У XX столітті відбувалась низка злочинів на ґрунті етнічної, расової, релігійної, національної належності, як-от стосовно понтійських греків в Османській імперії та Турецькій республіці, вірмен в Османській Імперії, українців у СРСР. Однак виконавці тих дій залишалися непокараними.
Вночі 7 травня 1945 року під Реймсом у Франції начальник штабу Верховного командування Вермахту генерал-полковник Альфред Йодль підписав акт про безумовну капітуляцію Нацистської Німеччини перед Антигітлерівською коаліцією. За ним 23:01 8 травня почалася повна зупинка бойових дій на всій протяжності фронтів в Європі.
Після завершення Другої світової війни у Європі викриття правди про звірства нацистського режиму і його союзників, звільнення ув'язнених із таборів смерті, зокрема Аушвіцу під Освенцимом, постало питання про встановлення справедливості на відкритому судовому процесі.
СРСР, Франція, Велика Британія та США 8 серпня 1945 року підписали Лондонську угоду, яка дозволила створити міжнародний суд, що розглядатиме справи стосовно злочинів проти людства, злочинів проти миру, воєнних злочинів, змов проти миру.
Нюрнберзький процес розпочався 20 листопада 1945 року і тривав до 1 жовтня 1946 року. Під час слухань Міжнародного військового трибуналу 18 жовтня 1945 року висунули звинувачення 24 високопосадовцям Нацистської Німеччини та 7 організаціям.
Суспільне Культура розповідає про Нюрнберзький процес, його публічність, на які подальші розслідування він вплинув та яку роль в ньому відігравали вихідці з України.
Передумови Нюрнберзького процесу
В 1943 році створили Комісію Об'єднаних НаційХоча сама ООН з'явилась як організація в 1945 році, проте в 1942 році з'явилась Декларація об'єднаних націй, яку підписали США, Велика Британія, СРСР, Китай. з розслідування воєнних злочинів (UNWCC). Комісія мала штаб-квартиру в Лондоні, спеціалізувалась на воєнних злочинах Нацистської Німеччини, Японської імперії та Італії.
До її складу увійшли 17 держав: Австралія, Бельгія, Канада, Китай, Чехословаччина, Франція, Греція, Індія, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Південна Африка, Велика Британія, Сполучені Штати та Югославія.
Комісія документувала воєнні злочини й намагалась встановити відповідальних людей.
В грудні 1944 року вона вирішила внести Гітлера до першого списку військових злочинців, як писав Ден Плеш у книзі "Права людини після Гітлера", The Independent повідомляв, що вже в березні 1945 року його звинуватили у діях нацистів у Другій світовій війні. Комісія висунула щонайменше 7 звинувачень, які стосувалися Адольфа Гітлера і його воєнних злочинів.
Початок Нюрнберзького процесу і склад суду
Відповідно до Лондонської угоди, учасниками Міжнародного військового трибуналу стали генерал-майор юстиції СРСР Іона Нікітченко, ексгенпрокурор США Френсіс Біддл, головний апеляційний суддя Великої Британії Джеффрі Лоуренс, професор кримінального права з Франції Доннедьє де Вабр.
Суддями та прокурорами стали юристи з СРСР, США, Франції, Великої Британії під головуванням Джеффрі Лоуренса, лорда-ординарія апеляційного суду Великої Британії.
Серед радянських прокурорів на процесі також був генеральний прокурор УРСР, який народився в селі Підгайне Чернігівської області, Роман Руденко.
Хто стали підсудними на Міжнародному військовому трибуналі
Звинувачення висунули 7 організаціям:
- Службі безпеки СД;
- Гестапо, таємній державній поліції;
- СС, захисним загонам НСДАП;
- Генеральному штабу і вищому командуванню Вермахту (не визнали винним);
- СА, штурмовим загонам (не визнали винною);
- Кабінету міністрів Третього Райху (не визнали винним)
- Вищому керівному складу НСДАП.
