"Сам факт, що діти йдуть до бомбосховища — це жахливо. Проте, сподіваюся, їхнє перебування там стане хоч трішки приємнішим, додасть позитиву хоч якогось і вони почуватимуться затишніше під час повітряних тривог. Я залишив в Ірпені частинку себе".
Сергій Лобода — художник-аматор із Золотоноші. Малювати любив із дитинства, проте повністю присвятив себе мистецтву близько семи років тому, коли припинив працювати в правоохоронних органах. У вересні розписав стіни укриття в одному із навчальних закладів Ірпеня, який росіяни у 2022-му розстріляли з танка. Аби допомогти Збройним силам України, декорував відстріляні гільзи від снарядів для доброчинних аукціонів, а ще створив невеликий патріотичний мурал на стіні будинку, де мешкає.
У Золотоноші митець має картинну галерею "Обрій", яка розташована у районному будинку культури. Про те, як оздобив бомбосховище, де черпає натхнення та про свій творчий шлях Сергій Лобода розповів Суспільному.
"Я шульга. В дитинстві це означало "не такий, як всі"
Малювати я почав ще змалку. Я шульга. В дитинстві це означало "не такий, як всі". Тоді дітей у школах переучували, все треба було робити правою рукою. Цікавість до пензлів і фарб була зі мною постійно, проте, знаєте, як трапляється в житті — навчання, потім робота, сім’я. Турботи й турботи. На жаль, людина рідко робить те, що хоче насправді. То часу бракує, то можливостей. Я працював за освітою після навчання інспектором-кінологом карного розшуку в Золотоніському відділі тодішньої міліції. Важко було поєднувати особисте захоплення і таку професію.
"Сказав дружині — все кидаю і буду малювати"
Я водив дочку на гурток малювання. А керівниця мені каже: "Візьми й ти помалюй. Однак чекаєш". Вона похвалила, сказала, що в мене класно виходить. Я купив пензлі, фарби, декілька полотен. Потім у будинку, де я мешкаю, утворилося ОСББ. Вирішили, що на голі стіни дивитися не дуже приємно, та і дітей можна порадувати. Зібрали кошти на фарбу, я їх розмалював. Деякі й досі є. На певному етапі життя я зрозумів, що воно коротке, і що його можна легко втратити. І я не захотів, щоб мої полотна залишилися білими. Одного разу сказав дружині – все кидаю і буду малювати. І справа не в грошах, я розумів, що таким чином їх не заробиш. Може, потім. Написання картин приносить мені радість. І вони подобаються людям, а отже, я дарую частинку позитиву тим, хто поруч.
Маю колекцію шаржів. Людей зображаю по-дружньому і по-доброму. Мені хочеться показати щирість погляду, зробити акцент на рисах обличчя, а не висміяти. Деякі роботи виходять як портретні. Буває, дарую їх. Власники потім самі вирішують, що з ними робити. Малюю тих, кого зустрічаю або кого побачу на фото. Зазвичай, це займає хвилин п’ятнадцять. Деякі майстри люблять створювати карикатури. Для мене це далеке. Навіщо негатив? Більше гумору. Зображувати людину — це велика відповідальність. Я завжди хвилююся.
Люблю, щоб малюнки виходили барвистими. Змішую фарби на палітрі, вибираю тони. Я — самоучка. Інформацію про те, як малювати, беру з інтернету, купую відповідну літературу. Енергетика війни все-таки впливає на творчих людей. Важко знаходити натхнення, коли навколо смерть, втрати, біль і горе. Під час повномасштабки перейшов на графіку. Беру планшетку, олівець і виходжу в місто. Або сідаю на велосипед і їду десь поближче до природи, шукаю гарні краєвиди. Зупинявся біля озер у Дібрівці. Навідувався до лісу. Краса навколо заряджає. Навіть у такий складний час — маємо її помічати. До повномасштабного вторгнення мав чимало амбітних планів. Їх довелося змінити. Головне зараз — це майбутня перемога України.
"Першу декоровану гільзу від снаряда продали за 16 000 гривень"
Коли розпочалася повномасштабна війна, моя картинна галерея "Обрій" приймала багатьох гостей. Приходили переселенці, часто з дітьми, ми разом ліпили, малювали. Це була своєрідна арттерапія. Співпрацювали з Оксаною Червяковою та золотоніською молоддю, яку вона координує. Потім я почав розмальовувати лоти для доброчинних аукціонів та розіграшів. Першу декоровану гільзу від снаряда продали за 16 000 гривень. Такі вироби мали попит. Їх замовляли наші військові зі 157-го батальйону та місцеві волонтери. Минулого року розмалював панельні плити на одній із вулиць. Зобразив патріотичні мотиви і "Мрію", яку не зруйнувати. В усіх сенсах. Також продовжував працювати над розписом стін у Золотоніській загальноосвітній школі номер три. Я — її випускник, і там навчаються мої діти. Цього літа розмалював зовнішню стіну на будинку, де мешкаю. Нашу вулицю перейменували на "Героїв Маріуполя". Я написав нову адресу на фасаді і зобразив синицю — пташку-символ. Переважають жовтий і синій кольори. Ще з моїм малюнком видали календар.
Замінив проєкт, щоб "ожила" кожна стіна в укритті
Мені запропонували розмалювати бомбосховище в одному із навчальних закладів Ірпеня. Я довго налаштовувався, проте все ж погодився. Вирушив на роботу у серпні цьогоріч, пробув там місяць. Школа дуже постраждала. Мені розповіли, що росіяни обстріляли її з танку. Спортзал, в який було пряме влучання, відбудували, також облаштували укриття, де зробили сучасний ремонт. І вирішили оздобити всі стіни. Директорка показала мені план, і я розпочав. За проєктом, зображення мали з’явитися на кожній стіні. Кімната там, звісно, не одна і не дві. Тематика різноманітна, у кожного класу своя: квіти, тварини, гриби, сім чудес світу, іграшки, космос. Малюнки мали бути великими, майже під стелю. Коли я переніс на стіну декілька ескізів, то помітив, що виходить якось сірувато. І вчителі запитували — а це так і буде? Сіро, чорно? Готовий проєкт довелося де в чому змінити — додав йому кольорів. Замовники не заперечували. Зрештою, все вийшло, як і планували — кожна стіна "ожила". Цікаво було спостерігати за реакцією дітей. Одного дня спускаються в укриття, бачать просто стіну. Наступного там уже малюнок. Розпитували все. Сам факт, що діти йдуть до бомбосховища — це жахливо. Проте, сподіваюся, їхнє перебування там стане хоч трішки приємнішим, додасть позитиву хоч якогось і вони почуватимуться затишніше під час повітряних тривог. Я залишив в Ірпені частинку себе. Мені, до речі, дуже сподобалося місто. Доглянуте, привабливе. З багатьма місцевими жителями познайомився. Під кінець мого перебування там люди підходили і просили намалювати шарж. А я кажу, звідки ви знаєте, що я художник? А вони мені — так вас тут уже всі знають. Залишились приємні враження від тамтешніх розмов, зустрічей і знайомств.
"Війна закінчиться. А мистецтво — вічне"
Всі ми розуміємо ціну нашого більш-менш спокійного життя в тилу. Дякуємо Збройним Силам України за захист і за можливість працювати і виховувати дітей – наше майбутнє. Вони – найдорожче, що в нас є. Ми маємо плекати красу в своїй душі. Вона, як говорять, врятує світ. Війна закінчиться. А мистецтво – вічне. Бажаю перемоги Україні. Слава ЗСУ.
