Нещодавно невідомі облили меморіальну дошку на будинку-музеї Булгакова в Києві червоною фарбою, натякаючи на його імперську позицію. На це відреагували співробітники музею — поряд вони розмістили іншу табличку, де пояснили погляди Булгакова і зазначили потребу в переосмисленні його спадку. Облиту червоною фарбою табличку збираються лишити.
Суспільне Культура зустрілося з директоркою музею Булгакова в Києві Людмилою Губіанурі, щоб дізнатися, які ще кроки музей планує зробити в деколонізації автора, чи можливе перейменування музею, зміна концепції, а також чи існує діалог щодо особистості письменника в суспільстві.
З чого починається деколонізація Булгакова?
Які кроки ви робите зараз, щоб деколонізувати Булгакова?
Це той процес, який ми, мабуть, перші серед музеїв починаємо. І це можна було б зробити саме на нашому прикладі, і нам хотілося б, щоб якомога більше людей долучилося до цього. Тому що коли кінцевим результатом має стати нова концепція і нова експозиція музею. Виникає питання: хто має цим займатися?
Ми зрозуміли, що нам треба звертатися до фахівців, до культурної спільноти — цим ми займаємося останні півроку. Ми звертаємося до експертів з культурної спільноти, пропонуємо їм прийти до нас на круглий стіл, записуємо їх, розшифровуємо та публікуємо на нашому сайті. Це виходить не так швидко, як би нам хотілося, бо люди можуть довго не відповідати. Але це перше, що ми робимо.
Другий момент: зараз у нас немає поняття константи в житті. Ми не знаємо, що буде завтра, і тому сказати зараз, яким точно буде музей, неможливо. Адже ми робимо музей на віки, а не на рік чи два. Поки ми не пройдемо все це пекло, музей не може стояти осторонь.
Культура не може залишатися поза політикою — особливо коли ми таке переживаємо. Потрібно, щоб закінчилася війна й ми могли переосмислити свій досвід. Це дуже непростий шлях. Крім того, ви уявляєте, що після війни будуть "зайві" гроші на реорганізацію музею? Напевно, ні. Тому розвитком музею ми маємо займатися самі. Зараз усі музеї самостійно знаходять можливості: спонсорів, меценатів, грантові програми тощо. Держава ніколи особливо не підтримувала музеї, а тим паче зараз. Крім того, немає чіткої культурної політики щодо розвитку музеїв, її ніколи не було.
Мені здається, зараз саме час її встановити. Ви вважаєте, що зараз доречно шукати виправдання для росіян?
Звісно, ні. Функція музею не в глорифікації, це не так.
Чи змінилась концепція музею?
А як корелюється концепція музею як місця, що вшановує певну історичну пам’ять, з необхідністю говорити про негативні риси Булгакова, його явну нелюбов до України?
Можливо, це взагалі не буде називатися музеєм Булгакова.
А якою ви бачите іншу концепцію музею?
Я не знаю, я ще не знаю. Але не лише я не знаю — ніхто не знає. Спочатку треба пройти деколонізацію для самих себе. Хтось вважає, що вже пройшов цей шлях. Але ж робити деколонізацію — це не відмовлятися від того, що в нас було. З історією так не можна. Що нам тоді лишиться: виключна історія наших перемог та героїв? На жаль, у нас є травматична історія, яку треба переосмислювати. У нас немає культурних інституцій, які зараз чітко займалися би проблемами деколонізації та декомунізації. Якби ж я могла взяти їхню "методичку" та зробити, як там написано! Але такого не існує. Це набуття досвіду, світового досвіду — і зараз увесь світ цим займається. Ці речі треба враховувати.
Зараз музей — місце пам’яті Булгакова. Чи доречно, щоб зараз у центрі Києва було місце, яке вшановує росіянина, який мав шовіністську позицію?
Я повторю свою думку: музей не має бути місцем глорифікацїі. Це має бути місцем історії. Навіщо нам взагалі потрібен Булгаков? Булгаков, наприклад, перекладений українською мовою, тож українці мають змогу ознайомитися з його творами. Тоді постає інше питання: навіщо музей, якщо письменника можна просто читати? Булгаков був свідком тих важливих подій, які знакові для нашої історії. І сьогодні ми переживаємо схожі процеси, які були сто років тому — це українське визвольне змагання. Булгаков, звичайно, через своїх героїв їх описує зі сторони імперськості. Але з якої перспективи нам треба його вивчати, щоб зрозуміти, чому ці імперські ідеї тут почували себе як вдома? Як і польська, німецька меншини, росіяни теж тут мешкали та прагнули для своєї громади преференцій. Але, на відміну від інших меншин, вони завжди почувалися тут, як у своїй країні. І потрібно зрозуміти, чому. Якраз через Булгакова це можливо. Це травматична історія нашої країни, якої ми не можемо позбутися.
