На 10-му фестивалі «Київський тиждень критики» відбулася українська прем'єра нового фільму драматургині, сценаристки та режисерки Наталки Ворожбит («Спіймати Кайдаша», «Погані дороги»). У «Демонах», знятих за власною п'єсою Ворожбит, свою останню головну роль зіграла акторка і телеведуча Руслана Писанка.
Наповнена символічними паралелями стрічка про токсичні стосунки українки Ніни з полтавського села та росіянина-нероби Славіка, що вдає з себе письменника, мала семирічний шлях до глядацтва. Ще в кінці 2010-х екранізувати власну п'єсу запропонував Ворожбит продюсер Юрій Мінзянов. У 2021-му нарешті почали знімати, а у 2022-му почалося повномасштабне вторгнення й стрічка втратила двох виконавців головних ролей — у липні померла Руслана Писанка, а російський актор Олексій Мітін обірвав контакти з командою.
Суспільне Культура поговорило з Наталкою Ворожбит про те, наскільки події в Україні вплинули на екранізацію, чому Руслана Писанка називала роль Ніни «квантовим стрибком» та що у «Демонах» гоголівсько-маркесівського.
Найперше хочу спитати як для вас особисто відчувалася різниця між прем'єрою в Локарно і на КТК? Чи все зчитала іноземна публіка? Чи було хвилювання перед прискіпливістю своєї?
Хвилювання було і там, і там, але різне. У Локарно я хвилювалась за те, щоб розуміли, про що кіно, наші контексти та розуміли гумор.
Мені здавалося, що попри те, що публіка була дуже доброзичлива, розумна і підготовлена, не всі контексти зчитуються. Треба дійсно народитися і жити в нашій країні, у наші часи. Але, судячи з питань, які потім ставили на обговоренні, основні меседжі були донесені. Те, що хотілось мені, щоб зрозуміли — це зрозуміли. Ну а те, що не сміялися в якихось місцях, де мені хотілось, щоб сміялися — то відсміялися на українській прем'єрі.
Так, [в Україні] це інше хвилювання, бо я знаю, що вдома б'ють сильніше. Це ще була досить тепла ванна, бо це колеги, які все одно доброзичливо налаштовані. Або якщо не доброзичливо, то скоріше змовчать, ніж будуть говорити неприємні речі.
Але я дуже раділа, що все було зрозуміло і що й сміялись, і плакали там, де треба, і публіка просто жила. Я відчувала її дихання, її живі реакції.
«Демони» зняті на основі п'єси 2005 року. За ці двадцять років змінилися і ми з вами, й Україна, і наше сприйняття Росії. Чи змінилося зараз ваше ставлення до п'єси?
Спочатку здавалося, що дійсно все змінилося. Але чим більше я працювала, тим більше згадувала перші імпульси до написання тексту. А я його написала, тому що вже 10 років на той момент жила у Москві. І, звичайно, там не було такої відкритої агресії й передчуття глобального конфлікту, а тим паче війни, але завжди тему стосунків українців і росіян я гостро відчувала. Бо я саме там себе відчула, так би мовити, українкою, коли туди поїхала навчатися і жити. Вдома це дивно відчувати, вдома ти відчуваєш себе просто вдома.
За 10 років в мене достатньо багато було рефлексій на цю тему. Плюс стався перший Майдан. І ця історія, яка насправді заснована на реальній історії, — стосунки росіянина в Україні з українкою — склалася в один пазл, мені захотілось вже тоді висловитися на цю тему. Інша справа, що тоді це була така іронічна, сатирична п'єса без передчуття трагічного фіналу цих стосунків. Це, напевно, те нове, що з'явилося потім у фільмі. Якщо дивитися з сьогоднішньої позиції на ті стосунки, то вони вже не виглядають так невинно і смішно, як це могло тоді здаватися. Тобто це про зміни в нас самих і ставлення до цієї ситуації.
Ми ніби аналізуємо себе 30 років тому: на початку, як ми отримали незалежність, якими ми були і якими стали, як змінився світ і наше ставлення.
Виробництво «Демонів» тривало сім років. Чи змінився за цей час ваш режисерський задум? Які рішення лишилися незмінними, а від чого довелося відмовитися?
