За даними ЮНЕСКО наразі у світі існує близько 7000 мов, половині з яких загрожує зникнення, і через те, що сьогодні більша частина населення переходить на мови, що домінують у світі — такі як англійська, китайська, іспанська — ця кількість лише зростає.
Лише за минуле століття зникло близько 600 мовних систем і, за словами дослідників, одна з них зникає кожні два тижні.
Анастасія Шквира для Суспільне Культура підготувала добірку з 10 мов, що опинилися на межі зникнення.
Айнська мова
Айни — найстаріший корінний народ Японії, який заселив її у XIII столітті до нашої ери.
Поступово вони витіснялися японцями та заселили північні острови архіпелагу. Після радянсько-японської війни 1945 року, за наказом Сталіна, айни Сахаліну й Курильських островів примусово переселилися на острів Хоккайдо, внаслідок чого зникли різні діалекти айнської мови.
Згодом айнська мова втратила своє повсякденне вживання через переважання японської, нею спілкувалися здебільшого літні люди та мешканці віддалених поселень.
Незважаючи на те, що носіїв мови майже не залишилося, у квітні 2019 року уряд Японії офіційно визнав айнів корінним народом після багатьох років обговорень. Це сприяло кращому сприйняттю культури айнів та відродженню гордості за їхню мову й спадщину.
"Важливо захищати честь і гідність айнів та передавати їх наступному поколінню, аби створити яскраве суспільство з різноманітними цінностями", — зазначив речник уряду Йошігіде Суга, як повідомляє The Straits Times.
Незважаючи на те, що айнську мову майже не використовують у повсякденному житті, зусилля з її збереження тривають. Щороку в Японії проходять різноманітні заходи, серед яких фестиваль Марімо, де відтворюються традиційні пісні, танці та обряди айнів.
Також мова стала помітнішою в 1994 році, коли активіст Каяно Сігеру, який походив з роду айнів, був обраний до японського парламенту, а згодом її популярність зросла завдяки серії манги Golden Kamuy, яка ознайомила широке коло читачів з культурою айнів.
Чеджуська мова
Чеджуська — мова, якою розмовляють мешканці острова Чеджу в Південній Кореї.
Дослідження показують, що залишилося менше ніж 10 000 носіїв цієї мови, більшість з яких люди старші за шістдесят. У неї є власна граматика, лексика та вимова — утім, вона все-таки близька до корейської.
У 2010 році ЮНЕСКО визначила мову як одну з тих, що перебувають під загрозою зникнення.
Молодь уникає спілкуватися чеджуською, адже донедавна її сприймали як мову неписьменних селян, тому натомість надають перевагу стандартній корейській.
Від початку цього десятиліття тривають ініціативи з відродження мови. Серед них — запровадження уроків чеджуської у школах, створення розмовного словника, а також заохочення до використання мови на культурних фестивалях і в медіа.
Мова N/uu
Мова N/uu — найстаріша мова Південної Африки, що має лише одного живого носія — Катріну Ессау, що у свої 92 роки продовжує боротися за її існування. Ця мова належить до корінного народу сан, також відомого як бушмени, які вважаються найдавнішими мешканцями Південної Африки.
"У дитинстві я говорила лише N/uu і чула, як багато людей розмовляють цією мовою. Це були хороші часи, ми любили нашу мову, але все змінилося", — розповідає Катріна, що проживає у місті Апінгтон, провінція Північний Кейп.
Впродовж століть народ мандрував цим регіоном, збираючи рослини та полюючи, щоб прогодувати свої родини. Але сьогодні традиційний спосіб життя майже повністю зник, і мова — це одна з небагатьох речей, яка поєднує людей з їхнім минулим. Мешканці цієї громади, зокрема й сама пані Ессау, переважно говорять бурською мовою, якою розмовляли голландські колоністи, що прибули у Південну Африку в XVII столітті.
"Нас били білі, якщо ловили, коли ми говорили нашою мовою", — розповідає вона.
Зараз Катріна вже близько 18 років проводить уроки у себе вдома. У маленькій дерев'яній хатині вона навчає місцевих дітей 112 звуків мови N/uu, серед яких 45 — унікальні клацальні звуки. Також пані Ессау співпрацювала з лінгвістами, щоб створити абетку N/uu та базові правила граматики для викладання.
