Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine-2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
У домі моєї покійної бабусі, де я виросла, завжди була велика морська зірка й велика мушля. Вони стояли то на підвіконні поруч із вазонами (амарилісами, мушкателькою, холодком), то на столику в кутку поруч із червоним дисковим телефоном (що деренчав голосно та пронизливо), то в серванті за склом (де зберігався святковий сервіз) — екзотичні прикраси нашого такого простого західноукраїнського інтер'єру початку дев'яностих.
«Ми не живемо заможно, але у нас вдома чисто, як в аптеці», — пишалася бабуся. Утім, я ніколи не почувалася «незаможно» чи «бідно» і не до кінця розуміла, що вона має на увазі. Навпаки, у мінісвіті, який вона створила, усе буяло, цвіло, усього було вдосталь. Родили ранні черешні, сливки-угорки, груші-кляпси, морелі й зимова яблуня за стайнею. Кролики, кури, качки, кіт і собака, навіть коза та дрібні курчата й каченята — усі були не просто доглянуті й нагодовані, а ще й набавлені й люблені.
«Усе живе хоче ласки», — приговорювала вона, гріючи холодні лапки жовтому каченяті в теплих долонях. Каченя задоволено попискувало й засинало. Якимось чином усе, що вона сіяла чи садила, квітло й буяло: ціла стіна виткої дрібної троянди, що пахла яблуками; білі лілії, з яких робила лікувальну настоянку; червоні тюльпани, що хаотично проростали на грядках із полуницею; різнобарвні, розкішні гладіолуси, які дбайливо висаджувала в парниках, цибулина за цибулиною. Дзеленчання телефона було чутно аж надворі, бабуся ставила каченя назад у загорожу, підводилася і йшла до хати підняти слухавку, приставити її до вуха і дзвінким, сповненим надії та очікування голосом промовити в темну, невідому тишу: «Алло?».
Я досі не знаю, звідки вони взялися у нас, та морська зірка з мушлею. Відколи я пам'ятаю себе і наш дім, вони були його частиною. Крізь туман моїх найперших спогадів я повертаюся до вітальні, якої вже не існує після перебудови хати, на диван, який зараз припадає пилюкою десь на горищі, бо з нього повилазили свого часу пружини, але було шкода викинути.
Поруч сидить ще така повна енергії бабуся, з кучерявим коротким волоссям і завжди теплими руками, які пахнуть свіжоспеченими булочками з трояндовим варенням. Мені два-три роки, я підстрижена «під горщик», бавлюся зі смугастою кішкою Василиною, яка навчилася приймати смикання хвоста за прояв любові. Однією рукою бабуся обіймає мене за плечі, а іншою сягає по велику мушлю на журнальному столику перед нами. Прикладає мені до вуха і каже: «Слухай, слухай, там усередині шумить море». І я його чую. І зачаровано вслухаюся в його шепіт. Хоча не знаю, що таке море, я ніколи його не бачила. Кішка користується моментом і зістрибує з дивана. Я намагаюся взяти мушлю, але мої руки замалі. Тому я просто обмацую її хвилястий край та закручений конус, поки бабуся притримує її на моїх колінах.
Можливо, я занадто рано поїхала з дому: мені було лише шістнадцять, коли я вперше подалася за кордон на цілий рік, а по поверненню вступила в університет у великому місті й дороги назад додому мені вже, такої як раніше, не було. За минулі двадцять років життя переносило мене з країни в країну, з міста в місто, і всюди мене переслідувала невимовна туга за домом. За тим домом дитинства й одночасно за домом із майбутнього. Обидва не існували в моменті. За домом, який я не могла точно ідентифікувати. Але ж як можна тужити за тим, що не існує в синхронії? Можливо, саме та туга й переконує мене у нелінійності часу, у тому, що минуле, майбутнє і теперішнє існують одночасно? Можливо, ця туга і є невидимою енергетичною ниткою, що тримає усі ці виміри докупи й надає сенсу нашим діям і рішенням, коли ми ще не знаємо певністю, куди прямуємо, але робимо крок уперед?
