Експериментальний електронний музикант та музичний продюсер John Object пішов добровольцем у військо на третій день вторгнення, 26 лютого 2022 року. З того часу Тімур Джафаров був у Києві лише 20 днів, а решту часу проводить на військовій службі.
Спеціально для Суспільного Культура та Artилерії Юля Ткачук поговорила з John Object про новий альбом реміксів, концептуальний EP Piano і чому Тімур не показує свою музику побратимам.
Минуло вже багато часу від вашого рішення піти добровольцем. Коли ви зараз оглядаєтесь назад, рішення піти воювати здавалося тоді вам необхідністю?
Мені здавалося тоді, що варіантів немає. Я думав, що ми всі підемо. У мене було враження, що росіяни просто завтра будуть у Києві і хтось має їх з автоматом зупинити. Це не був свідомий чи несвідомий вибір, просто у мене було враження, що без цього ми всі загинемо — моя сім'я, друзі, які були в Києві, партнерка.
Ще на початку вторгнення ви вели щоденники і публікували їх у соцмережі. І робили це англійською. Чому тоді вирішили їх писати?
Вони були англійською, тому що мені здалося, що я в доволі унікальній позиції. Коли я побачив своїх побратимів, то зрозумів, що це люди, які не ведуть активно соцмережі, найімовірніше, не мають кількох сотень підписників, а в мене на той момент було, здається, близько 800 (нині більш ніж 7 тисяч підписників, — Ред.). І мені здавалося дуже важливим дати їм пряме усвідомлення подій. Хотілося дати цій війні людське обличчя. І коли я зрозумів, що в мене є аудиторія і я можу зараз кричати їм про це все — то здалося: а що ще робити? Багато речей, які я робив, народжувалося від безвиході.
Окрім інформаційної мети, вам допомагали ці щоденники якось "розгрузитися"?
Чесно кажучи, не знаю. Зараз я не пишу так регулярно, тому що дуже від цього втомився, і це було непросто. Пам'ятаю, дуже часто були дні, коли я лягав сильно втомлений на каремат, чи де я тоді спав, і дуже не хотілося щось писати. Не було сил, не було бажання. Але оскільки я людина, яка колись мріяла стати письменником, мене завжди дуже радувала і підбадьорювала спроможність створити якесь красиве речення. Це мені здавалося дуже вартісною метою. І тому, найімовірніше, я змушував себе писати. Іноді народжувалися речення, які мені досі здаються пам'ятними, цікавими, ефектними. Я міг би їх уявити в тексті пісні чи на футболці, чи ще десь.
Ви у своїх соцмережах комунікуєте англійською, інтерв'ю ви даєте здебільшого закордонним медіа. Яку реакцію помічаєте серед іноземців?
У мене доволі унікальна позиція: я писав експериментальну електронну музику, специфічну, яка, я думаю, у світі має натовп аудиторії, "натиканий" по, умовно, добре розвинених, сучасних містах. Це люди, які вважають себе інтелектуалами чи "тонкої душевної організації". І так вийшло, що ці люди й підписалися на мене через цю музику.
Я ніколи не прагнув такої аудиторії, але якщо вона вже є, то треба її експлуатувати на користь Україні в цей важкий час. Ці люди мають гроші, щоб донатити. Вони зазвичай мають прогресивну політичну позицію, яка дуже добре лягає на антиімперіалістичний рух в Україні, на нашу історичну боротьбу з величезною імперією. Я закликав їх звертатися до своїх місцевих політиків, до мерів своїх міст, до представників в американському Сенаті.
А чи траплялося вам якесь нерозуміння з боку іноземців? Чи якісь дивні реакції?
Звісно, це такий стандартний пацифізм берлінського розливу: "О, зброя — це погано, вбивати — це погано, я за мир..." Це така маячня, вибачайте. Але з часом цього ставало все менше.
Пам'ятаю, що в перші дні мені написала людина зі Швеції і каже: "Ти не маєш іти на війну, Господи, врятуй своє життя, подумай про себе! Це ж такий гріх! У мене є для тебе квартира у Швеції, приїжджай, ось тобі адреса, зможеш в мене жити безкоштовно скільки хочеш!"
Я думаю: "Господи, ця людина взагалі не розуміє моєї мотивації,, що таке дім, що таке батьківщина".
