Владислав "Хоуп" Білий народився у Сімферополі. Був вболівальником футбольного клубу "Таврія" та учасником проукраїнських мітингів. Вчився на археолога, захоплювався графіті. Після російської окупації виїхав з Криму. З 2015-го служив у полку "Азов". Повномасштабну війну зустрів у Маріуполі. У травні 2022 року за наказом головнокомандувача гарнізон вийшов з "Азовсталі". Владислав потрапив у російський полон. У ніч на 29 липня 2022-го під час теракту в Оленівці він загинув.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
"Не наважилася зняти обручку"
З Ольгою Білою, дружиною Владислава, зустрічаємося у квартирі, де вона нині мешкає разом із мамою чоловіка. В кутку невеликої кімнати, на тумбі стоїть чорно-біла фотографія Владислава. Йому назавжди тепер 28 років. В Ольги на підмізинному пальці правої руки обручка, а на лівій тату — "Хоуп". Це позивний чоловіка.
"Обручка досі в мене на пальці, не наважилася її зняти, тому що під час церемонії, під час розпису він одягнув її на мій палець і відтоді я її не знімала. Тату — це як друга обручка", — розповідає Ольга.
Вона — з Тернополя. Він — із Сімферополя. Познайомилися у Львові в спільній компанії ще у 2011-му. П'ять років потому Ольга працювала тату-майстром у Дніпрі. Дізналася, що Владислав після поранення опинився в цьому ж місті в опіковому центрі.
"Ми не дуже сильно спілкувалися, бо недолюблювали один одного, навіть дратували та бачилися досить рідко, але все-таки час від часу перетиналися. Я бачила, як він росте, він бачив якісь зміни в мені. Були досить великі паузи. Відновили спілкування, коли я мешкала в Дніпрі, займалася татуюваннями. Він потрапив до опікового центру. Я йому носила їжу, одяг. Так відновилося наше знайомство. Згодом, коли вже одужав, він до мене раз у пів року, раз на рік приїжджав, щоб набити нове тату", — каже жінка.
Ольга розповідає, що після років знайомства в якусь мить зрозуміли з Владиславом, що між ними кохання.
"Це сталося дуже несподівано для нас обох, він мене просто один раз обійняв і я не змогла дихати. Я просто не хотіла, щоб він відпускав мене з цих обіймів. Це було дуже несподівано для нас обох, цей сплеск емоційний. Ми обговорили це, вирішили трошки почекати й подивитися, що буде далі. Ніхто не хотів робити якихось різких кроків. Він взагалі не хотів починати якісь стосунки. Я загалом знала, на що йшла, але це були найпрекрасніші роки мого життя, разом ми провели 5 років", — згадує Ольга.
Владислав захоплювався вуличним малюнком. Позивний "Хоуп" був його графіті-тегом, яким він підписував свої роботи.
"Це був його графіті тег, ще з юнацьких часів, з підліткових, коли він займався графіті. Загалом питань не було, який обрати собі позивний", — ділиться Ольга.
Пара одружилася у 2017-му, і Ольга переїхала до Маріуполя, ближче до місця чоловікової служби.
"Не міг зробити інакше"
"Оцю нагороду йому присвоїли під час оборони Маріуполя. Це — "За мужність" третього ступеня, а цю я вже отримала посмертно — це орден "За мужність" другого ступеня", — Ольга показує нагороди чоловіка. Одні з небагатьох речей Владислава, які залишилися на згадку про нього.
У полку "Азов" Владислав служив з 2015 року. Чоловік описував своїх побратимів, як сім'ю, розповідає Ольга.
"Він завжди на цьому наголошував, і говорив: "Навіть, якщо не стане мене, сім'я про тебе подбає". Казав, що йому подобається підготовка — ідеологічна і фізична, взагалі захоплювався цим підрозділом. Час від часу хотів залишати його, коли довго не виводили на бойові завдання. Тоді багато "азовців" звільнилися: "Ну, я пішов, буде війна, я прийду". Так і сталося, "азовці" тримають своє слово", — зазначає дружина загиблого воїна.
У лютому 2022 року подружжя разом було в Маріуполі. Ольга поїхала звідти за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії.
"Він сказав, що я повинна поїхати, кудись до друзів, пересидіти, від двох тижнів до невизначеного терміну. Він ще раніше казав: "Пообіцяй мені, коли я скажу, що треба їхати, ти мовчки зберешся і поїдеш". Я вважаю, це було правильне рішення, хоча звичайно не хотілося залишати ні чоловіка, ні дім. Він казав: "Якщо ти будеш в небезпеці, я не зможу до кінця бути відданим службі. Я буду думати, де ти і що з тобою", — пригадує Ольга.
"Обіцяв, що повернеться"
У травні 2022 полк "Азов" за наказом головнокомандувача вийшов з "Азовсталі". Владислав потрапив у російський полон. З колонії в Оленівці йому вдалося раз зателефонувати дружині. Це було в червні.
