Можливо, ви пам'ятаєте жарт у виставі «Троянство»: коли театр адаптується до викликів війни, то потенціал з'являється там, де його могло б і не бути. Спробуємо підійти до теми серйозно і зважено та розповісти, які художні рішення виникають у театрах як відповідь на адаптацію до викликів війни.
Скільки акторів українського театру зараз перебувають в армії — сказати важко, адже наразі не існує точної статистики ані від театрів, ані від Сил оборони України. Тож і театральні команди адаптуються по-різному. Найвіртуозніше, звісно, з цим працює Театр ветеранів, який знаходить можливість долучити до своїх проєктів і самих ветеранів, і чинних військовослужбовців, які знаходять час на проєкти між завданнями чи долучаються онлайн.
Загалом команди незалежних і деяких репертуарних театрів можуть відкладати нові вистави до кращих часів, чекають, поки графік військовослужбовців дозволить зіграти їх знову, шукають заміну акторам у війську або проявляють винахідливість в інший спосіб.
Наприклад, інтегрують у виставу відео, записані чоловіками, як-от Театр сучасного діалогу в Полтаві, оголошують міжнародний кастинг на чоловічу роль, як луцький театр «Гармидер», або пропонують жінкам умовно чоловічі ролі — попри те, що в акторстві визначальний не гендер, а психофізика чи темперамент. Також драматичні ролі можуть отримувати артисти балету.
Ба більше, в умовах повномасштабної війни в театральних трупах може бракувати не лише чоловіків, а й жінок в акторстві, які виїхали за кордон або в інше українське місто (або також долучилися до Сил оборони).
У цьому тексті логічно зосередитися на менших і незалежних театрах, але ми опитали й театри, які мають можливість часткового бронювання акторів. Найбільші з них можуть дозволити собі масові сцени з чоловіками, які навіть не говорять на сцені, як зауважила одна акторка, з якою ми говорили. Загалом чимало опитаних театрів не дуже охоче дають коментарі на цю тему.
Не лише мобілізація, але й міграція: труднощі пошуку
«Ми бачимо зміни і під час набору нових акторів. Зараз (коментар записаний 17 липня — Ред.) театр проводить прослуховування, і заявок від акторок у кілька разів більше, ніж від акторів. Чоловіки часто насамперед запитують, чи передбачене бронювання. Коли дізнаються, що такої можливості не буде, багато хто відмовляється від участі. Переважно заявки подають або молоді хлопці, які ще не досягли мобілізаційного віку, або ті, хто не є військовозобов'язаними чи мають законні підстави для відстрочки«, — коментує очільник Малого театру.
На практиці ризики можуть виникати і з категорією чоловіків віком від 18 до 22 років: майже рік тому їм дозволили перетинати державний кордон. До того ж мігрувати можуть і жінки-акторки. Наприклад, виставу «Das Glück. Щастя» Чернівецького театру імені Ольги Кобилянської свідомо створювали лише за участю жінок, але долучена акторка залишила країну.
«У нашому мистецькому просторі «Ангар» часто відбуваються фестивалі молодих гуртів. Коли з'явилася можливість виїзду для чоловіків до 22 років, організатори одного з фестивалів буквально наступного дня повідомили, що він скасовується. Майже всі гурти розпалися в один день — хтось залишився без вокаліста, хтось без музикантів. Це дуже добре показує масштаб проблеми, з якою зараз стикається вся культурна сфера«, — розповідає Руслана Порицька, режисерка луцького незалежного театру "Гармидер".
Театр вирішив піти нестандартним шляхом і обрати виконавця головної ролі у виставі «Озерний вітер» шляхом кастингу: оголосили, що шукають акторів віком від 18 до 23 років. Виставу не хотіли відкладати, бо планували її не як окремий проєкт, а як частину заходів, що переосмислюють творчість Юрка Покальчука. На честь письменника вже проводять події у «Домі Пако».
