В "Українському домі" 27 січня відкрилася виставка "У пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг" — до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, який вшановує день звільнення в’язнів нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в 1945 році.
Це спільний проєкт Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" і Національного центру "Український Дім", який має на меті осмислити пам'ять про Голокост, зокрема через тексти громадських діячів, архівні кіноматеріали, симфонію Дмитра Клебанова і роботи художника Матвія Вайсберга, який є центральною постаттю проєкту.
Для Суспільне Культура Анастасія Курінська поспілкувалася з Матвієм Вайсбергом про експозицію, Голокост та практику митця нині.
В одному з інтерв'ю ви казали, що живопис для вас — це послання в майбутнє. Сьогодні, коли ви збираєте в одному просторі роботи за останні 30 років, чи бачите ви, як це "послання" трансформувалося? Чи змінився сам об'єкт вашого пошуку від 90-х років до сьогоднішнього дня повномасштабної війни?
За теорією відносності людина являє собою розтягнуту в часі істоту. Тому не знаю, чи є тут окремі відрізки, чи ні. Фокус і стиль змінювався дійсно.
Найбільша зміна, певно, почалася з робіт "Сім днів". Колись я побачив книжку, як довідався потім на симпозіумі в Єрусалимському університеті, вона називається "Сараївська Агада". Це ілюстрований рукопис чотирнадцятого століття, сефардськийСерфади — етнографічна група єврейського народу. Сформувалася на Піренейському півострові та у Північній Африці після міграцій юдеїв у Римській імперії та згодом у Халіфаті.. Я був вражений історією того, як створився світ, як він будувався. Я людина не віруюча, але такі метафоричні речі мене вражають.
Роки чотири я не знав, що з цим робити. Аж поки не захворів, і треба було якось відповісти на цей виклик. Спочатку зробив невелику серію сім на сім, сорок дев'ять аркушів, а потім велику серію картин. Я мріяв про вітраж, але для цього мало бути замовлення. Однак його не знайшлося, тому я зробив велике полотно.
Але коли я пізніше подивився на цю роботу з погляду людини, яка щось про це знає, я нічого не став би змінювати. Тобто я не прозрів, чи я не змінився, людина щось бачить, щось її вражає і все це накладає відбиток (на практику — Ред.), більший чи менший.
Ви закцентували на роботі "Сім днів". Цікаво дізнатися, чому саме вона обрана вітальною?
По-перше, вона велика. По-друге, вона презентаційна.
Коли я малював ці роботи, в мене була досить невелика майстерня і взагалі не було думки про те, де це може виставлятись. Я просто це малював. Те, що це колись буде в музеї Лєніна (до 1993 року в "Українському Домі" була Київська філія Центрального музею Володимира Ілліча Леніна — Ред.), на тому місці, де стояв Ілліч, також ніхто гадки не мав. Якби мені колись сказали, що я в музеї Лєніна буду виставляти роботи про Голокост, я б подумав, що хтось з'їхав із глузду. Але це і про зміни в Україні також.
Ці роботи виставляються не вперше, але "Український Дім" та Меморіальний комплекс "Бабин Яр", які є організаторами виставки, бачать репрезентацію "Семи днів" на початку доречною. Загалом він досить великий, це тільки верхівка Вайсберга. Є графічна серія, яка десь у приватному зібранні. Також я робив багато гравюр на цю тему і живописні репліки.
В експозиції зібрано понад 200 ваших живописних і графічних робіт, створених впродовж останніх тридцяти років. Чи позиціюєте ви цей проєкт як ретроспективу?
Тут є і раніші роботи. Це такий зріз, представлена навіть не десята частина моїх робіт (за цей період — Ред). Але дійсно, це така вибрана ретроспектива. Водночас це не лише моя виставка, а проєкт про Голокост, і про очевидні паралелі з нинішньою війною в Україні.
З одного боку, це було легко робити, а з іншого — дуже важко, через тему. Але якісь речі треба проговорювати, щоб це не повторювалося.