"Буквально хвилина, може дві, не більше. В нього був дуже змучений голос, стомлений, але він намагався здаватися веселим. Мабуть, і був веселий, бо вдалося подзвонити та почути мій голос. Обіцяв, що повернеться, щоб я його дочекалась. Я не розуміла, чому взагалі оце питання стоїть, тому що по-іншому бути не може, звичайно дочекаюсь", — розповідає Ольга.
У ніч на 29 липня в колонії окупованої Оленівки росіяни здійснили теракт проти українських військовополонених. Про загибель Владислава Ольга дізналася від його побратима увечері того ж дня.
"Ніби все обірвалося і різко все втратило реальність. Коли я поклала слухавку, то просто сиділа на підлозі десь хвилин 40, здається. Часу для мене абсолютно тоді ніякого не існувало, поки я не відчула, що в мене страшенно затерпли ноги і я їх не відчуваю. Взагалі дуже важко передати ці відчуття, тому що це найгірший стрес в моєму житті, найбільше горе, яке зі мною взагалі ставалося за всі мої роки", — ділиться жінка.
Тіло Владислава вдалося повернути під час репатріації восени 2022 року. Ольга впізнала його за татуюванням "Перунів цвіт".
"Тоді повернули десь, здається, 50 тіл. Я знала, що він там, бо сказали, що в морзі є кілька тіл не сильно обгорілих, з особливими прикметами. У нього ж всюди татуювання були. Та все одно треба було чекати на ДНК-експертизу. Але я принаймні вже була спокійніша, що в нас буде достойне прощання і буде куди прийти", — пригадує Ольга і спокійним голосом розповідає деталі, що шокують, які дізналася потім: — Судово-медична експертиза засвідчила обставини смерті, це були множинні переломи, проникаючі уламки в черевну порожнину. Сподіваюсь, він загинув швидко, як і всі, хто були близько до епіцентру вибуху. Тіло саме було не дуже понівечене, але вибуховою хвилею зсередини сильно пошкоджене".
Владислава "Хоуп" Білого кремували. Так він сам хотів до того, як загинув. Його прах нині в колумбарній стініМісце захоронення урн з прахом після кремації у вигляді меморіальної стіни з нішами Лук’янівського кладовища. Після смерті чоловіка Ольга вступила в патронатну службу полку "Азов".
"Коли почалась війна, мені трохи було некомфортно, що я не беру якоїсь активної участі. Але, можна сказати, я виконувала наказ чоловіка — їхати якомога далі, сидіти тихо і чекати його, тому що я є тил і підтримка. Після того, як його не стало, я ніякого іншого виходу для себе не бачила, як піти на військову службу. Я відразу після його загибелі вирішила, що піду на військову службу, оформилася в "Азов", працювала трохи більше ніж пів року. Займалася похованнями, тільки в іншій бригаді, координацією перевезення тіл, комунікацією з родинами загиблих і безвісти зниклих", — ділиться Ольга.
Нині Ольга мешкає в Києві разом з мамою Владислава, служить в "Азові" і планує здобути освіту, щоб надавати психологічну підтримку бійцям.
"Він мріяв повернутися до Криму"
У майбутньому Ольга має виконати ще одну волю чоловіка: після звільнення Криму розвіяти його прах на рідній землі.
"Крим він дуже любив, він народився в Сімферополі. У нього отут", – Ольга показує на свою руку біля ліктя, – було татуювання кольорове, контур карти Криму і ніби віконечко в Крим, картинка зі скелями й морем. Він жартома мені говорив: "Хай хоч десь в мене буде дім". Він мріяв повернутися до Криму".
У Криму Владислав вчився на археолога, але пішов з другого курсу в Таврійському національному університеті ім. Вернадського.
"Як розповідав пізніше, він хотів бути археологом, його завжди вабила історія, але на другому курсі він побачив, що перспектив для нього, як для археолога, немає. Він хотів щось змінити у своєму житті та переїхав з Криму до Львова, як пізніше казав мамі, там зовсім інші люди, зовсім інша культура", — зазначає Ольга.
В Криму Владислав був ультрасом Організовані групи з уболівальників для підтримки спортивних команд, здебільшого — футбольних клубівфутбольного клубу "Таврія". Під час Революції Гідності вболівальники брали участь у проукраїнських мітингах у Сімферополі.
"Він був фанатом "Таврії" і, на жаль, після окупації все дуже сильно змінилося. Фанати і загалом права молодь, вони виходили на протести, але довелося тікати, тому що було небезпечно", — розповідає дружина.
Ольга каже, що до 2014 року Владислав скептично ставився до військової служби. Все змінила російська окупація Криму.
"Коли почалися масові втрати наших військових, серед яких були його друзі, які пішли першою хвилею. Він зрозумів, що він також повинен піти, тому що потрібно рано чи пізно повертати Крим, відвойовувати свої території, і якщо кожен з нас не долучиться до цього спротиву, то України не буде. Він говорив: "Я не міг зробити інакше", — додає вона.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp та Facebook