Також висунули звинувачення 24 керівникам Нацистської Німеччини:
- одному з очільників НСДАП Мартіну Борману;
- райхспрезиденту Німеччини, члену НСДАП Карлу Деніцу;
- генерал-губернатору Генеральної губернії в окупованій Польщі Гансу Франку;
- депутату Райхстагу від НСДАП Вільгельму Фріку;
- пропагандисту Гансу Фріче;
- пропагандисту і голові Райхсбанку Вальтеру Функу;
- віцеканцлеру Нацистської Німеччини Генріху Гіммлеру;
- заступнику фюрера в НСДАП Рудольфу Гессу;
- генерал-полковнику Верховного командування вермахту Альфреду Йодлю;
- обергрупенфюреру СС Ернсту Кальтенбруннеру;
- верховному головнокомандувачу збройних сил Німеччини Вільгельму Кейтелю;
- керівнику військово-промислового концерну Friedrich Krupp AG Густаву Круппу;
- обергрупенфюреру СА Роберту Ляю;
- обергрупенфюреру СС Константіну фон Нойрату;
- німецькому дипломату Францу фон Паппену;
- колишньому головнокомандувачу німецьких ВМС Еріху Редеру;
- міністру зовнішніх справ Третього Райху Йоахіму фон Ріббентропу;
- міністру у справах окупованих східних територій Альфреду Розенбергу;
- обергрупенфюреру СС та СА Фріцу Заукелю;
- колишньому міністру економіки Ялмару Шахту;
- обергрупенфюреру СА Бальдуру фон Шираху;
- обергрупенфюреру СС, керівнику окупації Австрії, Польщі, Нідерландів Артуру Зейсс-Інкварту;
- райсхміністру оборони та боєприпасів Альберту Шпееру;
- пропагандисту Юліусу Штрайхеру.
Судові вироки
Виконання вироку не було стосовно:
- Густава Круппа, якого визнали недієздатним;
- Мартіна Бормана, який не був на суді, а його останки знайшли в Берліні в 1972 році;
- Роберта Лея, який повісився в камері після оголошення обвинувачення до початку слухань.
За декілька годин до виконання вироку Генріх Гіммлер вкоротив собі віку, прийнявши капсулу з ціанистим калієм, позаяк його недостатньо обшукували.
Трьох обвинувачених засудили до довічного ув'язнення: Рудольфа Гесса, який з 1942 року перебував у британському полоні та був доставлений цією країною на суд. Таку ж міру покарання отримали Вальтер Функ і Еріх Редер, всі вони відбували покарання у в'язниці Шпандау в Західному Берліні. Шираха й Шпеера засудили до 20 років ув'язнення, 15 років отримав Нойрат, а Карл Деніц — 10 років ув'язнення.
Повністю виправдали Ганса Фріче, Франца фон Паппена та Ялмара Шахта.
Одинадцять фігурантів, яких визнали винними у злочинах проти миру, воєнних злочинах, злочинах проти людства й злочинній змові проти миру, засудили до смертної кари через повішення:
- Германа Герінга;
- Йоахіма фон Ріббентропа;
- Вільгельма Кейтеля;
- Ернста Кальтенбруннера;
- Альфреда Розенберга;
- Ганса Франка;
- Вільгельма Фріка;
- Юліуса Штрайхера;
- Фріца Заукеля;
- Альфреда Йодля;
- Артура Зейсс-Інкварта.
Виконання вироку здійснили 16 жовтня 1946 року.
Висвітлення процесу
Після перемоги над нацистами Антигітлерівська коаліція вирішила, що процеси над воєнними злочинцями, злочинцями проти миру і людства повинні бути показовими. Тож під час суду над переможеними акредитували 249 журналістів із 20 країн, були представники The New York Times, Associated Press, The New Yorker, The Times і Reuters.