Так, тема Голокосту, хоч і центральна, але далеко не єдина. Як роботи з інших серій вписуються у загальну концепцію виставки? Чому ви обрали ширшу оптику, а не звузили вибірку робіт лише до тих, що прямо говорять про Голокост?
Моя чи біда чи, навпаки, сила в тому, що я майже ніколи нічого спеціально не роблю для виставки. Я живу, як живу, потім малюю, потім відбираю і виставляю роботи.
У цьому проєкті роботи свідомо обирав не я. Іноді є потреба подивитися на себе з боку. Частіше я робив експозиції сам, але цього разу цим займалися мої друзі, зокрема Катя Лісова, Михайло Кулівник, Леонід Комський, Олена Грозовська. Вони мене добре і довго знають.
З Катериною ми їздили до Мічиганського університету, де вона розповіла про майбутню виставку. У неї був план, який вона потім узгодила з усіма іншими. Бо я, наприклад, не бачу візуалізації, мені потрібен тривимірний простір. А є люди, які бачать. Тут структура виставки вдалася. Я навіть сам, чесно кажучи, вражений.
Не дуже люблю ці аналогії, але все ж таки, у нас національна війна. Голокост, через сучасну історію, стає для нас ближчим. Тоді тебе вбивали за те, що ти єврей, а зараз — за те, що українець. Оце і є єдина національна війна.
Окрім війни, що триває, ви також розповідаєте особисту історію — і у цьому контексті цікаво дізнатися, чи замовчували у вашій родині тему Голокосту, як це було у багатьох?
У моїй родині говорили про все відкрито. Мій дід (батько матері, Матвій Гарцман — Ред.) був поетом, писав на їдиші. Я не міг не знати. Мій тато був шаховим тренером через те, що його не прийняли у жоден вищий навчальний заклад, куди він вступав. Тоді євреїв просто не приймали. Це було нашим життям. Хтось намагався змінити прізвище.
Не приймали на роботу, якщо у тебе родичі — євреї. Мою маму не приймали на роботу кілька років, хоча вона навчалася в художньому інституті, завдяки втручанню Миколи Бажана, який знав діда (її батька, письменника Матвія Гарцмана — Ред.) до війни. Але на роботу її не брали. До того ж вона знала: тут є місце і там. Але мій батько все ж таки домігся, щоб її прийняли на роботу в історичний музей, у якому вона пропрацювала 30 років.
Було дуже багато побутового антисемітізму. І в школі, і навіть у ролітовськомуРоліт — житловий будинок письменників, споруджений 1934 р. в Києві на вулиці Богдана Хмельницького, 68. У різні часи тут мешкали близько 130 літераторів, а також деякі відомі діячі мистецтв. І зокрема, дід Вайсберга — Матвій Гарцман. дворі. Окрім того моє ім'я — Матвій Семенович Вайсберг (єврейське прізвище — Ред.). Я знав, що у мене обидва діди загинули на війні, а хтось (з родичів — Ред.) у Бабиному Яру. Я знав, що моя рідна прабаба, мати діда-поета (Матвія Гарцмана — Ред.), померла у Бердичівському геттоБердичівське гетто — єврейське гетто в період Другої світової війни, створене нацистською Німеччиною 7 серпня 1941 року в місті Бердичеві на території СРСР, окупованій нацистами вналідок операції "Барбаросса". з його молодшим братом.
Я потім приїздив до Бердичева, ходив по кладовищу, але не думаю, що вона там похована. Але якісь мої пращури там точно є. Я не знаю, бо не вмію читати (на їдиші — Ред.).
Коли вже міг читати, то прочитав "Бабин Яр" Кузнєцова"Бабин Яр"— документальний роман українського письменника Анатолія Кузнєцова, заснований на спогадах дитинства автора., який видавався ще за радянських часів. Потім я читав "Чорну книгу""Чорна книга" — зібрання свідчень про Голокост на території СРСР, підготовка якого відбувалася в межах роботи Єврейського антифашистського комітету. Автори — Ілля Еренбург та Василь Гроссман. Видана у 1980 році, переклад українською з'явився у 2020-му, видавництво "Дух і літера". Гроссмана і Еренбурга, десь у середині вісімдесятих років.