Звичайно, довелося відмовитися від участі головних акторів, коли ми дознімали останні 10 %, які не встигли зняти до повномасштабки. Я переписала певні сцени. Фінал змінився, настрій став більш відповідним моменту. Тому що до 2022 року в мене не було кінцевого рішення, чим завершиться це кіно.
Воно могло закінчитись, як у п'єсі: такий відкритий фінал, знак питання. Але стало зрозуміло, що ми вже не маємо права на відкритий фінал.
Цей фільм, як живий організм, змінювався за ці шість-сім років, враховуючи всі обставини. Незадовго до початку зйомок з'явилась одна з ліній, про яку важко говорити без спойлерів, а мені цього не хочеться. Тому, напевно, нехай глядач подивиться, і коли більше людей знатимуть, про що йдеться, тоді я зможу розповідати конкретні деталі. Але точно змінила фінал, інтонацію та оці трагічні передчуття.
До речі, коли його зможуть подивитися глядачі?
Здається, 19 березня запланована прем'єра перед прокатом. А далі повноцінний український прокат має відбутися.
Перед світовою прем'єрою в Локарно ви розповідали про знімальні експедиції в місця вашого дитинства. Своєю чергою як глядачка я дуже люблю дивитися фільми, зняті в місцевості, де я народилася. Наприклад, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Я зразу наче вдома опиняюся, я все там знаю, знаю цей діалект, розумію, про що вони говорять. Тож наскільки особистий зв'язок із цим простором визначив візуальну мову фільму? Чи мали б «Демони» такий вигляд, якби знімалися в іншому регіоні?
Уявіть, якби Лукіч зняв це кіно не на Закарпатті, а на Полтавщині. Ви б так емоційно до цього не під'єдналися. Може, в нього б так переконливо і не вийшло, тому що місця, про які ти розказуєш, посилюють, підживлюють. Коли ти щось дійсно любиш, ненавидиш, де ти пережив багато і хорошого, і поганого, і різних драм, ти там сформувався — тобі дуже хочеться цим поділитися.
У мене була потрійна мотивація розказати цю історію. Мені хотілося, щоб глядач бачив цих людей, яких я знаю з дитинства. Бо багато акторів масових сцен — це мої односельці чи однокласниці. Поділитися цими красивими місцями, які мало хто бачив. А мені здається, що немає нічого кращого, ніж моє село на Полтавщині. Поділитися цим колоритом, який я відчуваю. Бо якщо приїде хтось абсолютно чужий знімати там кіно, він не розумітиме, за що треба хапатися. А я розумію.
Цього року ми були на пляжі в цьому селі. Просто собі сиділи, а потім мій чоловік каже: «А уявляєш, це місце через тиждень будуть дивитися в Локарно якісь сотні незнайомих людей, іноземців. Дивитися на цей пісок, на цю річку». І це так мене вразило насправді, бо це дійсно те, чого я хотіла. Я хотіла всім показати ці місця і цих людей!
У «Демонах» ви відійшли від мінімалістичної стилістики свого дебютного фільму «Погані дороги» до яскравого, містичного світу. Тож тепер у рецензіях вас порівнюють із Гоголем та Маркесом. Як ви з оператором формували цю візуальну мову? Це був експеримент, режисерський пошук чи як ви це означите?
Безумовно, у мене ще немає якогось свого почерку. Я шукаю свій стиль. З одного боку, я дуже люблю кіно, наближене до реалістичності, документалізму — як у «Поганих дорогах». Мені це дуже близько і тоді хотілося відтворити такий світ, щоб було відчуття, що ти просто зазираєш у щілину і підглядаєш за чиїмсь життям, щоб це було настільки правдиво. І певною мірою це вдалося.
Треба сказати, що я з одним оператором працювала і над першою, і над другою картиною — з Володимиром Івановим. Він може бути різним і чує, що хоче режисер. Тоді стояло завдання «лаконізм, мінімалізм, жодної музики» — це те, з чим асоціюється війна і сіра зона.
А другий фільм — це теж мій стиль насправді. Я, як українка з Полтавщини, виросла на цьому колориті, на цих барвах гротеску, міфології гоголівській, це з дитинства в мене. Тому коли я Володимиру запропонувала такий підхід, він мені запропонував свої рішення з цими укрупненнями побуту — такого своєрідного, незафіксованого достатньою мірою в нашому кінематографі. Через це показувати й людей, й історії.