Спеціальним кореспондентом для радянської газети "Правда" на Нюрнберзькому процесі став Юрій Яновський, який писав нариси "Листи з Нюрнберга", де детально описував все, що відбувалося під час слухань. Письменник не стримувався в описі нацистів, зокрема тих, кого не було серед засуджених:
"Роздивляюся підсудних. Мені шкода, що нема серед них альфонсуватого отамана Гітлера, нема схожого на мавпу Геббельса, нема оберката Гіммлера і нема ненависного ката України Еріха Коха. Кажуть, що підсудних не можна ображати, це принижує. А чи буде образою звичайна констатація фактів? Адже пика в Герінга справді бабська, огидна, малоінтелігентна. Адже Штрайхер, теоретик антисемітизму і редактор Штюрмера, — справді стара, запаршивіла мавпа, яка вічно щось жує в'ялим і, напевно, беззубим ротом".
Одні з найвідоміших репортажів із Нюрнберзького процесу написала британська журналістка та авторка Ребекка Вест, яка працювала для The New Yorker. Її репортажі передають атмосферу, у якій відбувалися судові засідання. Наприклад, так Вест описала заборону суду фотографувати засуджених під час оголошення вироків:
"Але фотографувати їх, коли їм кажуть, що їх збираються повісти, було б неправильно. Бо коли суспільство має завдати людині болю, воно повинно завдати їй якомога менше болю та зберегти її гордість, щоб у суспільстві не поширилися почуття, які змушують людей робити те, за що їх вішають".
Ще однією журналісткою, яка висвітлювала події в Нюрнбергу, стала американка Марґеріт Гіґґінс. Вона дописувала для Tribune, з 1947 року стала головною редакторкою берлінського бюро. Під час Другої світової війни Гіґґінс одна з першою потрапила в Дахау після звільнення, а також висвітлювала звільнення Бухенвальда та захоплення Берхтесгадена, будинку Гітлера.
Також певний час на Нюрнберзькому процесі був американський військовий журналіст і письменник, майбутній лауреат Нобелівської премії Ернест Гемінґвей, хоча він не залишив відомих матеріалів про Міжнародний кримінальний суд та не перебував під час усього процесу.
Наслідки Нюрнберзького процесу
Найважливішим здобутком Нюрнберзького військового трибуналу стало розуміння того, що злочини проти людяності не мають строків давності. Цей процес дав підґрунтя для створення системи нинішнього міжнародного права, заклав основи для ООН, Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду, заснованого в Гаазі у 2002 році, який, до слова, видав довічний ордер на арешт Путіна через депортацію українських дітей.
Хоча частково вдалося покарати винних у злочинах Нацистської Німеччини, член американської делегації, правник зі Львова Рафаль Лемкін був розчарований процесом, позаяк суд у вироках не визнавав геноцид одним зі злочинів, які скоїли нацисти.
Проте вже в 1948 році Лемкін зміг переконати ООН проголосувати за Конвенцію про геноцид, над якою працював, — вона стала однією з найважливіших у сучасному міжнародному праві та допомогла засудити такі злочини в Руанді 1994 року, Боснії та Герцоговині 1995 року.
Прецедент Нюрнберзького процесу створив поштовх до подальших менших слухань справ проти нацистів, зокрема денацифікації. Пізніше схожі трибунали проводили стосовно країн Осі: Токійський процес (1946–1948), також суди в Італії, Болгарії, Румунії, Югославії (проти хорватських усташів), Угорщині.
Одинадцятого травня 1960 року агенти ізраїльської розвідки Моссад викрали одного з "архітекторів Голокосту" та прямого виконавця і логістичного менеджера цього злочину, який жив під прикриттям у Буенос-Айресі, Адольфа Айхмана.
Порушивши суверенітет Аргентини, Ізраїль таємно під липовими документами вивіз його на свою територію і розпочав публічний судовий процес у Єрусалимі. Одинадцятого квітня 1961 року, через пів року слухань, його визнали винним у 15 пунктах, зокрема злочинах проти єврейського народу, масових арештах, належності до СС, СД, Гестапо. Айхмана стратили 1 червня 1962 року.
Філософиня та історикиня Ганна Арендт писали репортажі з засідань для The New Yorker. На основі цього процесу вона видала книжку "Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла", в якій описала, як людина може стати частиною тоталітарної системи та вчиняти злочини проти людяності. Арендт вважала, що судовий процес частково був упередженим, мав політичні мотиви та не базувався на сухих доказах.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