Яка позиція музею щодо Булгакова? Як будуть подавати його погляди відвідувачам? Як ви це бачите?
По-перше, якщо йдеться про деколонізацію, у нас зараз немає тієї експозиції, яка була.
А як змінилася експозиція?
Ми зараз працюємо тільки з тематичними тимчасовими виставками. Колись у нас на другому поверсі була постійна експозиція, зараз там виставка "Історія садиби — від і до".
Від моменту, коли цей будинок з’явився 1889 року, до сьогодення та до стану музею. Адже цей будинок пережив абсолютно все, що відбувалося в державі з того часу: війни, революції, Голодомор, Бабин Яр тощо. І в межах нашої виставки Булгакови — одні з тих, хто мешкали в цьому будинку. Може, ми залишимо й таку концепцію. Тобто Булгаков буде просто одним з тих, хто став частиною історії будинку. Можливо, музей буде називатися "Музей Андріївський, 13".
Листовничий та Кошиць: хто ще жив за адресою Андріївський узвіз, 13
От якщо змістити фокус з Булгакова на інших видатних мешканців цього будинку — це інша справа. На того ж Кошиця. Але у вас на сайті писали, що ви не збираєтеся цього робити, бо композитор ніколи не мешкав у цьому будинку.
Так кажемо не тільки ми, а й люди, які професійно займаються дослідженням постаті Олександра Кошиця. Кошиць жив за адресою Андріївський узвіз, 22. Там вільний перший поверх. Немає в нас в Україні колекції Кошиця — ви самі знаєте, де він жив й де помер. Але є меморіальний простір — Андріївський узвіз, 22. Насправді, якби ми знали, що Кошиць жив у цьому будинку, ми обов’язково зробили б виставку чи експозицію, пов’язану з цим діячем. Адже це честь для музею! Ми самі дуже хотіли цього, шукали підтвердження — тим паче, рідні сестри Булгакова співали в хорі Кошиця. І в нас є свідчення про це в листах. Але сам Кошиць тут не жив.
А хто ще мешкав у цьому будинку?
Було три власники будинку. Зараз багато говорять про Василя Листовничого – останнього та найвідомішого з власників. Він був архітектором, інженером, доволі освіченою людиною. Його життя закінчилося дуже трагічно, а цей будинок став останньою адресою діяча. Знаєте, є такий дуже красивий проєкт у світі – "Остання адреса" — людину забирали прямо з будинку, і вона туди більше не поверталася. У межах цього проєкту на будинках роблять табличку з надписом "остання адреса такого-то діяча". Листовничого в 1919 році забрали з дому більшовики та розстріляли.
Зараз нам кажуть: "Вам треба зробити музей Листовничого", посилаючись на Забужко. Музей перший, хто став займатися цією постаттю, і ці дослідження ми відкрили для людей. Тепер про нього можна дізнатись у музеї.
Наш музей — набагато більше, ніж Булгаков. У нас багато історій, пов’язаних із історією будинку, узвозом та Києвом. Можливо, саме довкола цього ми й побудуємо майбутній музей.
Мені здається, не йдеться про повне закриття музею. Йдеться про зміну концепції та зміщення фокусу з Булгакова…
Так! Це обов’язково станеться. Ми відчуваємо, що не можна не змінюватися, коли так докорінно змінилася країна. Інша справа, що це неможливо зробити так швидко. Немає умов – ні в країні, ні в культурному секторі. Нещодавно в нас відбувся круглий стіл за участі історикині та засновниці платформи "Минуле/МайбутнєМистецтво" Оксани Довгополова, яка спеціалізується на історії пам’яті. Скоро на нашій сторінці буде її розповідь, як вона бачить зміну концепції. Коли ми запрошуємо експертів, то одразу уточнюємо, що покликали їх не для того, аби вони нас підтримали, — вони мають нам допомогти розібратися з цією складною історією.
Робота з експертами та створення дискусії
До речі, з яким експертним колом ви співпрацюєте?