Так, я відривалася прямо. Сказала: давайте тут буде кіно, протилежне «Поганим дорогам». Багато барв, гротеску, містики. Давайте будемо просто хуліганити максимально. І художникам це запропонувала, і художникам з костюмів. Всі з таким задоволенням підхопили цю еклектику. Мене завжди вражало, наскільки еклектичний у нас побут. Це зараз люди створюють собі лофтові дизайни, мінімалізм, намагаються звільнити простір. А я скільки себе пам'ятаю, [оточував] дуже еклектичний, захаращений побут — не брудний, а з великою кількістю різних яскравих деталей. Це теж своєрідний світ, який хотілось зафіксувати та показати.
Який буде третій мій фільм? Мені хочеться знову щось протилежне зробити. Мені хочеться зробити щось таке камерне, м'яке, стримане. Будемо вважати, що це пошуки.
Це вже натяк на наступну роботу чи ще такі несформовані плани?
Несформовані. Бо я, поки не випустила цей фільм, взагалі не думала про третій фільм. Для мене це певною мірою була травма. Я думала, що ніколи його не закінчу, якщо чесно. Тому зараз мені треба це пережити, видихнути, а потім вже думати над наступною роботою.
Раніше ви розповідали, що вагалися перед тим, як запрошувати на головну роль Руслану Писанку. Бо попри те, що в неї були ролі в кіно, у неї був сформований образ яскравої телеведучої, шоувумен. Вона прийшла і по суті зіпсувала кастинг: запізнилася, не вивчила репліки. Але завдяки харизмі захопила увагу. Що саме в її акторській природі виявилося несподіваним для вас і як багато вона додала образу Ніни?
Несподіваною виявилась її абсолютна готовність іти за режисером, підтримувати будь-які ідеї, довірятися, самовіддача. Вона відмовлялася від дублерів, коли це було треба, відмовлялася від відпочинку, погоджувалась перезнімати. Дуже самовіддано працювала. Не як зірка, а як акторка, якій дали перший шанс, і, можливо, іншого не буде. Мене це дуже вразило насправді, бо вона могла собі дозволити качати права і поводитись як зірка. Бо вона, на жаль, нехай не кіно-, але зірка телебачення.
Цього всього не сталося, бо вона відчувала, що ми робимо кіно, що це для неї шанс у цьому кіно заявити про себе і, безумовно, продовжувати далі. Вона казала, що її не запрошували [в кіно]. Чи боялися її такого яскравого образу, чи такий типаж, що не багато ролей для неї було.
Мені важко сказати, що вона додала в образ Ніни, бо для мене іншої Ніни не існує. Я забула вже, якою була та, яку я писала. Вона її, безумовно, посилила, поглибила, розширила в усіх сенсах. Бо в мене за сценарієм була така сухенька, маленька жіночка. Так, сильна, демонічна і все таке, але Руслана просто виглядала абсолютно по-іншому. Але оцей масштаб особистості, ця харизма — вона б насправді так наповнила будь-яку роль. Це не про те, що вона зіграла себе. Ні, вона не така. Вона не зіграла себе. Це такий масштаб акторський і людський передусім.
Чи спостерігали ви, що ця робота змінювала її саму як акторку? І чи є у фільмі сцени, які сьогодні сприймаєте зовсім інакше, знаючи, що це її остання роль?
Я не можу сказати, як вона змінилася, бо не знала її до цього добре. Ми познайомились на кастингу. Тому, якою вона була людиною до цього, можуть сказати близькі їй люди.
Знаю, що вона паралельно знімалася в ранковому шоу, якось це намагалася поєднати. Казала: «Я відчуваю, що роблю квантовий стрибок у своєму житті». Тобто відчувала, що відбувається щось дуже важливе. Це точно було не передчуття смерті, а передчуття нового життя. Вона була дуже натхненна цим. І я рада, що в неї було це натхнення.
Вона була тяжкохвора, але до останнього моменту вірила, що дозніметься. Її це тримало. Казала: «Почекайте, Наталочко, ще з цим». Звичайно, можна якісь моменти містифікувати, демонізувати. В Україні це дуже люблять. У нас вона зі зламаною ногою в кадрі — і ось ламає ногу після зйомок. Це все можна прив'язувати й думати про якісь пророцтва, але мені здається, що справа не в цьому зовсім. Просто з людьми всяке трапляється, особливо коли зйомки тривають дуже довго, й особливо якщо, можливо, Руслана вже була хвора на той момент. Ми про це нічого не знаємо. Боляче зараз навіть про це говорити.
