робота систем організму: серцево-судинної, дихальної, травної, імунної та інших, що також впливає на сон, когнітивні здібності й може призводити до появи залежностей. На психологічному рівні деякі емоції стають постійними й застрягають у свідомості, викликаючи постійну тривожність, злість, депресію та інші деструктивні стани. А на соціальному рівні травма порушує здатність будувати стосунки, породжує конфлікти, ізоляцію, агресію або відчуття самотності, що може призводити до втрати соціальних зв’язків.
Арттерапія фокусується на біопсихосоціальній моделі впливу і працює через свідомість (впливає на настрій, мотивацію та емоції), тіло (діє на зміну гормонів у крові, скутість чи розслабленість мʼязів, вільність рухів) і зміну соціальної взаємодії та поведінки.
Подолати травму — це подолати розрив між "травмованим Я" і "нормальним Я". Деякі травми, як-от після полону, не можуть бути повністю вилікувані; рівень ПТСР часто залишається на все життя. Для людей, які зазнали таких травм, часом не ефективна розмовна терапія, тож із ними працюють невербальними методами, зокрема за допомогою мистецтва. Наприклад, при львівському реабілітаційному центрі Unbroken є Центр ментального здоров’я для людей, які пережили полон, тортури та моральну травму.
Є популярне твердження, що травма, як і емоції, живе в тілі. Чи треба починати з роботи із тілом?
Травма справді ховається в тілі, але не лише. Це твердження стало популярним через книгу психіатра Бессела ван дер Колка "Тіло веде лік". На конференції асоціації психіатрів я чула її критику. Одна фахівчиня казала, що, крім позитивного впливу, книга породила купу двотижневих сертифікаційних курсів по всьому світу, які більше травматизують, ніж допомагають, а також сильно змістила акцент із ментальної роботи на тілесну, що може шкодити ментальній роботі. Тобто в усьому треба мати баланс.
Люди мають різну травму й різну чутливість, над якою вони готові чи не готові працювати. Ми можемо мати радянську травму, яку спричинило те, що наші тілесні кордони в дитячих садочках чи лікарнях порушували. Для когось робота з тілом може спершу бути табу, але після роботи в драматерапевтичній групі стане більш нормалізованою, що дозволить перейти на інший рівень роботи з тілесністю — рухом і доторком.
Ми працюємо з тілом через те, як ми рухаємося, а також через те, що нами рухає. Доторк передбачає, що ми торкаємося себе самі або нас торкається інший фахівець чи людина в групі. Наприклад, у Львові працює метод бодиперкусії, коли треба вистукувати ритм на своєму тілі, тобто воно стає музичним інструментом. Рухових практик у Львові не так багато. У Києві з ними працюють Віктор Рубан, Людмила Мова, у Харкові — Інна Фалькова, а також інші фахівці з цих та інших міст України.
Як зрозуміти, що підходить конкретній людині? Лише поступово пробуючи різні методи?
Це може бути будь-який мистецький медіум, де можна творити свою історію через агентність. Наприклад, в умовах лікарні людина перестає належати сама собі й має додаткову травму, коли за неї все вирішують інші дорослі, піклуючись про неї. Щоби повернути собі агентність, вона в мистецький спосіб може проявити свою емоцію та обрати власний шлях, беручи на себе відповідальність.
Якщо це кераміка, вона може щось зліпити, а потім розбити, позбуваючись негативного досвіду. Перформанс і театр є уособленням сфокусованої присутності. Концентрація на "тут і зараз" працює з дисоціацією і змушує нас усвідомлено проживати реальність, відновлювати час та відчуття моменту.
Чи можемо ми сказати, що певні види арттерапії стали найбільш поширеними?
Коли певний сектор стоїть на початках, то він розвивається за допомогою яскравих індивідуальностей. Наприклад, яскрава індивідуальність фахівчині Оленки Сірої привела до того, що в реабілітаційному центрі Unbroken всі тчуть. Коли вона заходить у палату, хлопці кажуть, що не будуть малювати. А Оленка відповідає, що її фарби — це нитки.
Ткацький станок стоїть просто в коридорі. Спершу ветерани можуть соромитися, але коли бачать, що умовний Василь чи Петро починає ткати, вони розуміють, що це круто, і їм теж хочеться спробувати.