Нерозуміння з боку іноземців переважно пов'язане з випадковими людьми, які свідомо не шукали мій профіль, а випадково на нього натрапили. А ті люди, які слухають мою музику, розуміють, зацікавлені в тому, щоб цієї музики було більше — отже, щоб я був живий, отже, щоб Україна перемогла, так чи інакше. Тому вони завжди мене підтримують, і це дуже приємно. Багато грошей накидали за дві доби, коли я збирав на тепловізори. Це було дуже приємно, я такого не очікував.
На початку вашої служби вам видавалось можливим, що ви повернетеся до написання музики?
Я думав, що війна триватиме кілька місяців. Нас зараз озброять до зубів і ми зможемо дати відсіч самостійно. В мене було враження, що іноземні солдати можуть допомогти нам врятувати нашу державу. Тому що — хоч зараз це звучить, як казки — але я особисто не бачив підстав, чому це неможливо. І досі не бачу, але просто ніхто не буде нічого робити.
Тепер я це знаю. Але тоді я планував, що повернусь до такого самого життя. Що все буде, як раніше, тільки я кілька місяців відслужив і допоміг трішки нашій державі. Зараз все трошки інакше. Але я все одно планую писати музику і в мене немає абсолютно ніяких сумнівів у тому, що я повернусь і буду музикантом. Я думаю, що це та частина мене, яку майже неможливо вбити.
Я читала історію, що ви повернулися до музики, коли отримали доступ до ноутбука. Можете розповісти детальніше цю історію та які релізи випустили вже після початку вторгнення?
Це історія про вже три окремі альбоми. Перед тим як мобілізуватись, я ввечері зрозумів, що у мене на комп'ютері дуже багато музики, якої немає в інтернеті. Якщо, допустимо, я помру, то хтось колись відкриє мій комп'ютер і збере купу файлів, і видасть їх у тому вигляді, як я не хочу. Тому я зібрав це в архів, залив 25 чи 26 лютого в інтернет. І цей альбом називався "Життя" (Life).
А потім, поки я служив, я зрозумів, що забув додати туди фортепіанні композиції. І подумав: "Господи, як шкода, що я їх не додав, бо вони чудові". Як тільки друг привіз мій комп'ютер після тривалої служби (здається, півтора роки минуло), то я зібрав ці файли і теж залив їх в інтернет. За цей час я встиг опинитися на сході. І в одній з розбитих хат ми знайшли дуже зламане фортепіано. Тому на тому релізі є дві композиції, записані під час служби. Їх легко відрізнити за іншим звучанням і шумом на фоні.
А третій реліз вийшов 14 жовтня. Це ремікси на мою музику. Кілька моїх друзів з Берліна, які привозили мене туди грати концерти, вирішили зібрати світове музичне ком'юніті. Десять людей, яких я дуже люблю, поважаю, з якими я ніколи не бачився, але мріяв колись щось разом записати. Вони всі погодилися записати нові версії моєї музики. І зробили це. Потім кинули мені архів і розповіли історію створення. Я був абсолютно вражений. Єдине, що зміг зробити, — це обкладинку.
Розкажіть детальніше про обкладинку.
Мій найближчий друг Андрій, який служить на один день довше, ніж я, витратив зарплату ЗСУ на новий автомобіль. Він зміг привезти мені мій комп'ютер і фотоапарат. І ми тихенько вночі, з дозволу командира, поїхали аж у Запоріжжя, що доволі далеко звідси, і зняли там кімнату в готелі. Я фотографував кров, вилиту на кухонну дошку, і робив з неї літери. Дуже повільно, філігранно. Потім я довго це фотошопив, підганяв ці всі форми літер, бо вони вийшли криві. Але в підсумку, мені здається, доволі красномовна обкладинка. Мені вже казали, що вона сумна. В Україні багато хто зараз сумний.
А ваші побратими знають, що ви музикант?
Так, вони знають, але електроніку я нікому не ставлю, бо не хочу, щоб про мене думали, як про дивака. Власне, коли ми заїхали в хату з фортепіано під Новобахмутівкою, кілька хлопців одразу такі: "Ой, зіграй нам щось! Зіграй нам «Мурку», наприклад". Я, на жаль, навіть не знаю, як вона звучить, не уявляю, що це взагалі таке. Але це така назва, яку постійно просять зіграти. І я підійшов до фортепіано: майже всі клавіші зламані й можна взяти лише кілька акордів. Сказав: "Хлопці, тут не можна особливо нічого зіграти". Але хтось пожартував: "Ти просто не вмієш грати, так і скажи".
