На засіданні 18 грудня Київська міська рада підтримала рішення про демонтаж 15 об’єктів, пов’язаних із Російською імперією та СРСР. Із публічного простору столиці приберуть пам’ятники письменникам Михайлу Булгакову і Анні Ахматовій, композитору Михайлу Глінці, а також низку меморіальних дощок і радянських написів.
Рішення викликало жваву суспільну реакцію: частина українців називає його логічним кроком дерусифікації, інші — "культурним нищенням" чи "поспішною декомунізацією".
Аргументи "за": деколонізація, а не цензура
- Олександр Бонь
Кандидат історичних наук Олександр Бонь у ефірі Радіо Культура зазначив, що рішення Київради запізніле, але необхідне.
На його думку, рішення потрібно було ухвалювати раніше і комплексно, адже боротьба у культурній сфері значно складніша, ніж у військовій чи політичній. Бо саме через культуру імперія століттями демонструвала свою "вищість" — через пам’ятники, назви вулиць, топоніміку
"Імперія завжди ставила маркери — пам’ятники, вулиці, символи. Поки вони стоять, ми живемо в чужому культурному коді".
Історик зазначив, що нинішня дискусія навколо демонтажу має також емоційний вимір — ностальгію за радянськими часами. Частина суспільства, яка формувалася в 1980–1990-х роках, асоціює Булгакова й інших російських митців із власною молодістю, шкільною програмою та особистими спогадами. Бонь вважає, що така сентиментальність — це відгомін радянської культурної парадигми, що зберігає відчуття належності до "великої імперії".
Водночас сучасний Київ, на думку Боня, досі не вшанував належним чином власних культурних постатей — наприклад, Івана Нечуя-Левицького, чи не створив музею "Розстріляного відродження"”, натомість встановлював пам’ятники російським діячам, часто за участі проросійських медіа та структур.
Бонь також звернув увагу на маніпулятивний характер аргументів противників демонтажу. Він згадав допис письменниці Лади Лузіної, яка називала українських військових часів визвольних змагань "петлюрівцями", що, на думку історика, є типовим проявом імперського мислення.
Він наголосив, що прибирання пам’ятників не має нічого спільного з "забороною культури" — це лише відмова від імперських символів, які у підсвідомості формують відчуття культурної другорядності українців. Адже, за словами історика, для пересічної людини наявність пам’ятника є маркером значущості: якщо стоїть пам’ятник Ахматовій — отже, вона велика, а якщо немає пам’ятника Нечую-Левицькому — то він ніби недостойний.
- Ірина Славінська
Журналістка Ірина Славінська також зауважує, що тривалість дискусій навколо російських письменників і демонтажу пов’язаних із ними пам’ятників не дивує, адже для багатьох їх твори Булгакова, Ахматової чи Достоєвського пов’язані з юністю і ностальгією за тим часом.
Вона пригадала розмову зі знайомим, який не хотів "віддавати Булгакова", бо вважав його частиною київської культурної спадщини. Однак Славінська вказує, що доробок Булгакова тривалий час слугував ширмою, яка приховувала справжній київський контекст — творчість Нечуя-Левицького, діяльність Старої громади, історію місцевих родин, що зазнали русифікації й втратили свої рідні мови.
- Оксана Забужко
Письменниця Оксана Забужко закликає сприймати демонтаж не як знищення культури, а як очищення простору від "монументальної пропаганди Кремля". Вона нагадує, що у 2000-х роках у Києві активно встановлювали пам’ятники російським діячам, створюючи ілюзію, "що України тут ніколи не було".
"Поки пам’ятники російським діячам росли, українські генії — Нечуй-Левицький, Мурашко, Кошиць — залишалися без вшанування", — підкреслила письменниця.
Як приклад того, як працюють ці символічні "культурні маркери", Забужко наводить дані з міжнародного путівника Lonely Planet: там серед головних туристичних принад Києва вказані Музей Булгакова та Музей російського мистецтва, натомість Національний художній музей України, що зберігає унікальну колекцію українського авангарду, взагалі не згаданий.
