У Харкові на фасаді школи № 165, пошкодженої внаслідок обстрілів, з’явилася нова робота Віталія Кохана "In memoriam усіх нас". Її реалізувала платформа культури пам’яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".
Стритарт складається з цитат і простих образів воєнного повсякдення, які автор вибивав у плитці зруйнованої будівлі. Митець називає цю техніку "татуюванням на спорудах" і розглядає її як спосіб меморіалізації через мистецьку інтервенцію.
Про концепцію мистецької інтервенції та підхід до роботи з пам’яттю кураторка проєкту Катерина Семенюк розповіла Суспільне Культура.
Ти почала працювати з Віталієм Коханом у межах Лабораторії практик меморіалізації понад рік тому. Можеш детальніше розповісти, як саме почався ваш діалог і що стало відправною точкою співпраці? Які були початкові ідеї та внутрішні інтенції проєкту на той момент?
Наша співпраця з Коханом розпочалася задовго до роботи над кейсом меморіалізації на Північній Салтівці. У 2021-му була участь у конкурсі на Меморіал пам’яті жертв Голодоморів у Мелітополі, було обговорення проєкту для харківської ТРО у 2022-му, з 2023-го почалась спільна робота над меморіалом для військових зенітної ракетної харківської бригади. Коли наша команда запускала лабораторію — як відповідь на запит, як пошук ідей, якою може бути сучасна меморіалізація на Північній Салтівці, — логічно було запросити й Кохана.
Він вже працював з темою пам'яті, він вчився і жив у Харкові, зустрів широкомасштабну війну там — разом з Олегом Калашніком возив гуманітарку на Салтівку і не тільки. Це його місто, все сталось органічно. Готуючи лабораторію, ми розподіляли міста і кейси між кураторками: я взяла Харків, тому що для мене це також не чуже місто, я регулярно там буваю. Зізнаюсь, ідея, яку ми втілили, була не першою — був пошук, діалог, які зрештою привели до проєкту, яким я пишаюсь.
Наприкінці лабораторії кожен учасник демонстрував свій проєкт. Віталій тоді показував перші спроби знайти мову, якою можна говорити про пам'ять. Як цей пошук трансформувався з моменту лабораторної презентації до фінальної реалізації? Чи змінилася сама логіка роботи, або, можливо, змінилися інтонації, способи звернення до глядацтва?
Від початку ми навіть не думали про реалізацію. Ми офіційно заявили собі й усім довкола, що можемо дозволити собі пів року в межах роботи лабораторії говорити, слухати, навчатись, дискутувати, вийти на кінець процесу з концептами, не більше, ніякого будівництва. Але згодом зрозуміли, що ідея Кохана відгукнулась багатьом.
Ми так чи інакше розповідали про напрацювання і регулярно отримували зворотний зв'язок: чи то в Києві, Харкові, або у Львові, були відгуки від професійної аудиторії, місцевих жителів. Людям відгукувався концепт, тож почали думати над втіленням.
Це передбачало багато роботи — поїздки, доопрацювання, отримання погоджень, власне технічна реалізація на місці тощо, але ідея відгукнулась навіть представникам місцевої влади й донору — програмі "Партнерство за сильну Україну", без партнерів неможлива була би стадія втілення.
Від ідеї до реалізації пройшов рік. За цей рік Північна Салтівка змінювалась, всі будинки пройшли технічне обстеження, частину наразі реставрують, оздоблюють яскравими кольорами, частину зносять.
Ми шукали щось, що залишатиметься якийсь час недоторканим. Додаткові поїздки, робота в полі наштовхнули на ідею обрати для створення роботи школу № 165 — її не зносять, бо вона не є аварійною, але її і не будуть поки реставрувати, бо діти у Харкові вчаться або під землею, або онлайн.
Саме цю будівлю я добре пам'ятаю ще з перших візитів у 2023 році, вона недалеко від Ужвій, 82, — будинку, на який в перші дні війни окупанти скинули авіабомбу. Кохану будівля школи також сподобалась, вона відповідала нашим критеріям. Тож ми пішли з'ясовувати можливість працювати саме там та переглянули підхід.
Від початку він уявляв, що розміщує рандомні повідомлення на різних будинках, але для того, аби це працювало, нам потрібно було би залучити 30–50 будівель, це наразі нереально. Тому вирішив сконцентруватись на одній, тим самим наче "зататуювавши" її, як він сам каже.
Інтонація не мінялась, мінялись повідомлення, митцю важливо було документувати в моменті. Якщо більшість часу, поки створювалася робота, була спека під 40 градусів, а потім дощило, то так і зафіксовано в повідомленні. Термометр також змонтували на локації, не в айфон піддивлялись. І дерева падали, буквально. Все чесно.