Це насамперед коло музейників, історики, соціологи, культурна спільнота — усі вони брали участь у зміні бачення концепції музею. Повний перелік людей є на нашому сайті.
Які конкретні кроки ви зараз робите для зміни концепції музею, окрім цієї таблички, яку вивісили на вході?
Ми відвідуємо лекції, відвідуємо інші музеї, звертаємося до культурних агенцій, з якими хотіли би провести стратегічні сесії. Нам хотілося б зрозуміти стратегію деколонізації, мати цю зброю у своїх руках. Щоб було розумно, що ми не просто викинули з історії людей, які нам не подобаються, а відбувається серйозний процес вивчення.
Уявляєте, які у "Білій Гвардії" Булгакова є деталі, що пояснюють нам сьогоднішній день? Наприклад, зараз ми святкуємо 150-ліття Скоропадського. Це чудова, унікальна, дуже цікава людина. У "Білій гвардії" є епізод, пов’язаний з ним: сидить хазяїн садиби Лісовіч, а до нього по сходинках спускається героїня Явдоха та приносить йому молоко. Вона красуня-українка: у книзі описується її гарне традиційне намисто. Лісовіч божеволіє від такої краси! Він зав’язує з нею розмову, запитує ціни на молоко. Дівчина називає йому нову ціну. Хазяїн страшенно збуджений, знервовано каже: "От, Явдоха, вас нємци проучат!" А вона руки в боки і відказує: "Чи вони нас виучать, чи ми їх розучимо". І ми згадуємо, з якою метою прийшли німці на українські землі, яку мету вони мали. Які тоді були ціни й чому селянство не підтримало Скоропадського. Саме через те, що в них відбирали все. Така маленька деталь — і який приклад того, що історично відбувалося в той час.
Про "енциклопедію совка"
У Булгакова також є й інше: він насміхався з української мови, гротескно описував Петлюру, критикував його. Яка все-таки чітка позиція музею щодо постаті Булгакова та його поглядів? Ви його підтримуєте, критикуєте чи правда радше посередині?
Ми не можемо підтримувати Булгакова, якщо хочете так прямолінійно, адже ми громадяни України. І ми маємо повне право так називатися. За весь час існування нашого музею ми ніколи, жодного разу не зганьбили Україну. У нас ніколи не було жодних проєктів з Росією. Ви можете уявити, скільки в нас було пропозицій від Росії, яка хотіла, щоб це була їхня вотчина? Проте ми завжди були на своїй позиції.
Але ми за те, щоб вивчати. А що, ви хочете сказати, що багато людей того часу та сьогодні вважають, що Петлюра був правий? Хіба в Петлюри не було опонентів за його "лівацтво"?
Ну звісно, будь-яка історична постать — контроверсійна.
Ну правда ж? Мені, наприклад, ближчий та цікавіший Скоропадський. Але коли, наприклад, я ходила та слухала про Скоропадського, поцікавилася, чи він дійсно не знав української мови. Мені кажуть, що не знав. Булгаков саме про це й пише. Я розумію, що він про це пише образливо. Але хіба Булгаков про Радянський Союз та росіян писав інакше? У "Майстрі і Маргариті" чи "Собачому серці" знаходимо цьому підтвердження. Це його кут зору, він сатирик і так бачив. Він навіть Сталіну писав: "Я пісатєль містіческій, учєнік Гоголя". Про кого б він не писав, завжди присутня іронія та сатира. Ви не уявляєте, скільки є прикладів, як його герої кажуть про росіян, радянських людей, які просто їх знищують. Його творчість — це "енциклопедія совка". Якщо люди хочуть зрозуміти, яке це було страшне державне утворення, можуть почитати Булгакова. До речі, можливо, ми саме на цьому й зробимо акцент. Спробуємо розвіяти міф про "радянський рай", яким часто марить увесь світ, коли вихваляють "вєлікую культуру". Але точно ніхто не буде займатися глорифікацією.
Слід згадати, чому виник музей та як Булгаков врятував цей будинок. Ви знаєте, що цей будинок був лише одним із сотень, у ньому нічого не було особливого. Останні роки тут були комунальні приміщення, де жило дуже багато людей. І будинок збиралися руйнувати. Але через те, що Булгаков набув світової слави, а також через позицію киян щодо будинку його вдалося врятувати. Якби так не сталося, будинок би зруйнували, як і все на Андріївському узвозі зараз. Погляньте, у якому стані будинки: закриті ганчіркою. А роблять це для того, щоб дім повністю зруйнувався й потім на його місці поставити або хостел, або банк.