Незалежний театр у Луцьку не мав закритих баз акторів, агентств чи черг з охочих. Почати квест із кастингом, який припав чи не найважчу зиму повномасштабної війни, команда «Гармидеру» наважилася після того, як перебрала вже багато варіантів: вводили нових людей у готові постанови, переробляли сцени, підлаштовували графіки, як пише акторка театру Наталка Шепель.
Урешті отримали 30 заявок із трьох країн та 11 міст, і після трьох турів обрали виконавця головної ролі: 22-річного Артура Березовського. Актор живе в Києві, тож мав їздити на репетиції до Луцька. Попри те, що додався й логістичний виклик, у команді додають, що хочуть і надалі шукати акторів шляхом кастингу або персональних запрошень.
Квест продовжується: нові ролі й швидка зміна планів
У ще одному театрі, який не хоче називатися публічно, виникає ситуація, коли актори до обіду складають дрони, а ввечері грають вистави, бо паралельно з театром мають роботу на військових підприємствах або викладають (чи мають роботу в іншому театрі, який може надати бронювання).
Також кілька разів траплялося, що актори мобілізувалися просто в процесі роботи над виставою, тож ці постанови доводилося відкладати.
Чоловікам, які таки мають змогу працювати акторами в більших трупах, іноді доводиться змінювати спеціалізацію. Наприклад, у Рівненському театрі актори балету почали грати драматичні ролі: найчастіше в масових сценах (козаки у виставі «Енеїда», військові у виставі «Мами»), а також другорядні ролі, де потрібні актори з міцною хореографічною базою, і частково головні ролі (Ярослав Чевелюк грає Лукаша в «Лісовій пісні»).
Натомість у Чернівецькому театрі імені Кобилянської відновити балетну трупу так і не вдалося, тож нинішній склад — усього дві артистки.
Починати ще з тексту: на замовлення чи ні
Деякі драматурги повідомили Суспільне Культура, що театри замовляють їм п'єси вже з урахуванням того, що більшість персонажів будуть жіночими. Іноді навіть просять в авторів дозволу, щоби переробити вже наявні тексти, замінюючи чоловічі ролі на жіночі.
Ще один шлях — не замовляти тексти, а шукати вже написані сучасні (і не зовсім сучасні) п'єси, де менше чоловічих ролей. Так, наприклад, робить Чернігівський театр імені Тараса Шевченка, у репертуар якого додалися вистави «Молочайник», «Вирій», «Otvetka@UA» та інші постанови, зокрема й за текстами сучасних українських драматургів, розповідає завідувачка літературно-драматургічної частини театру Раїса Міненко.
За схожим принципом добирають репертуар і в Закарпатському театрі імені Шерегіїв. Дуже показовим прикладом є вистава «Приречені» за п'єсою «Клятвені діви» сучасного драматурга Олега Михайлова. Сам текст написаний ще у 2014 році, а виставу створили у 2025-му.
Усі ролі тут виконують жінки, і найцікавішою є роль дядька Кекі, який є бурнешею: у традиційному албанському суспільстві це жінка, яка добровільно склала обітницю безшлюбності та почала жити й поводитися, як чоловік. Така жінка бере на себе роль голови родини, якщо чоловіків у сім'ї не залишається. Вона вдягає чоловічий костюм, бере чоловіче ім'я і присягає відректися від свого жіночого єства, тому бурнеш ще називають «клятвеними дівами».
У підсумку традиція, що поставила головною метою продовження життя, вбиває у жінці жінку, а отже — її призначення і саму основу життя. Принаймні це один із шарів тексту.
Жінки грають чоловічі ролі — навіть з оголенням торса
«Коли чоловічу роль виконує жінка, для нас головне — не навчити акторку «бути чоловіком». Ми шукаємо внутрішню природу персонажа. Якщо це вдається знайти, тоді вже не має такого значення стать виконавця. Жіноча психофізика може відкрити в цьому образі нові сенси, яких ми не побачили б у буквальному виконанні«, — розповідає Руслана Порицька, режисерка луцького театру "Гармидер".