Незважаючи на те, що мова N/uu широко використовувалася та має історичне значення, вона досі не належить до 11 офіційних мов Південної Африки.
"Серце розривається від того, що діти не зможуть спілкуватися зі старшим поколінням рідною мовою", — ділиться Катріна.
Мова коро
У 2010 році команда лінгвістів вирушила у північну частину Індії для вивчення маловідомих мов, багато з яких перебувають під загрозою зникнення. Тут вони ненароком знайшли мову коро, якою розмовляють близько 800 людей.
Спочатку дослідники пов'язували її з мовою ака, якою розмовляли місцеві, та, порівнявши лексичні структури, дійшли висновку, що ці дві мови такі ж різні, як англійська і японська.
Вчені вважають, що коро належить до тибето-бірманської мовної сім'ї, яка охоплює близько 400 мов.
Досі невідомо, як ця мова зберегла своє звучання у цій місцині, досліжники кажуть: "Мовці коро не становлять більшості ані в жодному селі, ані навіть у межах розширеної родини. Це зумовлює незвичні мовні особливості, які рідко трапляються в більш стабільних мовних середовищах".
Через невелику кількість людей, які розмовляють мовою коро, дуже мало дітей її вивчають, адже інші сусідні мови мають вищий статус і є обовязковими для вивчення у школі. Через цю відсутність підтримки мови вважають, що коро може проіснувати лише кілька десятиліть, перш ніж повністю зникне.
"Попри те, що вони (носії мови), здається, поступово відмовляються від своєї мови, саме вона залишається найпотужнішою ознакою, яка виокремлює їх як окремий народ",— розповідають дослідники.
Гавайська мова
Гаваї — острови, що щороку приймають мільйони туристів із різних куточків світу завдяки унікальній природі та культурі. Серфінг, яскраві гавайські сорочки та запальний танець "хула" стали всесвітньо відомою символікою острова. Та хто б міг подумати, що гавайська мова перебуває під загрозою зникнення.
Нині налічується приблизно 24 000 людей, які говорять гавайською, однак ця цифра не відображає реальної кількості носіїв, які вільно знають її.
Одним із головних чинників занепаду гавайської мови було колонізування Гаваїв США наприкінці XIX століття. У межах асиміляційної політики англійська мова стала мовою освіти та управління, а гавайську мову заборонили, і лише у 1978 році вона була офіційно визнана на рівні з англійською.
До кінця 1880-х гавайську мову майже повністю перестали вживати — лише кілька сотень людей вільно говорили нею. Проте активістські організації та проєкти почали спрямовувати свою діяльність на відновлення мови. Pūnana Leo — одна з провідних організацій, мета якої навчати дітей мови, виховуючи нове покоління носіїв. Завдяки цій програмі діти вивчають гавайську як першу мову, що дає їм змогу глибше усвідомити свою спадщину та вільно опанувати мову.
Інші заходи з відродження гавайської передбачають курси в університетах, культурні події, мовні табори та проєкти документування мови, які часто організовують лінгвісти та лідери громад, що прагнуть зберегти її.
Завдяки цьому динаміка вживання гавайської значно підвищилася. За даними The Maui News, кількість людей, які спілкуються гавайською мовою вдома, зросла з 18 400 у 2016 році до 27 338 у 2024 році, тобто майже на 48 % за менш ніж десять років.
Токелауська мова
Токелау — це невелика територія в Тихому океані, що складається з трьох крихітних островів (атолів): Атафу, Нукунону і Факаофо, та перебуває під управлінням Нової Зеландії. Зараз тут проживає близько 1500 людей, що є лише невеликою частиною тих, хто вільно говорить місцевою мовою.
Починаючи з середини 1960-х років міграція з Токелау призвела до того, що понад 3000 носіїв токелауської мови нині мешкають у Новій Зеландії.
Мову менше передають між поколіннями, тож вона справді може зникнути. Велику роль у міграції відіграють кліматичні умови, адже Токелау розташовується менш ніж за 5 метрів над рівнем моря та перебуває під постійною загрозою затоплень і штормів.
Одна з найцікавіших рис токелауської мови — можливість змінювати смислові акценти завдяки гнучкому порядку слів. На відміну від англійської, де акцент передається інтонацією, тут виділення здійснюється переставлянням слів, що додає мові виразності.