Один хлопець попросив у мене посилання на музику, і я йому скинув. Він наступного дня підходить до мене і каже: "Ну ти, звісно, дивний тип". Але це цікаво, тому що в побуті ми всі однакові нормальні хлопці, в нас є взаєморозуміння, дружба і взаємоповага. Я не хочу це псувати своєю музикою. Але фортепіанні композиції я ставлю, тому що їх просто зрозуміти.
Вам вдавалося щось написати за цей час? Окрім піаніно.
Так, у мене в айфоні є GarageBand — програма, яка, виявляється, на диво добре зроблена. Я півтора роки вже в ній працюю і я вражений тим, як вона ніби передбачила всі мої потреби. Я в ній якось почав писати. Але експериментальну музику в ній не попишеш, там нічого дивного неможливо зробити, тільки дуже конвенційну, майже попсову музику. Буде новий гурт — можливо, зроблю щось нове, щось інше.
А у цій музиці ви якось рефлексували те, що з вами відбувається?
Та ні. Мені здається: дуже багато того, що я роблю поза службою (купляю якісь музичні інструменти, додому надсилаю або записую музику) — це все спроби прожити нереалізовані підліткові чи дитячі мрії. І в цих мріях війни немає, тому що її майже не було. Звісно, вона була 9 років чи більше, але я згадую ті часи, коли в підлітковому віці я хотів писати індастріал чи синт-поп, чи щось таке дуже попсове в стилі 80-х. І зараз я намагаюся це прожити, бо розумію, що життя коротке і, блін, якщо я зараз цього не зроблю — то коли?!
А робити рефлексію на війну мені важко, тому що кожного дня стається новий злочин Росії, і кожного дня ситуація для мене особисто змінюється: хтось гине, відбувається якась значна подія, яка не дозволяє закрити гештальт і не дозволяє для себе розмістити війну в такій коробочці — "тут вона почалася, на цьому вона закінчилася для мене". Тому я не можу оцінити її як цілісну подію чи якось зрозуміти, що ж це все-таки було. У музиці рефлексії немає, думаю, що вона з'явиться потім, коли буде перемога чи хоча б моя демобілізація.
Я бачила випадки, коли службу музикантів у ЗСУ сприймали скептично. Як ви ставитеся до часткового нівелювання служби музикантів і творчих людей?
Був цікавий випадок, коли в мене вийшло інтерв'ю на Mixmag. І хтось написав: "О, ну так, звісно, яка в нього неймовірна, цікава війна. Є інтернет, є час фоточку зробити, є час і на це, і на те". Я відповів на коментар, що "вибачай, якщо для тебе це новина, в Україні є 4G". Я просто з телефона зайшов, вночі надряпав у нотатках відповіді на запитання. А фотка… ну я відійшов, селфі зробив. Що тут такого? Люди, дійсно, думають, що якщо ти даєш інтерв'ю — то ти маєш або гинути під ракетами, або ти не в ЗСУ.
Насправді це ставлення до митців, на жаль, не є повністю безпідставним. Тому що є такі люди, які вважають, що той факт, що вони митці — це перепустка в інший світ, без війни. Мені не хочеться когось виокремлювати, але на початку війни вийшло інтерв'ю Vice із заголовком "Зустрічайте чоловіків, яким заборонено виїжджати з України". Я думаю: "Взагалі-то, блін, майже всім заборонено. Йде війна, мобілізація". І у статті українські музиканти чи митці розповідають про те, як, "Ой, ну, я не можу тримати автомат, нема з мене там толку, я музикант, я ж не вмію. І мені все одно не забороняють виїхати. Я міг би стільки користі принести, якби я грав концерти за кордоном". А я що — не музикант?! Я що, ніби народжений тримати автомат, а хтось ні?! Мене це так дратує.
Я не розумію, коли музиканти вважають, що вони незвичайні люди, не мають громадянських обов'язків чи відповідальності. Якщо ти хочеш жити у вільній Україні, якщо ти хочеш користуватися правами та свободами, які вона тобі надає, то це двобічний контракт. У якийсь момент треба віддавати щось державі, яка тебе захищала, годувала, забезпечувала тобі охорону здоров'я, наскільки можливо. І мені дивно, що певні митці цього не усвідомлюють, що вони обрали для себе мистецьку кар'єру і думають, що це така індульгенція. Тоді як займатися мистецтвом — це здоровезний привілей.
Мені здається, що мій вибір служити був правильним і це дуже пішло мені на користь. Тому я ні про що не шкодую.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