- Віталій Портников
Журналіст Віталій Портников називає плутанину між культурною цінністю й меморіалізацією "радянською травмою": "В інших країнах читають, але не ставлять пам’ятників тим, хто зрадив свою державу. Ніхто не забороняє читати Булгакова чи Ахматову, але Україна не має підстав їх вшановувати".
На його думку, пам’ятники таким діячам лише підтримують імперські міфи про "русскій Кієв" чи "русскую Одессу", що Росія активно використовує для виправдання своєї агресії.
Портников також зауважує, що в часи війни, коли російські ракети нищать українські міста, настав момент остаточного розриву з імперським минулим. Україна не може залишатися "напівросією": або вона стане повноцінною самостійною державою, або буде поглинута Росією — і тоді від українського не залишиться нічого.
- Дмитро Крапивенко
Публіцист Дмитро Крапивенко зауважує, що серед тих, хто захищає Булгакова, є й авторитетні літературознавці, наприклад Михайло Назаренко, який порівнює ситуацію з українськими діячами національного руху, що мали суперечливі погляди, — такими як Дмитро Донцов, Олена Теліга чи Улас Самчук. І хоча він погоджується, що українська література 1930–1950-х років справді була ідеологічно заангажованою, проте наголошує, що ці діячі залишаються частиною українського культурного канону, тоді як Булгаков до нього не належить.
Причина, за його словами, у тому, що Булгаков "чужий для української культури ціннісно, мовно, культурно": "Булгаков — останній бастіон «русского міра» в українському культурному просторі. Ми можемо шанувати інших, але не імперських письменників".
Крапивенко підкреслює, що Булгаков завжди був російським письменником і органічно належав до імперської культурної традиції. Він порівнює його з іншими діячами, які мали українське походження, але не стали частиною української культури — наприклад, із Володимиром Маяковським, який, попри українське коріння, залишився російським поетом.
- Світлана Тараторіна
На думку письменниці Світлани Тараторіної, Булгаков настільки міцно закріпився у свідомості саме тому, що українських письменників було розстріляно — і слава російських класиків частково стоїть "на їхній крові". Хоч сам Булгаков безпосередньо не винен у цих злочинах, для Тараторіної він уособлює систему, яка підносила "своїх" і знищувала "чужих".
Письменниця закликає подивитися на київський будинок "Слово" і пам’ятні таблиці на ньому — роки смерті репресованих авторів свідчать про масштаб трагедії. Вона нагадує, що в Києві досі немає пам’ятників письменникам, які описували у своїх творах це місто — Валер’яну Підмогильному чи Івану Нечую-Левицькому.
- Пилип Іллєнко
"Булгаков функціонує як остання й найміцніша скрєпа «русского міра» для просвєщонних киян. Критерієм «величі» діяча культури для місцевої публіки й надалі залишається успіх, легалізований у столицях імперії, а не принципова відмова від співпраці. Механізм, на якому була вибудувана російська імперія, продовжує ефективно працювати", — також зазначив колишній голова держкіно Пилип Іллєнко.
Аргументи "проти": страх перед культурною порожнечею
- Лада Лузіна
Письменниця Лада Лузіна називає твердження про "українофобію Булгакова" маніпуляцією. На її думку, реальних доказів українофобії Булгакова не існує. Як приклад, вона згадує, що прихильники цієї версії зазвичай наводять лише дві короткі цитати з роману "Біла гвардія", які належать не авторові, а його персонажам, та одну цитату з нарису "Київ-місто", яку зазвичай подають у скороченому вигляді, ігноруючи фінальне речення, що спростовує будь-які українофобські висновки.
За її словами, навіть звернення до листів і щоденників письменника не дає підстав для таких звинувачень, а часте посилання на оповідання "Я вбив" — це помилкове прочитання тексту поза контекстом усієї творчості Булгакова.
- Михайло Назаренко
Літературознавець Михайло Назаренко наголошує, що хоча підтримує демонтаж незаконно встановленого й естетично невдалого пам’ятника Анні Ахматовій, але не бачить підстав для знесення пам’ятника Булгакову. На його думку, монумент встановлено законно, і він розташований поруч із будинком, у якому жив письменник, чия біографія й творчість безпосередньо пов’язані з Києвом.