Усі тридцять років саме існування музею підтримує цей будинок. Зберігає його в гарному стані – бо це великі витрати. Ми знаходимо їх від своїх спонсорів-меценатів, які, до речі, ніколи не були з Росії. Я не хочу, аби це звучало, як виправдання, але наша позиція справді завжди була проукраїнською. Це наша Батьківщина, ми — українці.
Ми готові до спілкування. Якби наші опоненти зверталися до нас, ми могли би проговорювати спірні моменти. Не так, як вони це бачать, — зламати, зруйнувати, залити. Нехай це були б гострі розмови, але ми абсолютно відкриті до цього, і залюбки пішли б на це. Треба змінити фокус та концепцію — так воно й буде. Єдине, що я поки не можу вам точно сказати, коли.
"Видатні кияни"
Чи зараз музей працює для відвідувачів?
Так, працює якраз та експозиція про історію садиби на другому поверсі, а на першому в нас відбуваються виставки на кшталт "Видатні кияни". Нещодавно закінчилася цікава виставка, присвячена Параджанову. Зараз готуємо нову про видатного скульптора Миколу Рапая та його родину. Вона відкриється на першому поверсі з 20 червня. Щотижня проходить благодійне чаювання, а зібрані кошти передаються на підтримку Збройних сил України. Окрім цього, на першому поверсі ми плетемо сітки. Охочі можуть долучитися до цього.
Чи згадуєте у тій експозиції, що відкрита, про Булгакова?
Не згадувати Булгакових не можемо, бо найбільше інтер’єрних фотографій будинку маємо саме з того періоду, коли тут мешкали вони.
Ви не думаєте, що було б доречно змінити змінити назву, аби "пригасити" конфлікти? Якщо це питання не стоятиме так гостро, ви зможете спокійно працювати над зміною концепції.
Звісно, ми думали про це. Мені дуже подобається варіант тимчасової назви "Музей "Андріївський, 13"". Але ви ж розумієте, ми — державний музей. Для своїх ми можемо сказати, що змінили назву, але в реєстрі так і матимемо ім'я музею Булгакова.
Але ж зараз ці бюрократичні процеси пришвидшилися. Перейменовують вулиці, станції метро...
З музеєм все значно складніше. Навіть якщо ми захочемо прибрати пам’ятну дошку, нам це треба узгодити з державою. Нам кажуть, мовляв, нехай музей стане приватною власністю, але ми не можемо, бо будинку, який є пам’яткою історії архітектури, неможливо перейти з державної у приватну власність.
Як змінилася кількість відвідувачів від початку повномасштабної війни?
Ми ніколи не були збитковим музеєм. Так, людей стало трохи менше, але ми все одно залишаємося одним з найбільш прибуткових музеїв Києва. До речі, ми — філія Музею історії міста Києва. До нього також входять музеї Шолом Алейхема, Михайла Грушевського та Музей Шістдесятництва. Таким чином ми показуємо плин історії. І в цій історії була сторінка імперськості та колонії. Це треба показувати, і ми можемо це зробити.
Про погрози співробітникам
Як ви відреагували на те, що дошку облили фарбою?
Чесно кажучи, я знала, що так буде. Для мене це було цікаво, бо це теж комунікація. Ми отримали відповідь.
Чи є у вас припущення, хто це зробив: опоненти чи прості кияни?
Це опоненти, які нам пишуть та погрожують. Прикро, що вони погрожують, не розуміючи, що цей дім заслуговує на повагу. Його не можна руйнувати. Крім того, вони погрожують співробітникам музею. Скажу чесно, я могла би подати заяву до СБУ, але поки не робила цього. Я б не хотіла, щоб під час війни українці воювали проти українців. Мені таке не подобається. Але коли будуть продовжуватися погрози моїм співробітникам та їхньому життю, мені доведеться зробити це.
Чому ми залишили табличку? Бо зрозуміли, що зараз всі ми перебуваємо в стані переосмислення, бажання змін. Хтось може виразити це словесно, а люди зі слабшою нервовою системою протестують саме так. Для нас це також знак. Ми залишили, щоб всі розуміли, що з нами зараз відбувається. Адже тепер це теж історія дому. І вона теж має бути в новій концепції. Насправді історія музею — це історія ставлення українців до Булгакова.
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