Пізніше прочитав "Свічки на вітрі""Свічки на вітрі" — трилогія Григорія Кановіча, у якій розвивається тема моральних пошуків європейського хлопчика з литовського містечка. Вийшла друком у 1970-х роках. Григорія Кановіча. Цей письменник жив у Литві й писав російською, потім репатріювався до Ізраїлю. Я навіть мав з ним листування і надіслав йому свою роботу, а коли він їхав з Литви — лишив її у музеї Віленського ҐаонаДержавний єврейський музей Віленського Ґаона — єврейський музей у литовському Вільнюсі.. Колись я знаходив відомості про цю роботу, а наразі не знаю, яка її доля, але вона точно була у збірці музею. Прочитавши цю книжку, я асоціював себе з головним героєм. Там також описується бабуся, батько, для мене це були мої рідні. І тому, коли малював, мені було легше, бо я знав, про кого я точно малюю.
І в подальшій своїй практиці ви повертаєтеся до теми Голокосту?
В інших формах. Я ж знав, що, до прикладу, тричі буду на "Марші живих"Марш живих — щорічна освітня програма, яка залучає студентів з усього світу до Польщі, де вони дізнаються про Голокост. У День пам'яті жертв Голокосту, згідно з єврейським календарем Йом Хашоа, тисячі учасників мовчки йдуть від Освенціма до Біркенау, найбільшого комплексу нацистських концтаборів, побудованих під час Другої світової війни. в Аушвіці. Після першого разу я взагалі перестав малювати. Є така фраза АдорноНімецький філософ та соціолог Теодор Адорно стверджував: "Писати вірші після Освенцима — варварство, і це підточує саме усвідомлення того, чому сьогодні неможливо писати вірші". про неможливість поезії після Аушвіцу. Я це відчув на собі, коли приїхав: я перестав малювати.
Скільки це тривало?
Кілька тижнів, може, місяць. Для мене це багато.
А потім я вилікувався мистецтвом. Дивився картинки на екрані й побачив картину свого друга Ахри Аджинджала — "Чорні черешні". Тоді я відчув, що прийняв ліки. "Мистецтво — іманентна цілющість", — сказав я собі. Але однією пігулкою це не може вилікуватись. Треба довічний курс. Власне, я створюю його сам.
На виставці представлена серія "Чужі доми". Розкажіть про її концепцію.
Серія почалася з моєї поїздки до Литви. Мене запросила шауляйська галерея "Лайптаї"Галерея "Лайптаї" Культурного центру м. Шяуляй (Литва)., з якими ми потім стали великими друзями.
Ми поїхали в одне маленьке містечко — Жагаре22 серпня 1941 р. всі напів'євреї та євреї округу повинні були бути перевезені в гетто Жагаре, євреям було дозволено лише брати одяг і не більше ніж 200 рейхсмарок. Багатьох євреїв розстрілювали на місці замість того, щоб відправляти до гетто. Під час різанини 2 жовтня 1941 року всіх євреїв жорстоко вбили на ринку та поховали в парку Наришкіна.. Я нічого про нього не знав, а коли побачив, мені стало моторошно. По-перше, я вийшов на місці, де була табличка, яка повідомляла, що тут розстріляли 3000 євреїв. А по-друге, було відчуття, що ти потрапив у місто Марка Шагала, в якому немає скрипалів, наречених, кіз, корів, собак і так далі. А люди, які там ходили, здавалися мені просто інопланетянами.
Насправді мені пощастило, бо коли я приїхав, будинки були відреставровані. Їх пофарбували у кольори міста ШагалаМарк Шагал — радянський і французький художник-авангардист і графік єврейського походження.. Скажімо, його рідний Вітебськ (Шагал народився у місті Ліозна поблизу Вітебська — Ред.) — це ж той самий край, який тоді був Російською імперією.
На кожному домі була табличка, хто тут мешкав. Вони вже ніколи не повернуться, але нині тут живе хтось інший. Тому серія називається "Чужі доми". Я назвав її трьома мовами: їдишем, українською і литовською.
