Як говорити про українську культуру та мистецтво за кордоном? Це питання досить часто звучить від тих, хто представляє українську культуру на міжнародних майданчиках. Відповіді різні, але усі діячі культури погоджуються з тим, що все ще існує великий брак цікавих подій.
Цю лакуну виявили європейські дипломати, коли у 2022 році відвідали виставку Unfolding Landscapes — Landscape and Poetics in Contemporary Ukrainian Art у Королівському музеї мистецтва та історії Брюсселя, кураторками якої стали Наталя Маценко та Фей Даулінґ. Виставка порушувала теми українського пейзажу — недоступного, тривожного, героїчного, пораненого війною — й складалася з робіт від початку 1960-х до сьогодні.
Зрештою вони запропонували показати цю збірку українського мистецтва в Мексиці — так з'явилася виставка в Гвадалахарі "Дім за зорею", яку відвідало 37 тисяч людей. У Мексиці тема ландшафту більше тяжіла до теми втрати. "Дім за зорею" — фраза з поезій українського поета і прозаїка першої третини ХХ століття Богдана-Ігора Антонича. Це про дім, який згадується лише у спогадах та мріях про відновлення й повернення.
"Дім за зорею" знов трансформувався. Але цього разу в Осаці, де в серпні цього року збірка робіт була адаптована до імерсивної інсталяції та представлена в Національному павільйоні Румунії у межах "Експо", що прихистив виставку. Суспільне Культура стало медіапартнером проєкту і раніше розповідало про те, як минув День України. Якою була виставка та як тема війни сприймається в Японії — розповідають куратори виставки Наталя Маценко, Єрій Єфанов та Клеменс Пул.
Виставка "Дім за зорею" була вперше показана в Мексиці. Але для експозиції в павільйоні Румунії у межах "Експо-2026" в Осаці вона трансформувалася і тепер це імерсивна інсталяція. Чи змінився вибір робіт та як? Чому саме така форма?
Наталя Маценко: Початково, у виставковій версії для Мексики, "Дім за зорею" було створено в партнерстві з Європейським Союзом як складову культурної програми дипломатичної служби ЄС. Тоді проєкт був дуже гарно сприйнятий аудиторією і партнери запропонували продовжити його історію.
В Осаці це також частина програми ЄС, тому до втілення долучилися також інші партнери. Зокрема, представники НАТО, які й скомунікували нас із павільйоном Румунії. Для проєкту розглядали спершу інші можливі локації — павільйони ЄС та Бельгії, Нордичний павільйон, які теж були відкриті для співпраці. Але вони не мали достатньо доступного простору для "Дому за зорею", тож спільний вибір локації зупинився на павільйоні Румунії.
Цей павільйон від самого початку був сконструйований як імерсивний простір для багатоканального відео. Там неможливо було б показати витавку в тому музейному форматі, який був у Гвадалахарі. Тож ми мали адаптувати проєкт до цих умов.
Формат, звісно, поставив нові вимоги і фактично вимагав зусиль, аналогічних продакшену нової роботи. "Дім за зорею" в японській версії став своєрідною химерою — поміж виставкою, фільмом і медіаінсталяцією. Якісь твори з попередньої версії була змога адаптувати для відеоінсталяції, від якихось довелося відмовитися у цій версії проєкту. Щось додалося — нові роботи, нові автори та авторки. Адже змінився не тільки формат, минув і час. У стрімкій динаміці війни півтора року — суттєвий термін. Тож у будь-якому разі проєкт потребував оновлення, навіть якби він не перетворився на імерсивну інсталяцію.
Клеменс Пул: Коли нам запропонували взяти участь в "Експо-2026", програма ще формувалася. Ми залежали від кількох чинників, тому остаточний вигляд павільйону став зрозумілим лише через кілька місяців 2025 року, коли павільйон Румунії запропонував нам прихисток. Тільки тоді ми зрозуміли, що це буде не традиційна виставка — павільйон Румунії вже був спроєктований як простір для імерсивного відео. На щастя, наша командаКураторська команда: Наталія Маценко, Юрій Єфанов, Клеменс ПулСаунд-дизайн та музика: Георгій ПотопальськийВізуальна концепція та композиція: Юрій Єфанов3D-моделювання, цифрове відтворення творів мистецтва та CGI-підтримка: Павло Гунько (Павло Сірко)Графічний дизайн: Міла КостянаPR & менеджерка з комунікацій Аміна АхмедSMM Катерина Костенко мала досвід роботи з імерсивним 3D-відео і ми змогли одразу адаптувати те, що планували, до нового формату.