Зараз токелауська громада активно працює над збереженням і відродженням своєї мови, організовуючи культурні заходи та освітні програми й залучаючи молодь до вивчення рідного слова. Нова Зеландія також підтримує токелаунський народ, тож щороку з 26 жовтня по 1 листопада у країні святкують Тиждень токелауської мови, щоб нагадати про значення мови для культурної ідентичності народу та створити умови для її подальшого розвитку.
Мова черокі
Черокі — корінний народ Північної Америки, що історично заселяв землі на південному сході теперішньої території США (штати Джорджія, Південна і Північна Кароліна та Теннессі).
Це було одне з п'яти цивілізованих племен, які європейські поселенці вважали найбільш пристосованими до цивілізації, оскільки вони швидше за інші народи приймали деякі європейські звичаї та мали розвинену політичну систему. Та попри це плем'я пережило утиски з боку європейців, які прагнули використовувати американські землі у власних інтересах.
У 1790-х роках Джордж Вашингтон закликав корінні племена прийняти європейські звичаї, зокрема індивідуальне володіння землею та християнство. Так народ черокі мав би вивчити англійську мову, пристосуватися до європейських традицій, припинити полювання на великих територіях та поступово віддати свої землі європейцям мирним шляхом.
Але подальші події не були мирними. До 1830 року на землях черокі було знайдено золото, що зробило ці землі ще ціннішими.
Напруга між білими переселенцями та народом черокі зросла, що призвело до ухвалення Закону про переселення індіанців. У 1838 році федеральні війська почали силоміць виганяти черокі, змушуючи їх переселитися з південного сходу США до сучасної Оклахоми. Цей похід отримав назву "Стежка сліз", і тисячі людей черокі загинули під час цього примусового переселення.
У 1870-х роках Сполучені Штати почали усіляко забороняти черокі розмовляти рідною мовою та асимілювати дітей черокі в інтернатах, забираючи їх із сімей та змушуючи практикувати християнство. Та народ не забував про своє коріння і робив усе можливе, щоб зберегти свою національну ідентичність.
Мова черокі була однією з перших мов корінних американців, для якої створили власну систему письма. Її розробив один із представників народу черокі — Секвоя, який усвідомлював необхідність збереження та розвитку своєї культури. Приблизно у 1809 році він почав працювати над створенням унікальної складової абетки, що містила 86 символів. Уже через кілька років ця система письма дозволила народу черокі досягти високого рівня грамотності та зберегти власну мову в умовах тиску й асиміляції з боку європейських переселенців.
Загалом у світі є понад 2000 носіїв мови черокі, лише 200 з яких спілкуються вільно і використовують мову в повсякденному житті. Така мала кількість носіїв свідчить про критичний стан мови та потребу в термінових заходах для її збереження. Саме тому дослідники, активісти й технологи об'єднують зусилля, щоб розробити інструменти, які допоможуть зберегти, відродити та популяризувати мову серед молодшого покоління.
Однією з таких ініціатив є створення програми, що подібна до гугл-перекладача, який дозволятиме учням легше вивчати мову. Зокрема, науковці розроблять модель штучного інтелекту, що буде підтримувати мову черокі.
Як стверджують учені, поєднання сучасних технологій зі знаннями мови допоможе не лише задокументувати черокі, а й зробити її доступнішою для повсякденного використання.
Кримськотатарська мова
За оцінками ЮНЕСКО, кримськотатарська мова перебуває під загрозою зникнення вже 15 років, та насправді це лише умовна цифра, адже мовна дискримінація триває понад пів століття. Основними причинами зникнення мови вважають депортацію кримськотатарського населення 1944 року та окупацію Криму 2014 року.
Кримськотатарська мова належить до кипчацької групи тюркських мов. Вона сформувалася у XIV–XVII столітті у період існування Кримського ханства й поширювалася на території сучасного Криму, південних областей України (зокрема Херсонської та Запорізької), частини Кубані й Північного Кавказу, а також на землях сучасної Молдови та Румунії.
За весь період існування кримськотатарська графіка зазнала значних змін. У XIII–XIV столітті писемність формувалася на основі арабського алфавіту, а в другій половині XIX століття кримськотатарський просвітник Ісмаїл Гаспринський запропонував реформувати алфавіт з урахуванням особливостей кримськотатарської.