І потім ця тема стала наскрізною. Особливо зараз, вона здається мені дуже для нас актуальною: скажімо кримськотатарські будинки, які зайняли. Тому цю діяльність я переніс в Україну, хоча до Литви потім також повертався. Тут є одеські пейзажі — до прикладу, закладений вхід на друге єврейське кладовище, яке знищили і зробили парк. Це також історія про... майже про чужі доми.
Нам треба проговорити всю правду. Бо правда, як історія і мистецтво, — цілюща, яка б вона тяжка не була. Я намалював це покинуте єврейське кладовище, де навіть не залишилось мацевМацева — єврейський надгробок у формі вертикальної кам'яної плити, інколи металевої чи дерев'яної, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюється на могилі для увічнення пам'яті померлого єврея., бо їх використовували замість бруківки і сходів.
Я не маю претензій до людей, які живуть у чужих будинках, я би не хотів цього для себе, але якщо вже так сталося, я би хотів, аби вони просто пам'ятали про тих, хто тут були.
У залі з "Чужими домами" грає опера Дмитра Клебанова, а у самому проєкті також залучені роботи інших митців. Як ви як центральна постать цього проєкту вибудовуєте діалог з іншими митцями? На вашу думку, він вдався?
Авторка ідеї Роза Тапанова побачила, що можна на основі ось такого художника донести ідею, адже проєкт відкрився у День пам’яті жертв Голокосту, 27 січня.
Але тут і опера Клебанова, є також інсталяція Міші Алексеєнка. Вони підсилюють цю ідею, проєкт. Хоча мені важко про це казати, бо я не ззовні, а всередині. Але мені здається, що це працює.
У своїй практиці ви тривалий час надихалися історичними подіями, біблійними сюжетами, між якими лежать тисячоліття. Але у 2014-му з'явилася "Стіна", присвячена подіям на Революції Гідності, а у 2022-му — "Дорожній щоденник" про повномасштабне вторгнення. У чому полягає різниця у роботі з темою сьогодення, яке ви проживаєте безпосередньо, і роботі з історичною пам'яттю?
Коли я це малював, називав це мистецтвом прямої дії. Але насправді тут старозаповітна стіна, крізь три тисячі років. Я дивився вночі на Майдан і зрозумів, що ми знову йдемо від фараона.
Я просто взяв матрицю, яка вийшла з гравюр того самого ГольбейнаГанс Гольбейн Молодший, також Гольбайн — німецький художник епохи Відродження., тільки там розміром шість на чотири з половиною сантиметри, а у мене тут шістдесят на сорок п'ять, просто додав нулик.
А перші три роботи залишились від тієї біблійної серії, заготовки. Таким чином просто фізично біблійна стіна перейшла в Майдан.
Так що у мене немає такого переходу.
В експозиції є серія "Дорожні щоденники", яку ви створили на початку повномасштабного вторгнення, під час еміграції. Що у вашій практиці змінилося з початком вторгнення?
Я вже зрозумів для себе, що для мене мистецтво — це порятунок. Якщо я не буду малювати під час таких подій, я можу захворіти. Тому питань малювати чи не малювати в мене вже не стало.
Як тільки мені профінансували купівлю художніх матеріалів, я почав малювати. На листах А4, фломастерами та олівцями. Я сам собі призначив такий мінімалізм. Спочатку був і білий папір, а потім я перейшов виключно на чорний. Так мені сподобалося і я знайшов для себе нові техніки.
У мене був період, коли я був вуличним художником на Майдані. Ми були тоді дикі й вийшли на площу, бо у нас не було іншого способу заявити про себе, про своє існування як художників. Тому ми виходили з картинками, тому ми виходили з дивними портретами. У мене були умови, що я вас малюю і якщо портрет сподобається, ви залишаєте свої гроші й забираєте портрет, а якщо ні, я залишаю портрет, а ви йдете зі своїми грошима.