Зрештою, зміна формату виявилася щасливою нагодою, оскільки це дало нам змогу безпосередньо дослідити концепцію "дому" в контексті просторів, що стали недоступними через війну. Якраз це справило сильний вплив на те, як фільм сприйняла японська аудиторія. Крім того, було надзвичайно приємно працювати з румунами, які виявилися чудовими господарями та прихильниками нашого проєкту.
Власне, як ви співпрацювали разом кураторським колективом та яку роль у процесі відігравав павільйон Румунії?
Юрій Єфанов: Ми маємо досить компактну команду, тому розподілення ролей між нами більше схоже на розподіл функцій. Залежно від завдання кожен із нас одночасно ставав куратором, менеджером, координатором, сценаристом, продакшн- і воркшоп-ранером, субтитрувальником і так далі. Робота у кураторському колективі потребує певної синхронізації, але загалом це те, що сильно полегшує імплементацію проєктів такого плану.
Румунський павільйон, окрім того що захостив нашу виставку, також допомагав нам на місці. Частина його команди була залучена в наш робочий процес. Взагалі це приємно — коли маєш із сусідами теплі стосунки.
Наталя Маценко: У формі саме такого кураторського колективу це була вже не перша наша співпраця. Минулого року разом з австрійськими колегами і "Могрицею" ми працювали над фестивалем SEE:UA — Connecting Landscapes у Відні. Той проєкт був доволі тривалим та масштабним. І хоч він і був зовсім іншим за специфікою, ніж проєкт в Осаці, гадаю, він став гарним злагодженням для команди.
Основним партнером та ініцатором проєкту є Європейський Союз. Румунський павільйон зіграв роль господаря, погодившись прийняти наш проєкт у своєму просторі. Їхня команда та команда ЄС також допомогли з технічними аспектами на місці. А у межах публічної програми до проєкту, крім ЄС і Румунії, ми також співпрацювали з павільйонами Бельгії, Португалії, України і Британії.
Чи має виставка якусь освітню складову, адже вона містить роботи, які потребують контексту: наприклад, на виставці є історія Поліни Райко чи робота, створена Тімуром Джафаровим у Бахмуті.
Юрій Єфанов: Гадаю, кожен раз, показуючи українське мистецтво на різних майданчиках, відчуваєш цю едукаційну компоненту, навіть презентуючи роботи у тих колах, де, здається, все мало би бути зрозуміло. Аудиторія цієї "Експо" є дуже широкою, тому ми намагалися бути досить інклюзивними в плані розгортання нашого наративу. Додаючи соціальний, географічний, історичний контексти в описі кожної мистецької роботи, ми, сподіваюсь, створювали едукаційну складову.
Загалом є враження, що японці непогано розуміють, що саме в нас відбувається. Але, звісно, є сильна різниця між тим, що ти отримуєш із новин, і тим, що отримуєш у взаємодії з мистецтвом. Можливо, ця виставка стала спробою такого місточка між фактом і досвідом.
Клеменс Пул: Проєкт, що має структуру багатоканального імерсивного відео, є певною мірою дидактичним. Закадровий голос, який дала Наталя Маценко, проводить глядача представленими просторами та роботами, ніби це екскурсія. Однак обмеження формату не дозволяють заглибитися в окремі роботи, що можна було б назвати "освітнім" елементом.
Велика кількість робіт і 30-хвилинна тривалість дають нам можливість, наприклад, коротко розповісти про будинок Поліни Райко, його важливість як частини культурної спадщини Херсонщини, зусилля інших митців щодо його збереження, а також про загрозу окупації та підрив Каховської ГЕС. Але ми не можемо детально зупинитися на її особистості чи творчості.
Наратив швидко рухається крізь тематичні ідеї, представлені роботами в їхньому культурному контексті, замість того щоб акцентувати увагу на історичних чи інших даних.
Наталя Маценко: Формат, у якому ми працювали тут, не давав змоги надто заглиблюватися в контекст — втім, багато з показаних творів і розказаних у відео історій можуть слугувати джерелом інформації для глядачів. Як про досвід війни з різних перспектив — тих, хто вдома, хто далеко від тому, чи тих, хто втратили свій дім, цивільних, військових і так далі, — так і про українську культуру та окремі її явища.
Наприклад, окрім уже згаданих робіт, у проєкті показані фото із серії Елени Субач Hidden, присвячені збереженню культурної спадщини, зокрема робіт Георга Пінзеля, чи проєкт "Ситуаційні клумби", що є пошуком можливих форм меморіалізації.
