Минулий тиждень запам’ятався гарячим обговоренням ідеї закону про боротьбу з дезінформацією і фейками, який ініціюють в Міністерстві культури. Ця ініціатива збурила соціальні мережі. Дописувачі вважають, що завдяки закону про дезінформацію держава почне контролювати не лише медіа, а й сторінки та особисті канали кожного українця в інтернеті.
Ведуча Суспільного Тамара Гусейнова з літературною критикинею Іриною Ніколайчук в ефірі радіо Культура назвали 7 книг про цензуру, які варто прочитати кожному.
Читайте також: ""Закон 7/9". Як Мінкульт пропонує криміналізувати дезінформацію"
Джордж Орвелл, “1984”
Головний герой роману Вінстон Сміт працює в Міністерстві правди, яке опікується новинами, розвагами, освітою і мистецтвом. Коли в Україні з’явилося Міністерство інформаційної політики, багато хто згадував Орвелла, оглядаючись на північного сусіда, бо там уже відбулися ті речі, яких ми боялися. І, звісно, Орвелл уже давно розказав нам все про те, що слово і доступ до інформації можуть бути прерогативою влади.
Влада дозує інформацію, конфігурує її таким чином, щоб люди сприйняли її саме так, як потрібно владі. І жорстоко карає тих, кому відомо трішки більше, ніж варто знати. Така система розглядає людину як позбавлену критичного мислення істоту, якій можна “згодувати” будь-яку ідею, інформацію під правильним “соусом” у правильний час. Така система обмежує людину, мислення якої виходить за межі усталених форм. І деяким людям в антиутопії Орвелла, напевно, добре живеться. Але є особистості на кшталт Вінстона Сміта, які протестують проти цього та яким починає здаватися, що щось не так.
Маргарет Етвуд, “Оповідь служниці”
Тут ми бачимо біблійну диктатуру за старозавітним зразком, державу під назвою Гілеад, де жінки й чоловіки суворо поділені на соціальні верстви, є командори та їхні дружини — привілейований клас жінок. Є “очі” — всюдисущі шпигуни, які за всім стежать. Є жінки-служниці, які народжують дітей командорам, є релігійні фанатики, які започаткували цей рух, і є колонії, де живуть усі, хто намагається чинити опір режиму. Зокрема, жестом опору є читання книг, бо це заборонено. Жінки не мають доступу до книг, не мають права писати. Тут цензуруються навіть імена.
Головна героїня — Фредова, та, яка належить Фреду. У неї є власне ім’я, про яке натякається протягом усього роману. Сама Фредова раніше працювала редакторкою і, власне, слово, та інші кодові фрази стають засобом боротьби. Фредова одного дня знаходить у командоровій оселі повідомлення від попередньої служниці, яка наклала на себе руки. Повідомлення було написане перевернуто латиною “не дай цим покидькам знищити себе”.
І для самої Фредової цей лозунг стає рухом їхнього опору. І зараз ми дуже часто бачимо на мітингах за права жінок учасниць в костюмах служниць з гаслами із роману Етвуд. У цьому романі, на відміну від Орвеллівського, опір переміг. І у фіналі ми бачимо світ через двісті років.
Читайте також: "9 книжок, які повернуть вам любов до читання"
Ален Мур і Девід Ллойд, “Вендетта”
Комікс, який теж написаний у 80-ті роки минулого століття. Підозрюють, що це — політична розмова автора з Маргарет Тетчер (тогочасною прем’єр-міністеркою Великої Британії) про свободу. Комікс культовий, фільм 2004-го теж став таким. Ця історія скоро вийде в українському перекладі у видавництві “Рідна мова”.
Найцікавіший епізод, в якому головному герою V, одягненому в маску Гая Фокса, вдалося заговорити до народу Великої Британії. Він вривається на телебачення. У цій державі, як і в Орвелловій, є теж умовне Міністерство правди і Великий Брат. Але замість Великого Брата на екрані з’являється V, який каже, що підірве парламент, бо людям брешуть.
У цій книзі країна нещаслива. Головна героїня Іві змушена працювати повією і часто порушує через це комендантську годину. Одного дня V рятує її від нападників і приводить у підвал, де вона бачить багато витворiв мистецтва — картин, книг, музики, адже мистецтво в цій країні заборонене. V рятував і визбирував усі твори мистецтва, і для герохні — це спосіб пробудитися. Крізь випробування вона приходить до тієї ідеї, яку сповідує V: свобода — це важко, але вона того вартує. І коли V гине, він дає Іві керувати цим новим рухом опору.
Оксана Забужко, “Музей покинутих секретів”
Головна героїня Дарина — журналістка, яка робила програму про культуру. Її впізнають на вулицях, нею захоплені молоді журналістки. У Дарини є подруга Влада, яка гине.
Ця історія про цензуру, тому що Дарина залізла на ту територію, на яку не мусила. Її зацікавила історія учасниці УПА Олени Довганівни і захотілося розповісти про неї в ефірі, тож Дарина почала “копати”. Їй допомагає наречений, і вони виходять на сторінки історії України, які у світі роману не були відомі. Також їм відкриваються їхні альтер-его, які проживають життя в тому відтинку української історії.
Окрім історії Палацу "Україна", УПА, руху шістдесятників, авторка розповідає ще історію каналу “1+1”. Не секрет, що багато хто навчався української, дивлячись на ведучих цього каналу. Коли Оксана Забужко пише історію про талановиту журналістку, вона ніде не називає канал, але ти не можеш позбутися думки, що це про нього. У кінці вона йде з цього каналу. І вони знімають з оператором документальний фільм про цю героїню УПА.
Український самвидав. “Український Вісник” і “Скриня”
Це український самвидав у радянські часи. Його видавали шістдесятники, які жили в більш ліберальний час, але зустрічали тих людей, які поверталися зі сталінських таборів, пережили тортури системи й розуміли, що їхні свідчення не опублікують. “Український Вісник” міг видаватися одночасно двома групами.
“Скриня” — це пізніший самвидав Григорія Чубая, його мрія про свободу. І у Василя Стуса, і в Чубая перші книги виходили самвидавом. Також статті Івана Дзюби, Івана Світличного, Стуса виходять друком за кордоном, бо в Україні не мали, як його видати.
Салман Рушді, “Сатанинські вірші”
Після написання цієї книги Салман Рушді стає забороненим письменником в Індії та Пакистані. Через цей роман Індія та Велика Британія розривали дипломатичні відносини, відбувались кровопролитні демонстрації. Навіть почався збір коштів на вбивство Салмана Рушді, який досі живе під охороною. Адже варто одного разу посягнути на образ пророка Мухаммеда, і тобі цього не забудуть. Письменник неодноразово перепрошував, але ІДІЛ цим не задовольнився. Ця книга є доказом, що мистецтво може заходити на такі території, де воно розцінюється, як щось інше.
Читайте також: "Як і чому книжки про Гаррі Поттера роблять нас кращими?"