Саме таким був шлях роботи над образом Леся в «Озерному вітрі». Команда довго експериментувала, відмовляючись від очевидних рішень, поки не знайшла органічне існування персонажа. Настільки органічне, що спершу глядачі навіть не зрозуміли, що роль виконувала дівчина, і лише після кількох показів почали це помічати.
Анастасія Лісовська, акторка Львівського театру імені Лесі Українки, почала грати роль у виставі «Філоклет. Античний рейв» (2020) після того, як виконавець цієї ролі виїхав за кордон за сімейними обставинами.
Актор настільки добре справлявся з роллю Філоктета, що, коли він звільнився, режисер Дмитро Захоженко не бачив йому заміни — аж поки акторка не сказала йому, що дуже хотіла би приміряти цю роль на себе. «Мене захопила можливість робити не ввід чи кальку з нашої попередньої версії, а перевинайти виставу», — розповідає Дмитро Захоженко.
Це переосмислення трагедії Софокла у версії Гайнера Мюллера про відповідальність, обов'язок, провину і рану, яка ніяк не може загоїтися. Мюллер це писав про колись розрізану Німеччину і неможливість повернення, про вибір між особистим і політичним, розповідає Захоженко в коментарі Суспільне Культура.
За його словами, вистава акторськи виснажлива, тому головний виклик був не в тому, що Анастасія Лісовська — жінка, а в тому, чи стягне вона цю роль фізично та емоційно. «Акторка прекрасно впоралась зі своїм завданням, створила свій образ, інший, сильний, переконливий», — вважає режисер.
Крім того, у постанові є оголення торса: «Якби Настя виступала проти цього моменту, ми би або його видозмінили або відмовились від цього. В мене у виставах є і повна оголеність, і набагато відвертіші моменти. Ніколи не доводилось тиснути на акторів. Якщо актори розуміють завдання, що і для чого вони це роблять, як це буде працювати на глядача — це ніколи не буде проблемою. Це ж не обʼєктивація жіночого тіла. Але коли ми заходимо в античний міф, уникнути естетики тіла складно«, — коментує Дмитро Захоженко.
У режисера є ще кілька вистав, де традиційно чоловічі ролі виконують жінки, як-от «Король Лір» у Театрі на лівому березі, де Блазня втілюють ті самі акторки, які грають Корделію, молодшу дочку Короля — Анастасія Пустовіт і Анна Романова. «Це не вимушена заміна чоловічих ролей жінками, це скоріше парадигмальний зсув із примітивного ілюстрування історії до роботи з темою», — додає Захоженко.
Під час гастролей довелося зіграти Ірода як архетипове зло
У театрі ляльок жінки традиційно втілюють не стільки чоловічих, скільки дитячих персонажів різної статі: їжачків, ведмедиків чи молодих принців, які навіть говорять ніжнішими голосами. Так ще з часів університету було й в акторки Вікторії Міщенко, яка зараз грає у Харківському театрі ляльок імені Афанасьєва.
У театрі її називають «богинею швидких вводів». Наприклад, у музичному перформансі «Вертеп» головної режисерки Оксани Дмітрієвої їй довелося опанувати роль Ірода за півтори доби. Все тому, що виконавця цієї ролі, військовослужбовця Віталія Бурлєєва не випустили на гастролі за кордон, коли команда їхала на фестиваль у Лодзі у 2023 році.
До цього Вікторія Міщенко грала у виставі допоміжну роль, відповідаючи за музичний супровід. Тепер їй довелося грати головну роль — без слів, повністю побудовану на пластиці. «Це був цікавий тренінг: спершу ти у виставі «звук» і ніби спостерігаєш за нею збоку, а потім переміщуєшся в центр і стаєш тією енергією, яка все закручує. Я ніби побувала з різних боків, добра і зла, і почала ще краще розуміти виставу«, — розповідає Міщенко.