Також ми розповідаємо історію Слави Машницького і Музею сучасного мистецтва "Херсон", ділимося нотатками і цитатами з текстів художників і художниць — їхніми міркуваннями про досвід війни (з перспективи як цивільних, так і військових), про ландшафт, його окупацію і деокупацію, можливі сценарії майбутнього.
Як, на вашу думку, тема втраченого дому та втраченого ландшафту говорить сьогодні до міжнародної аудиторії? Чи здатні люди емпатувати на третій рік повномасштабного вторгнення?
Клеменс Пул: На жаль, втрачений дім і втрачений ландшафт — це не те, на що Україна має монополію. У контексті нашої презентації в Осаці, включно з публічними заходами та майстеркласами для японської аудиторії, ці теми, здавалося, були дуже близькі багатьом людям.
Катастрофа на Фукушімі, наприклад, відрізняється, але вона досі жива в пам'яті, і вона згадувалася в дискусіях про екоцид, технологічні катастрофи та апокаліптичні страхи.
За збігом обставин, 80-річчя бомбардувань Хірошіми та Нагасакі припало саме на дні наших показів, і було важко не помітити історичну присутність цієї техногенної катастрофи в поколіннєвій і культурній пам'яті багатьох глядачів.
Хоча ці події є різними та віддаленими, наша інсталяція намагалася знайти шляхи, щоб наблизити глядачів до сучасного українського досвіду, дозволяючи тематичним елементам бути більш відкритими для інтерпретації, навіть коли йшлося про конкретні місця, людей чи події.
Юрій Єфанов: Тема втраченого дому універсальна, як, власне, і ландшафту. Але сьогодні, на жаль, ми маємо достатньо речей, якими можемо цю тему оновити.
Мені здається, що щось важливе нам передати вдалось: протягом 30 хвилин кожного показу люди майже не виходили із залу. Це значить, що тема не втрачає своєї актуальності. Що саме вони знаходять під час перегляду, що їм перегукується, а що ні — важко сказати. Але чи здатні люди все ще до емпатії? Так. Це ми побачили наживо.
Ми мали багато відгуків і слів підтримки. Після одного з показів до мене підійшла людина і сказала: тримайтесь, 80 років тому від Осаки теж нічого не лишилось, але ми все відбудували. Звучало це, звісно, моторошно, але як є.
Наталя Маценко: Проєкт також супроводжувався публічними подіями — дискусіями, воркшопами. Під час цих подій була змога розповісти трохи більше про контекст, з якого народився проєкт, і поспілкуватися ближче з глядачами.
Люди просили розповісти більше про окремі локації та роботи, що фігурують у відео. Запитували про війну, про наші очікування на майбутнє. Японці загалом дуже вболівають за Україну, слідкують за новинами. Люди дякували за те, що цим проєктом ми дали їм змогу дізнатися більше і про нас, і про нашу культуру, і доторкнутися до досвіду війни через чуттєве, не лише через факти.
Значний інтерес викликали воркшопи. Два з них були присвячені темі дому, і аудиторія малювала свої спогади про дім або асоціації з домом, які ми поміщували у віртуальний простір нашої інсталяції (тобто їхній дім з'єднували зі своїм). Вони малювали свої помешкання, спогади дитинства, сім'ю, домашніх тварин. Хтось залишав повідомлення підтримки для України. Ця тема водночас дуже універсальна і дуже особиста — через неї легко знайти діалог з людьми в будь-якому куточку світу. Мексика теж була підтвердженням цього. Але видно, що для японців значення теми дому і ландшафту особливо вагоме — вони дуже трепетно до цього ставляться і дуже емпатують щодо втрати. Гадаю, це одночасно пов'язано і зі специфікою їхньої культури, і з їхнім історичним досвідом.
Аудиторія "Експо 2025" — це міжнародні дипломати та стейкхолдери? Як вони реагуагували, яким був відгук?
Юрій Єфанов: Дипломатична служба Євросоюзу є одним з ініціаторів цього проєкту. І їхні відгуки були дуже позитивні. В нас було декілька закритих показів для дипломатичних делегацій теж із гарними відгуками. Звісно, люди з цих кіл приходять на покази, бо вони вже нас підтримують. Але ми сподіваємось, що стається і навпаки.
Клеменс, буває, іронізує, що треба бути кул і тоді твій проєкт підтримують. Така собі soft power"м'яка сила" з англійської. Мені здається, що дипломати це теж добре розуміють. Коли маєш країну, просочену культурою, — її будуть намагатися зберегти, бо тоді мова не йде просто про квадратні метри території. В певному сенсі це звучить жорстоко, бо рятувати треба не тільки те, що має цей важіль цінності, але, мені здається, це так наразі працює. Ми маємо культуру, ми маємо демократію — і тому ми варті бути підтриманими.