У первинному концепті було менше власне малюнків, але в цьому фінальному рішенні весь Кохан. Ця робота, як на мене — продовження його практики, тут зашито багато відсилань до його попередніх проєктів, це все — довга історія, яку він розповідає. Здається, уважний читач і без підпису зрозуміє, хто автор роботи.
Під час розмов Віталій часто підкреслював важливість поетичності. Коли я дивлюся на його малюнки та читаю уривчасті фрази, неунормовану риму — візуальну та текстову — я відчуваю близькість до інтонацій Пауля Целана, для якого поезія була способом перевинайти мову після катастрофи. Чи ти відчуваєш цю поетичність як ключовий інструмент роботи з пам'яттю? Чи можна, на твою думку, через мистецтво створити універсальний спосіб комунікації про трагедію, який би залишав простір для особистого переживання глядачів?
Універсальних способів немає. Чи мистецтво — один із найбільш дієвих? На мою думку, так. Але і тут є червоні лінії, етичні норми, на які варто зважати, коли йдеться про пам'ять, тим паче травматичну, тим паче в публічному просторі. Що ж до поезії, то Кохан сам, можна сказати, поет. Навіть хотів на одну зі стін свій вірш написати, але передумав. Хтось може пам'ятати його з останньої персональної виставки "Завжди сьогодні" в The Naked Room.
У роботі Віталія є відчуття крихкості й водночас присутності. Як ти, спостерігаючи за процесом його роботи, бачила, що ця крихкість формується? Це результат суто художнього вибору чи радше інтуїтивне занурення в матеріал?
Мені здається, ця робота більше про присутність. Стрілочка, кітик і фраза "ти — тут" — підтвердження того. До речі, фразу прочитати можна тільки дзеркально, у відображенні. Не вийде її відчути чи прочитати на чужих фото ззовні, потрібно приїхати на Метробудівників, 7, і зробити селфі. Крихкість — це наш стан такий. Тому складно уявити, що робота про цей досвід буде іншою.
Проєкти, що працюють із колективною пам'яттю, завжди балансують між особистим і загальним. Як у вашому випадку відбувалося це балансування? Чи були моменти, коли особисте переживання Віталія або команди доводилося "перекладати" на більш відкрите, колективно зрозуміле висловлювання?
Цей баланс зашитий у концепт, навмисно ми нічого не адаптовували. Тут працює класичний підхід щодо сприйняття мистецької роботи — це персональне художнє висловлювання, яке кожному відгукнеться по-своєму. Без наміру зрозуміти "що хотів сказати автор".
Коли ми приїхали дивитися на роботу, Кохан детально розповідав, що і коли зруйнували, які будинки знищать, які ще можна відбудувати, які планують ремонтувати. Школа, на якій ви створювали цей об'єкт, формально підлягає ремонту, але Північна Салтівка залишається під постійними обстрілами. Чи не виникає у тебе відчуття, що в умовах цієї крихкості будь-який об'єкт — навіть відремонтований чи відновлений — може стати тимчасовим? Як ви для себе відповідаєте на питання: чи варто вкладати зусилля у відновлення і створення в просторі, який може знову бути зруйнований?
Поки ми працювали на Салтівці, поряд зносили декілька будинків. Ми спостерігали, як найближчий готували до демонтажу. Це боляче, є відчуття, що я за три тижні полюбила той дім, і неможливо уявити, що відчувають люди, які там жили. В той самий час в інших будівлях, де це можливо, — капітальний ремонт.
Це типовий стан для України, мені здається, щодо будь-чого можна припустити, що воно тимчасове. Тож чи є це аргументом, щоб щось не робити? Фраза "чи варто вкладати зусилля у відновлення" для мене рівноцінна фразі "чи варто продовжувати життя". Відповідь очевидна.
В умовах постійної небезпеки простір, у якому ви працюєте, фактично є "тимчасовим" у широкому сенсі — навіть якщо його відновлять, немає гарантії, що він збережеться. Як ви думаєте, чи може мистецтво або культурна інтервенція стати формою захисту місця, принаймні у колективній пам'яті, навіть якщо воно фізично зникне? Чи ти сприймаєш свою роботу як частину боротьби за збереження пам'яті, а не лише за матеріальну реальність?
Зізнаюсь, найменше там, у Харкові, я думала про те, як зберегти роботу. Але був випадок коли місцеві підходили й, ще навіть не побачивши кінцевий результат, сумували, що стільки роботи, а колись воно десь подінеться.
У Києві я поки також не міркую про збереження. Єдине, що мене цікавить, — це розмови довкола і документація. Яке може бути рішення у разі відновлення школи — це вже інший проєкт, який сильно залежить від громади, чи потрібно їй це буде? Якщо так, наша команда зможе дослідити запит і запропонувати рішення.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