На момент смерті Руслани у вас було відзнято 90 % матеріалу з нею і довелося дещо переписувати сцени, які мали розвивати історію Ніни. Чи вплинула відсутність акторки на драматургію фільму?
Не дуже насправді. Воно вплинуло на наповнення кадру. Я зовсім це по-іншому уявляла, вона мала бути там присутня. Просто це були не ключові сцени, на щастя. Все головне ми зняли. Бо є сцени, які якби ми не зняли, то не дозняли б це кіно. Це ключові кульмінаційні сцени чи заявні. А тут ні, це були сцени хоч важливі й колоритні, але більш інформаційні. Тому це не стало великою проблемою. Насправді я зараз аналізую: її просто там не вистачає дуже.
Хочу поговорити про російського актора, який грає росіянина у фільмі. Я думала про це і згадала, як наші класні, шикарні українські актори їздили в Москву і грали якихось «другосортних українців». Ви розповідали, що шукали актора, який мав уособлювати типові риси російського суспільства — агресивність, віру в безкарність. Як гадаєте, чи усвідомлював Мітін до кінця, кого він власне грає?
На жаль, я вже не можу в нього спитати, бо ми не спілкуємося. Думаю, до кінця не усвідомлював. Він просто по життю такий анархіст, хуліган. Його цікавлять такі ролі, де можна вивчати гірші людські сторони. У цьому сенсі він цікавий персонаж і цікава особистість, цікавий актор, безумовно. Мені здається, він погодився з жадібності до хорошої ролі. Він не дуже балуваний у себе в Росії. Він не зірка, по суті, ноунейм. А мені була потрібна людина в кадрі, яку ніхто не знає. Бо уявіть собі, що хтось із відомих українських акторів грав би поганого росіянина. Це зовсім інший ефект.
Мені важливо було, що Руслану знають всі, вона для нас ототожнюється з пострадянською Україною. Вона сама дуже хороший символ — з її кар'єрою, віком.
А цей персонаж мав бути невідомим, непередбачуваним і для цього Мітін ідеально підійшов. Мені здається, склався пазл. Хай це зараз, можливо, етично чи ідеологічно комусь буде муляти, але з мистецького боку я впевнена, що це правильне рішення. Боюся, що він тоді цього не усвідомлював, а усвідомив уже після 2022-го, коли просто перестав виходити на будь-які контакти, зник, злякався. Я думаю, не без причини. Він розуміє, що з такою роллю в нього можуть бути проблеми в Росії.
Чи доводилося вам закордонному глядацтву пояснювати оцей свій задум: взяти росіянина на роль росіянина?
Ні, там ніхто про це не запитував. Їм це неважливо насправді. Вони просто дивляться кіно. Тому ні.
Мені доводилось пояснювати, чому ця історія про росіянина й українку. Або навпаки — мені ставили такі питання, з яких я розуміла, що вони це зрозуміли. А чи російський це актор, їх це не хвилює, звісно.
Ви одна з найвідоміших сучасних українських драматургинь. Цього року вийшла ваша збірка «Про що ця п'єса», нещодавно вона потрапила до довгого списку «Книга року BBC». Це успіх для українського драматурга, адже збірки сучасних п'єс не так часто виходять. Що має робити сучасний драматург, аби стати успішним сьогодні в Україні?
У мене немає відповіді на це питання. Писати хороші тексти, напевно. І писати все ж.
Мені 51 рік — і в мене вийшла перша книжка. Це ж не є великим успіхом насправді. Успіх — це коли в тебе у 25, як у Дроня, виходить книжка і стає хітом. А в мене от тільки зараз вона вийшла, і майже всі мої п'єси туди зібрали. Це не те що мене час від часу десь потроху видавали. Ні. Мене один раз видало «Видавництво Анетти Антоненко» — «Погані дороги». І в цьому році у мене вийшло аж дві книжки. Мене ще видали «Основи», п'єсу за мотивами Куліша.
То тут про яку успішність мене як драматурга говорити? Це скоріше, знаєте, вже за заслуги якісь. Я ніколи не відчуваю себе до кінця реалізованим і успішним письменником. Напевно, в мене до цього досить великі вимоги. Але, звісно, треба працювати й чути сьогодення, напевно.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