Клеменс Пул: Насправді основна аудиторія "Експо" — це широка публіка, але водночас існує й адміністративний прошарок, який пересувається від однієї виставки до іншої, займаючись павільйонами та публічними програмами. Це, безперечно, надає специфічного присмаку загальному контенту "Експо", який часто зосереджений на своєрідному економічному та культурному есенціалізмі, на кшталт "наша країна має ці унікальні речі, інвестуйте в нас".
У такому контексті проблеми сучасного мистецтва можуть здаватися дещо недоречними порівняно з креативними слоганами. Однак у нашому випадку це, здається, стало перевагою, адже ми змогли запропонувати глибший рівень емпатичної комунікації, ускладнюючи питання, а не зводячи їх до кидких гасел, які можна знайти на "Експо".
Такий підхід, схоже, був ковтком свіжого повітря і для дипломатів та адміністраторів, судячи з візитів кількох делегацій та дуже позитивних відгуків, які ми отримали. Хоча наш проєкт, можливо, був дещо незвичним для цього контексту, ця відмінність, здається, спрацювала на нашу користь.
Наталя Маценко: "Експо" цікава тим, що це дуже різна аудиторія. І її дуже багато. З одного боку, так — це високопоставлені дипломати-міжнародники. До нас приходили дипломати ЄС, Британії, українська офіційна делегація, повний склад конференції НАТО, що відбувалася в ці дні.
З іншого боку, це місцеве населення, переважна частина якого навіть не знає англійської. Але це дуже уважна аудиторія. Вони стояли в чергах на сорокаградусній спеці й дивилися все від початку до кінця. Отже, ми мали різних глядачів. Але і від перших, і від других отримали дуже гарний фідбек.
Багато людей запитували, якою буде подальша доля проєкту, де ще ми його покажемо. Так ми отримали декілька пропозицій і запитів. Один із них, який особливо тішить, — показати відео студентам місцевого університету.
Які ваші особисті враження від Японії, що, можливо, спільного є між українською та японською культурами?
Юрій Єфанов: Я очікував зустрічі з культурним контрастом. Але цього не сталося. Звісно, є дуже багато речей, які не присутні в нашій культурі, але й багато спільного. Причому такого спільного, що не присутнє в західній Європі, але присутнє у нас. Це укріплює мою думку, що в нас багато азійського, ми гібридні, ми не тільки європейці.
Починаючи від кулінарних збігів у маринадах і багатстві сушеної риби до традиції не сидіти на сходах (якої зараз немає, але була в нас ще нещодавно). Коли дивишся на нескінченність камерних японських закладів, кожен з яких вміщує 5–6 людей, одразу згадуєш мафи. Я також думаю про тяжіння до надлишку, наприклад зовнішньої реклами. Єдине — тут цей надлишок сягнув певного кількісного клімаксу і перетворився у цілісне, іноді майже абстрактне полотно. Ми ж вирішили не доводити його до крайнього ступеня і частково мінімізувати. Загалом японці дуже милі — сподіваюсь, що це теж є спільною рисою наших країн.
Клеменс Пул: Роззувайтеся в приміщенні, японські пельмені, сушена риба тощо.
Наталя Маценко: Японія (очікувано) захоплює і водночас відчувається дивно зрозумілою, ніби ти тут вже не вперше. Приїзд туди, з одного боку, справдив очікування, з іншого — перевершив. Я і раніше трохи цікавилася японською культурою. Не в останню чергу завдяки своїй викладачці з Харківської художньої академії Світлані Рибалко, яка є японісткою і прививала своїм студентам любов до японського "змалечку". До речі, збіглося, що вона теж була в Японії одночасно з нами і нам вдалося там зустрітися. З іншого боку, витоки кіберпанку, який я полюбляю, також нерозривно пов'язані з Японією.
Якщо згадати описи з книг Вільяма Ґібсона, то ось так воно все і виявилося. Тим, як у Японії сплітається хайтек із традиційною культурою і загалом певною парадоксальністю, вони нагадують нас.
Мені здається, нам цей вайб "хай-тек лоу лайф" теж трошки притаманний. Попри мовні й надзвичайно багато культурних відмінностей, почуваєшся дуже затишно. У цьому відчутті відіграє роль і їхня підтримка України, звісно. Гадаю, можлива розгадка розуміння і такої солідарності японців з Україною, попри величезну відстань і різницю культур, це те, що Японія теж має кордон і, відповідно, певну історію відносин із Росією.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