Ткацтво — одна з найфантастичніших арттерапевтичних вправ, бо воно поєднує сенситивне (треба тримати нитку й відчувати її на дотик, багато різних фактур); моторику (натискати на педалі), а також колір і математику (треба рахувати стіжки). Таке поєднання повністю активує мозок.
Хто може бути арттерапевтом, і як відрізнити фахових спеціалістів від нефахових?
Арттерапевт має вищу освіту за фахом. Більш детальний чекліст, як це зробити, можна знайти на сторінці Art Therapy Force.
Зараз в Україні арттерапевтів готує лише Інститут післядипломної освіти Національного університету імені Тараса Шевченка (сертифікатна програма "Теорія і практика арттерапії"). Всі інші ВНЗ в кращому випадку мають певні курси у відділах психології та психіатрії. У гіршому випадку мистецьку педагогіку називають арттерапією.
Ми працювали над тим, щоби розширити мережу університетів, які могли би давати освіту арттерапевтам. У Харкові, наприклад, стикнулися з тим, що заклади не мають для цього акредитації: консерваторія не може навчати терапевтів.
Утім, там може бути програма "музика й інклюзія", і знання, отримані на цій програмі, достатні для того, щоби працювати в лікарні з дітьми чи ветеранами. Такі фахівці матимуть навички травмоінформованого підходу в роботі з мистецькими практиками й вони можуть допомагати, але при цьому не варто називати це терапією або себе арттерапевтом. Також ці спеціалісти можуть працювати у парі з психологом чи психотерапевтом, який після мистецької інтервенції в травмочутливій манері міг би допомагати в опрацюванні станів.
Якщо це арттерапія, то фахівець і пацієнт мають мінімум вісім зустрічей. А якщо це травмочутливе мистецтво, то це може бути й одна зустріч із мистецьким продуктом.
Якщо детальніше, чому важливо розмежовувати арттерапію і травмочутливий (або більш глибокі рівні, травмоінформований і травмоналаштований) підхід, який можуть практикувати митці?
Митці часто проявляють себе у травматичний спосіб, тобто проявляють травму через мистецтво. Це нормально. Не все мистецтво має бути травмочутливим або травмоінформованим.
Травмочутливе мистецтво враховує стан людини, яка його буде сприймати. Воно може мати терапевтичний ефект, але некваліфіковані спроби ним займатися можуть завдати шкоди й ретравматизувати людину.
Де межа, коли мистецтво вже не допомагає, а ретравматизує?
З цього приводу в мене була гарна розмова з військовим, який раніше працював як сімейний психотерапевт на ретриті для родин ВПО, де ми намагалися відновити зв’язок батьків із їхніми дітьми. Психотерапевт якраз читав лекцію про посттравматичне зростання і сказав, що ми ніколи не знаємо на 100 %, ретравматизуємо ми людину чи ні. Ми намагаємося цього не робити, але ретравматизації не варто боятися, бо травма може привести до зростання. Весь наш розвиток — це травми: від сепарації з батьками до першого розбитого серця. І всі ці травми приводять нас до зростання чи ні, тобто можуть спричинити посттравматичне зростання або стрес.
Повертаючись до арттерапії: як продати медичній спільноті ідею того, що інструменти мистецтва також можуть працювати?
Система охорони здоров’я в Україні стикається із колосальним навантаженням, яке важко було би витримати в будь-якій країні. Наприклад, збільшується кількість дітей і підлітків з епілепсією, а також великий сплеск епілепсій серед дорослих. Це пов’язано не лише зі стресом, але і з акубаротравмою.
Тому інструменти мистецтва можуть бути допоміжними, коли ветерани відмовляються від роботи із психологами чи психіатрами або звертаються тоді, коли вже надто пізно — проявлена депресія або суїцидальні думки. Щоби знизити цей поріг, працює арттерапія.
Медична сфера може з недовірою ставитися до мистецтва не лише в Україні, але й в інших країнах світу. Але в Україні ще існує велика радянська драма: каральна психіатрія не визнавала мистецтво як дієвий інструмент змін, тож люди й дотепер з упередженням ставляться до психіатрії та психології. Також магічне мислення сильно змішане з арттерапевтичним.
Продати ідею можна лише через доказові інтервенції, працюючи безпосерердньо з лікарями в медичному оточенні. Зараз ми пишемо статті, книжки, робимо переклади. Дослідження проводити дорого — в нас поки з цим не вийшло. Але ми завжди займаємося евалюацією, тобто якісним оцінюванням станів наших пацієнтів під час проєктів, показуючи, що вплив мистецтва можна виміряти.