Ця я до того, що у мене нема заперечень на техніку. На вулиці хоч чим малюй, хоч недопалком і кавою. На початку повномасштабного вторгнення я переніс цей підхід на "Дорожні щоденники": малюй тим, що в тебе під рукою, чим завгодно. Але тут був вибір, якісь фломастери, кольорові олівці, олійна пастель.
І вже по поверненню в Київ ви повернулися до полотен?
Так. Далі я повернувся до історії з червоною лінією. Останні роботи в цьому щоденнику були "Тонка червона лінія". Коли я був не вдома, побачив у музеї цих грецьких воїнів і проасоціював із воїнами Маріуполя, тим більше Маріуполь — це грецьке слово. Лінія виникла з потреби поставити на щось воїнів, суто формально, композиційно.
Я окреслив білим олівцем і мені не сподобалося, тоді я взяв червоний олівець і провів ним поверх, і тоді, коли приїхав, вже мав змогу працювати на полотнах, які на мене чекали — 180 на 110. Япереніс ці малюнки.
До мене прийшов кінокритик Діма Десятерик і сказав, що є такий фільм "Тонка червона лінія""Тонка червона лінія" — фільм 1998 року режисера Терренса Маліка за однойменним романом Джеймса Джонса, який розповідає вигадану історію про війська Сполучених Штатів під час Битви за Гуадалканал у Другій світовій війні.. Я почав гуглити і виявилось, що "тонка червона лінія" — це такий мем в англійській мові часів Кримської війни, Балаклавської битвиБалаклавська битва відбулася 13 (25) жовтня 1854 і була однією з найбільших битв Кримської війни 1853–1856 років між союзними силами Великої Британії, Французької імперії і Османської імперії з одного боку, і військами Російської імперії — з іншого.. Тоді шотландський полк зміг виставити тільки дві шеренги замість чотирьох. Вони були одягнуті у червоні однострої, і тому схожі на тонку червону лінію.
Я її спочатку намалював, а потім дізнався. Дуже ціную такі прозріння.
Як виглядає ваша робота в майстерні зараз, коли постійні знеструмлення і немає оплення?
Під час виставки я не малюю. Це як хвороба. Хіба що щось підготовлюю, зафарбовую, роблю імприматуриІмприматура — це кольорове тонування підготовленого білого ґрунту полотна в живописі, яке виконується прозорим або напівпрозорим шаром фарби..
Наразі так вийшло, що у мене дві майстерні. Одна на Татарці, останній раз там було чотири градуси, чому я дуже зрадів, бо думав, що менше. А друга на Олеся Гончара. Вона більша і там наразі 12 градусів, якщо не такий мороз — то буває і 20. Там величезні батареї, але і величезні вікна, а тепло швидко видуває, якщо немає опалення — усе моментально стає холодним.
З початком повномасштабного вторгнення я, певно, ніколи так багато не працював. З одного боку, це рятування, а з іншого — коли я малював "Дорожній щоденник" і був не вдома, я мав надію, що це комусь буде потрібно. А потім виявилося, що потрібно не тільки для очей і для серця, а іноді й для зброїМатвій Вайсберг спрямовує кошти з продажу своїх картин для допомоги ЗСУ..
Чи маєте змогу зараз відвідувати музеї, інші виставки? Що зараз надихає вас у культурному житті Києва й України? Що останнього вам пригадується?
Певно, найбільше бачу у віртуальному світі. Вчора мене вразила пейзажна серія Олекси Манна. Також це роботи моїх друзів, Славки Шерешевського і Саші Животкова, майже все, що робить Ахра Аджиджал.
Ваша виставка закінчиться буквально за кілька днів до четвертої річниці повномасштабного вторгнення, 15 лютого. Я знаю, що розглядається можливість продовжити її на тиждень, і тоді це взагалі буде за два дні до. Що для вас означає відкрити виставку в такий час?
З одного боку, це честь, а з іншого — дуже велика відповідальність. Але, чесно кажучи, я ще не зустрічав жодної людини, яка б зі мною спілкувалася і не зауважила, що це те, що їй потрібно.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