«Ми не могли не поїхати, бо так потрапили б у яму боргів. Перед від'їздом, це ще було у Львові, я попросила Віку вийти на сцену. Після того як вона зробила декілька рухів, я зрозуміла, що все вийде… З усіх «Вертепів», які ми грали, це був один із найсильніших. Насправді це був страшний «Вертеп» у виконанні Вікторії», — коментує режисерка Оксана Дмітрієва.
«На двогодинній репетиції Віталій накидав мені своїх завдань, а далі, поки ми їхали, режисерка просто в дорозі мені пояснювала, як вона бачить цю роль. Потім у мене була одинока репетиція, де я могла переглянути відео вистави з Віталієм. У процесі я багато думала про те, що зло має багато облич — і чоловіче, і жіноче. Про світ чоловіків, які люблять грати у війни. Про те, як себе відчувають у цей час жінки. Усередині був якийсь розпач. Якраз були обстріли, а я їхала за кордон у той час, коли мої діти залишалися в Україні. Тому мені дуже хотілося докричатися до європейців», — описує Вікторія Міщенко.
Вона додає: часто чує від інших акторок, що вони хотіли б зіграти чоловічу роль. «Якщо це виходить, вони дуже радіють, коли отримують навіть найменшу роль. Може, це пов'язано з тим, що чоловічі ролі цікавіше прописані. Може, з тим, що існує більше драматургії на цікаві теми з чоловічими персонажами, а жіночі часто розповідають лише про кохання».
Жінки в театрі опановують і більш технічні спеціальності. Наприклад, у Малому театрі вони працюють у світловому і звуковому цехах, хоча ще кілька років тому ці посади займали чоловіки, додає режисер Малого театру Дмитро Весельський.
Режисерка Руслана Порицька також каже, що жінки опановують не лише характерні чоловічі ролі, виходячи за межі звичного амплуа, але й технічну частину вистав. «Війна змушує нас ставати універсальнішими — і як митців, і як команду», — додає вона.
Додатково: українські експерименти з гендерним кастингом
Паралельно можна помітити кілька відносно свіжих вистав, де експериментують із гендерним кастингом, і ці експерименти безпосередньо не пов'язані з виробничою необхідністю.
Якщо у п'єсі Ясміни Рези «Мистецтво» діють троє чоловіків, то у виставі Sependipity (2025) Малого театру, яка надихалася цією п'єсою, грає троє жінок. Постанову створювали на основі особистого досвіду виконавиць і режисерки Марії Шварньової, тож це художнє рішення скоріше продиктоване режисерським задумом, коментує очільник театру Дмитро Весельський.
Вистава «Володар мух» (2025) у режисурі Сергія Маслобойщикова має дві версії, які вважають окремими виставами з чоловічим і жіночим складом. У київському Театрі юного глядача додають, що виставу з жіночим складом потенційно розглядають для гастролей.
Ще один обговорюваний приклад — «Макбет», поставлений у «Драмікомі» 2025 року, який позиціюють як феміністичний детектив. У перепрочитанні шекспірівської класики — повністю жіночий склад. Драматургічним ключем постанови називають дискусію про справжнє авторство творів Вільяма Шекспіра: серед численних версій є і така, що стверджує: авторкою його текстів була поетеса Амелія Бассано.
«Якщо за шекспірівських часів жіночі ролі виконували чоловіки, то сьогодні ми свідомо перевертаємо цю традицію: усі головні ролі у виставі виконують жінки», — коментують Суспільне Культура у «Драмікомі».
Режисером вистави став Лінас Зайкаускас, якого неодноразово звинувачували в сексуальних домаганнях. Тодішній директор Дніпровського театру драми і комедії Сергій Мазаний у коментарі Lb.ua пояснював, що на момент запрошення на Зайкаускаса не було відкрито кримінальних проваджень в Україні, а справи в Молдові й Литві були закриті. Сам режисер, коментуючи один із випадків, відкидає звинувачення і каже, що звинувачення можуть бути спробою акторок помститися йому за те, що вони не отримали ролі у його виставах.