Та після 1929 року під впливом радянської влади арабську графіку змінили на латинізований алфавіт. Такий перехід був частиною політики "латинізації" для всіх мов тюркського походження, тож представники кримськотатарської спільноти підтримали його.
Проте вже у 1938 році радянська влада у межах асиміляційної політики перевела латинську абетку на кирилицю, що взагалі не відповідала фонетиці кримськотатарської.
Після відновлення незалежності України, представники кримськотатарської спільноти прохали змінити кириличну графіку, проте лише у квітні 2025 року Верховна Рада України затвердила новий правопис кримськотатарської мови, який базується на латиниці.
Після депортації 1944 року, кримськотатарська мова була заборонена, а багато пам'яток культури та літератури знищено. У 2015 році Верховна Рада визнала цю депортацію геноцидом кримськотатарського народу.
"Не було шкіл, не було викладачів, не було нічого. Люди намагалися виживати і про мову не думали", — розповідає філолог Арслан Фазилов, і зауважує, що саме це завадило попередньому поколінню передати мову наступному.
Мовна ситуація після окупації Криму у 2014 році лише погіршила наявну проблему, адже російські окупанти переслідують будь-які прояви націоналізму. Зокрема, однією з найбільш вагомих проявів дискримінації є обмеження освіти кримськотатарською мовою, незважаючи на її офіційний статус.
Загалом точна кількість носіїв кримськотатарської не відома, проте сходознавець Самір Бєлджуді, який спеціалізується на дослідженні тюркських мов, зазначає, що нею говорить до 300 тисяч людей.
Попри заборони в окупованому Криму, в Україні активно підтримують кримськотатарську мову: діють безкоштовні курси, інтегровані шкільні та університетські програми, видавництво Kitap Qalesi публікує книги, проводять літературний конкурс Qırım inciri та створено Національний корпус мови — електронну базу текстів кримськотатарською для досліджень і навчання.
Лінгвісти та філологи працюють над залученням сучасних технологій та штучного інтелекту для того, щоб надати мові нові шляхи функціонування та поширювати її у цифровому просторі.
Напередодні повномасштабного вторгнення Кабмін затвердив десятирічну Стратегію розвитку кримськотатарської мови, що передбачає її підтримку в освіті, медіа, культурі та публічному просторі з метою збереження і передання мови наступним поколінням.
Караїмська мова
У 2021 році президент України підписав закон "Про корінні народи України", який визначає, що корінними народами України, які сформувалися на території Кримського півострова, є кримські татари, караїми та кримчаки.
Караїмська мова також належить до кипчацької групи тюркських мов та має подібні риси з кримськотатарською, адже обидва народи проживали на невеликій території Криму.
"Вони є дуже схожими, але це різні мови все одно. І схожість, наскільки мені відомо, настільки велика, що, коли я читав, наприклад, фольклор караїмською мовою, я міг зрозуміти там до 90 %, просто знаючи кримськотатарську мову. Окремі слова мені потрібно було шукати в перекладі", — зазначив представник України на Постійному форумі ООН з питань корінних народів Сулейман Мамутов.
Назва "караїм" з'явилася за посередництвом релігії. Так, слово "кара" перекладається з єврейської мови як "читати", а "карай" — як "читач". До того ж в юдаїзмі "карай" — це знавець священних текстів.
Караїми живуть на території Кримського півострова з XIII століття, а з кінця XIV століття розселяються і в інших регіонах України, Польського королівства та Великого Князівства Литовського.
Існує кілька версій того, звідки походить народ:
- караїми — це тюрки, які прийняли ананітство ще в Хозарському каганаті;
- караїми — це етнос, що сформувався в Криму через асиміляцію євреїв з тюрками, які з XIII століття з'являються на півострові;
- караїми — це група євреїв, послідовників доталмудичного юдаїзму, що асимілювалися з тюркськими народами в Хозарському каганаті та осіли в Криму.
Цей корінний народ Криму від кримських татар та кримчаків відрізняється передусім релігією — караїмізмом. Вони визнають лише книги Танаху: Тору, Невіїм, Ктувім (або у християнській традиції — Старий Завіт), та сповідують віру, засновану на цих писаннях без доповнень, без обов'язкових догматів, коментарів, загальнообов'язкових для всіх.