При цьому літературознавець визнає, що політичні погляди Булгакова можуть бути неприйнятними, але закликає до більш послідовного й чесного підходу в оцінюванні історичних постатей.
За його словами, український культурний простір досі містить імена авторів, у чиїх текстах є відверто антисемітські або пронацистські висловлювання, — Дмитра Донцова, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Уласа Самчука. А український національний рух досі не провів повної рефлексії над власними суперечливими сторінками історії. І поки суспільство замовчує або виправдовує ці факти, воно залишається заручником вибіркової пам’яті.
- Андрій Баумейстер
Філософ Андрій Баумейстер бачить у хвилі демонтажів не деколонізацію, боротьбу за національну ідентичність чи очищення культурного простору, а "боротьбу агресивної посередності з творчим началом": "Це не очищення, а класова боротьба, маскована під культурну політику".
- Олександр Красовицький
Видавець Олександр Красовицький наголошує на відсутності балансу між "зносити" й "будувати": "У нас уже багато років уміють зносити набагато краще, ніж створювати. В Києві досі немає десятків пам’ятників українським письменникам, які цього заслуговують".
Що стосується Булгакова, Красовицький визнає складність ситуації: письменник був частиною російського, імперського Києва, але одночасно є фігурою світового літературного канону.
Він не заперечує проти усунення пам’ятника під час війни, коли маркери російської культури можуть травмувати, але застерігає від абсолютизації цього кроку. На його думку, демонтаж без одночасного будівництва нових меморіалів ризикує залишитися порожнім жестом.
- Олекса Шкатов
Журналіст Олекса Шкатов виступає за переосмислення, а не усунення: "Булгаков лишив цінні описи перших визвольних змагань. Музей можна перетворити на простір для розмови про Київ 1910–20-х років, а не просто стерти пам'ять".
Він також зазначив, що не помітив у "Білій гвардії" особливої нелюбові до України чи українців, натомість відзначив співчутливі моменти та обережні спроби відтворити тодішню реальність.
На його думку, музей Булгакова доцільно реорганізувати, перетворивши його з музею одного твору на музей Перших визвольних змагань, а пам’ятник доречний як увічнення реального та літературного мешканця. А потреба очистити простір від імперського маркера могла б вирішитися перенесенням монумента у двір, подалі від очей перехожих, але там він все ще буде доступним для розуміння контексту будівлі.
- Наталія Мосейчук
Серед противників демонтажу також телеведуча Наталія Мосейчук. У власному дописі вона закликає не відмовлятися від постатей, які мають українське походження, навіть якщо їхня творчість або діяльність пов’язана з іншими культурами. Вона пропонує, навпаки, "повертати" таких митців Україні, підкреслюючи їхнє коріння та місце народження.
Мосейчук вважає, що всі талановиті уродженці українських земель — це частина спільної національної спадщини. Вона пропонує відновити українські форми прізвищ через дефіс, наприклад, Ахматова-Горенко, аби наголосити на їхній належності до українського культурного простору. На її думку, кожне знане у світі ім’я, пов’язане з Україною, має асоціюватися саме з нею, бо це частина нашої тяглості, ідентичності та історії.
Хто такий Михайло Булгаков і його звʼязок з Києвом
Михайло Булгаков — письменник російського походження, народжений у Києві, де провів значну частину життя і де нині діє літературно меморіальний музей у будинку, де він жив.
Хоча його особистість і творчість тісно пов’язані з історією Києва, він не підтримував ідею української незалежності і негативно відгукувався про формування української державності та її лідерів.
Експертна комісія Українського інституту національної пам’яті дійшла висновку, що його літературна спадщина містить прояви упередженого та негативного ставлення до українського світу, української мови й державності, і що його твори репрезентують імперську позицію, яка заперечує існування української нації як окремої цінності.
У творах Булгакова присутні грубі карикатури й гротескні зображення українців, а його твори інтерпретують частину російської імперської політики, що заперечує право українців на власну ідентичність.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