Не шукати заміни: підкреслити відсутність
Підлаштувати графіки військовослужбовців під час вистав зазвичай доволі складно, але іноді це таки вдається. Наприклад, у цьому сезоні на сцені київського Малого театру вдалося зіграти актору Даніїлу Мірєшкіну, який служить у ЗСУ з 2023 року і нині є офіцером: під час перебування в Києві він вийшов на сцену в ролі Арієля у виставі «Людина-подушка», розповідає керівник театру Дмитро Весельський.
Під відпустки та вихідні військових-акторів за можливості планує репертуар і «Дикий театр» у Києві. «Так на сцену вже виходили Володимир Кравчук, Роман Халаімов, Олексій Доричевський. Чекаємо, коли нагода випаде у Роба Фельдмана й Петра Крилова», — каже в коментарі Суспільне Культура Ярослава Кравченко, директорка «Дикого театру».
Ще один варіант — записувати відео з позицій і органічно вплітати його у виставу. Так, наприклад, зробили в Театрі сучасного діалогу в Полтаві, що працює з документальними й постдокументальними виставами. Військослужбовці Руслан Биковський і Костя Калюжний записали відео для вистави «(Не)едемський сад», де на сцені діють лише жінки. «Закадровим голосом» вистави також став чоловічий голос.
Спершу Костя став глядачем театру, пізніше — допомагав робити візуальне і звукове оформлення для вистав (у цивільному житті працював моушн-дизайнером, викладачем стопмоушн-анімації та займався музикою). Уперше вийти на сцену як актор не встиг через мобілізацію, але встиг підготувати монолог, який за нього прочитала акторка Анна Демчіхіна.
«Це не моя пісня. Її написав і мав виконувати інший учасник — Костя. Але так сталося, що за три дні до показу він мобілізувався, тому її виконувала я», — каже акторка у ще одній виставі Театру сучасного діалогу «Хочу Боюся». Монолог починався зі слів: «Коли війна скінчиться, приїду в Ялту…», і його читала кохана дівчина Кості.
У виставі «Різдво. Тризна» за поезією Сергія Жадана, яка інтерпретує традиційний вертеп, відео стало жестом меморіалізації. Прем'єра вистави у львівському театрі «І люди, і ляльки» відбулася ще в грудні 2021 року, і одну з ролей там грав Андрій Синишин, який із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист країни із позивним Стус, який згодом змінив на Абсурд.
«Андрій каже мені: введіть замість іншого актора. Я відповів, що ми цього робити не будемо, і попросив Андрія записати вірш із позиції. Ми просто поставили цей вірш у місце, де Андрій мав би фізично читати на сцені, і це вийшло як камертон», — розповідає Суспільне Культура Олекса Кравчук, директор — художній керівник, а також режисер театру. Він теж був військовослужбовцем, але 2023 року демобілізувався за віком.
Двадцятишестирічний Андрій Синишин від квітня 2025 року офіційно вважався зниклим безвісти. За майже п'ять місяців стало відомо, що він загинув поблизу Юнаківки Сумської області.
«Місце Андрія так і залишилося: фізично його немає, але його дух є і буде в цій виставі. Він виконував цю роль неймовірно тонко: не вмів брехати ні на сцені, ні в житті», — додає Олекса Кравчук.
Можливий дефіцит чоловіків на позиціях акторів чи у технічних цехах — лише одна з проблем, із якими стикаються театри під час війни. Наприклад, керівник Херсонського театру імені Миколи Куліша Олександр Книга каже, що головний виклик не в браку чоловіків у трупі, а в розпорошеності команди загалом: важко загалом укомплектувати творчий склад, бо у місті на лінії фронту готові працювати не всі. Водночас Сумський театр імені Щепкіна на момент написання тексту розбирається з наслідками обстрілів, які вже не вперше пошкодили будівлю театру, тому їхнє головне питання — убезпечити всю трупу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