Ця оцінка може бути якісною і кількісною. У Art Therapy Force ми користуємося опитувальниками, де аналізуємо психоемоційний стан і частково біомаркери: сон, апетит, рівень енергії. Наприклад, ми робимо опитування до й одразу після мистецького ретриту для підлітків із прифронтових територій. Також через тиждень після ретриту опитуємо їхніх батьків, щоби оцінити рівень впливу.
У реабілітаційному центрі Unbroken мистецтво інтегроване в протоколи роботи з травмами. Також у центрі використовують метод нейрофідбеку, за допомогою якого можна визначити активність мозку в певних ділянках. Крім того, співпрацюють із канадським Червоним Хрестом, куди надсилають результати своєї роботи, щоби спільно розробити нові методи реабілітації.
До арттерапії існує недовіра не лише з боку лікарів, але й з боку самих пацієнтів. Грубо кажучи, ветеран, якому пропонують послухати, як плине річка, може поставитися до цього доволі скептично. Як із цим працюєте?
Навіть якщо арттерапія буде про те, що плине річка, то це та річка, яка зустріне пацієнта в його емоційному стані. Якщо він виснажений, то і річка має бути виснажена. Якісна арттерапія зустрічає людину на тій емоції, де вона перебуває.
Арттерапія — це не завжди про те, як плине річка. Вона може бути рецептивна і партисипативна. Рецептивна — це пасивне споживання мистецького продукту, підібраного в супроводі фахівця з терапевтичною метою. Коли ви дивитеся на картини в музеї, вони так чи інакше на вас впливають на біопсихосоціальному рівні поза вашою волею. Партисипативна терапія, коли людина сама бере участь у створенні мистецького продукту, впливає набагато глибше.
Коли дружині безвісти зниклого військового пропонують намалювати портрет чоловіка, це може ретравматизувати. Арттерапією можуть займатися нефахові люди, які нібито інтуїтивно знають, як краще, але насправді вони просто не можуть виміряти рівні ретравматизації і якісно підходити до оцінювання своєї діяльності. Тож недовіра до арттерапії частково виправдана, і це те, що ми хочемо змінювати.
Ви зараз також розробляєте метод мистецтва за рецептом, коли пацієнтам призначають мистецькі активності як один зі способів допомоги у випадку ментальних розладів. Ви плануєте передати свої напрацювання МОЗ. Це той випадок, коли Україна може перейняти міжнародний досвід чи створює свій власний?
Ми досліджуємо міжнародний досвід, але не можемо перейняти його буквально. Національна служба здоров’я (NHS) у Великій Британії або страхова медицина в США мають інший фокус: вони намагаються зменшити витрати на одного пацієнта, тому частіше фінансують проєкти, які досліджують вплив мистецтва на здоров'я. В Україні навпаки: що частіше пацієнт звертається до лікарні, то більше лікарня отримує грошей. Тому ми потребуємо розроблення іншого підходу.
У Великій Британії працює не art prescribing, а скоріше social prescribing, яке охоплює і art. Тобто пацієнтові можуть рекомендувати спорт, фінську ходу або завести собаку, а можуть рекомендувати й походи в музеї чи більше залучення в мистецьку діяльність.
У Шотландії існує мапа різних інституцій та ініціатив, які діють у секторі Arts and Health. Для цього їхній департамент здоров’я (це аналог нашого міністерства) має меморандуми з мистецькими закладами. Тобто людина може знайти у своєму місті різні ініціативи, до яких можна долучатися.
Наша мета — створити подібну мапу в Україні. Для цього ми щороку організовуємо Конгрес мистецтва для здоров'я в межах глобальної ініціативи Healing Arts. Тут учасники діляться досвідом, обговорюють спільні виклики й напрацьовують нові підходи та політики.
Чи може мистецтво стати допоміжним методом не лише в лікуванні, але й у діагностиці хвороб?
Уперше мистецтво для діагностики психічних розладів і ПТСР почали використовувати після Першої світової війни в німецьких психіатричних лікарнях. В Україні це роблять в Unbroken. Психіатр і психоаналітик Олег Василик розробив авторський метод: він використовує чорний акварельний папір і масляну пастель для роботи з військовими. До нього звертаються інші психотерапевти, щоби побачити динаміку стану своїх пацієнтів. Але для того, щоб офіційно визнати в Україні цей метод, нам треба спершу визнати арттерапію.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