Через те, що для широкого загалу караїми вважалися просто євреями — подібну думку формували юдейська віра, єврейський алфавіт та єврейські імена, — під час радянської антисемітської політики караїмський народ був змушений відстоювати свою національну ідентичність.
Міський голова Євпаторії Семен Дуван (за походженням караїм) у вересні 1938 року поїхав до Берліна, де вимагав від міністра внутрішніх справ провести експертизу і визнати етнічну окремішність караїмів.
У експертних оцінках доводили, що караїми — не євреї. Ці висновки в майбутньому врятували народ від повного знищення. Проте це не заперечувало того факту, що радянська влада постійно переслідувала караїмів та робила все можливе, аби придушити існування народу.
"Закрили всі структури, де караїми мали можливість гуртуватися. Таким чином вони об’єднувалися лише на рівні особистих відносин — міжродинних, дружніх. Водночас збільшилася кількість шлюбів із представниками інших релігій і етносів, відбувалася асиміляція", — розповідає голова Харківської караїмської релігійної громади газзан Олександр Дзюба.
Нині в умовах російської окупації та виїзду значної частини караїмів за кордон підтримувати мову й культурну ідентичність стало значно складніше.
Караїмська мова перебуває у критичному стані, адже її носії — переважно люди похилого віку з невеликих громад — практично не передають мову наступним поколінням.
Матеріальна база для вивчення караїмської мови також бажає кращого: окрім уроку, присвяченого кримському діалекту, спеціалізованих навчальних видань майже немає.
Існує опис караїмської мови, що охоплює галицький, тракайський і кримський діалекти, однак його викладають не українською мовою. Граматики, зокрема праці Мусаєва, залишаються єдиними актуальними матеріалами.
Мова піраха
Люди, для яких не існує "вчора" і "завтра", які не вміють рахувати, не мають письма і не зберігають жодних легенд чи переказів. Мова йде про дике плем'я індіанців — піраха, що живе уздовж річки Маїсі в амазонських лісах на північному заході Бразилії. За останніми дослідженнями, плем'я налічує близько 400 людей і має повністю ізольований спосіб життя.
Піраха походить від муранської мовної групи і є її єдиним "живим" представником. Це унікальна мова, що складається лише з восьми приголосних та трьох голосних і схожа радше на свист, що поєднується зі звуками.
Народ не має термінів на позначення кольорів, а замість цього вживає слово, позначаючи предмет. Наприклад, якщо потрібно сказати "зелений", вони кажуть "пальма". Також плем'я піраха не вміє рахувати та немає числівників. Для них існує лише три поняття на позначення кількості: hói (малий розмір або кількість), hoí (дещо більший розмір або кількість) і baágiso (означає "з'єднати разом" або "купка").
Однією з особливостей мови піраха є те, що в ній немає непрямої мови, а члени племені завжди говорять від першої особи. Вони не мають складних граматичних структур та говорять лише тоді, коли це справді необхідно, уникаючи ввічливих або порожніх розмов.
У мові піраха немає поняття часу. Тобто вони не використовують слова, що позначають минуле чи майбутнє. Натомість вони орієнтуються лише на те, що має зв'язок із теперішнім. Вони вірять тільки в те, що бачать самі, що відбувається тут і зараз. Саме тому в них немає релігії.
У 1977 році християнський місіонер Деніел Еверетт вирушив до племені піраха, аби дослідити його та навернути аборигенів до християнства. Протягом трьох десятиліть він загалом провів десять років, живучи серед племені, та переосмислив власне бачення віри, адже коли він намагався розповісти його представникам про Бога — вони потребували доказів його існування, яких він не мав.
"Останнє, що було потрібно піраха на цій землі, — це Ісус. Насправді, поживши з ними деякий час, я зрозумів: це було останнє, що потрібно було й мені", — розповідає Деніел Еверетт.
Після тривалого дослідження народу Деніел став атеїстом та зосередився на дослідницькій діяльності. Він написав книгу "Не спи, кругом змії", у якій описує унікальну культуру племені, їхню мову, соціальні структури та релігійні переконання.
Деніел вважає, що плем'я піраха — одне із найщасливіших народів на планеті, бо вони живуть у гармонії з природою, не переживаючи через минуле чи майбутнє, не накопичуючи зайвого, і повністю зосереджені на теперішньому — що, на його думку, приносить їм справжнє задоволення й спокій.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