На кожному новому місці доводиться не лише наново знайомитися з простором, опановувати його, а й знайомитися з собою. Хто я сьогодні? Хто я тут? Якою мовою я говорю, якою мовою думаю тут і якою мовою бачу сни? Чи бачу їх взагалі? Думки вдається розплутати лише пишучи українською, хоча тут я не написала жодного вірша. Слова нанизуються одне на одне прозою — есеєм, — лягають у гладенький шерстяний клубок і, здається, я нарешті почуваюся тут і тепер.
Від часу крайнього переїзду минуло майже пів року, і тільки сьогодні вранці я побачила себе у цій новій версії: окуляри для роботи, приписані офтальмологом в Парижі минулої зими; нова стрижка, зроблена в Бангкоку, поки я чекала там на філіппінську візу; улюблена сорочка з ультралегкої індійської бавовни, куплена в Колкаті, яку я майже чотири роки називала домом. І на загальному фоні — втома (а значить, я жива!) й нашаровані, мов пластинки слюди, ідентичності, прожиті, засвоєні й привласнені, серед яких і материнська, яка росте й еволюціонує разом із моїм сином.
І от на цьому етапі життя привело мене до острівної країни в Тихому океані, де я повсюдно зустрічаю таку ж мушлю: то в інтер'єрі, то в магазині із сувенірами. Можливо, саме тому я поринула у ці ранні спогади. Мушля молюска Charonia tritonis, відомого як ріг тритона, може сягати до пів метра завдовжки, а сам молюск є одним із найбільших мешканців коралових рифів тропічного Індо-Тихоокеанського регіону. Місцеві океанічні племена споконвіку використовували цю мушлю як музичний інструмент, просвердливши отвір на верхівці.
Згідно з давньогрецькою міфологією, русал Тритон, син бога моря Посейдона, дмухаючи у свою мушлю, міг негайно втихомирити шторм або ж закрутити морські хвилі у несамовиті вихори. Коли я бачу цю мушлю, то чую внутрішнім слухом шелестке гудіння, сам спогад про яке уповільнює мені дихання, аж мимохіть опускаються плечі, і внутрішнім зором я повертаюся на диван, поруч із кішкою та бабусею, яка вперше розповідає мені про море.
Зараз я так само розповідаю синові про Україну, якої він ніколи не бачив. Йому чотири роки. Він багато малює і ставить дуже багато запитань. Англійською.
— Mama, why do dragons breathe fire?
— Mama, when you were little, did you have a cat?
— Mama, why sunflowers in Ukraine are so tall?
Але найболючіше запитання він мені поставив, коли розфарбовував блакитно-жовтий прапор, який потім вирізав і приклеїв на стіні у своїй кімнаті:
— Mama, when will we go to Ukraine? I have never been to Ukraine!
Подумки я відповідаю йому: «Коли закінчиться війна, сину». Але вголос кажу щось про вакації наступного літа. Англійською.
Моя подруга, яка має дочку такого ж віку і з якою ми регулярно спілкуємося по відеозв'язку, передала мені запитання від своєї 4-річки. Як не дивно, воно також починається з «чому», як і більшість запитань 4-річок.
«А чому Сашко тети Іри не говорить українською?»
Я взяла цю розпечену кульку у формі запитання, притискала її до себе, носилася з нею кілька днів, поки шукала відповідь, яка задовільнила б дівчинку Ліну (насправді ж — мене саму):
«Тому що тут немає українського садочка. І немає інших українців, щоб говорити з ними українською. А з Сашком я говорила англійською, щоб він був готовий до місцевого садка і школи».
Проте чи заспокоїла ця відповідь моє відчуття провини й туги? Чи його поодиноких «дякую, мамо», «на добраніч» і «солодких снів» достатньо для снування ниточки зв'язку із рідною мені мовою і, відповідно, з домом? Чи «Курочка Ряба» й «Колобок» залишаються для нього набором незрозумілих слів, які він слухає заради звучання маминого голосу? Чи зможемо ми приїхати в мирну Україну, до моїх людей, поки ще не пізно прищепити йому українську?
Часом я почуваюся безсилою, коли хочу пояснити йому щось таке рідне й важливе. Просто англійською на це слів немає. Але все, що я можу, це, притискаючи сина до грудей, казати йому: слухай моє серце, наче мушлю, у ньому чути Україну.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
