У Черкасах 26 липня відбулася акція «Не мовчи — полон вбиває». Рідні безвісти зниклих та полонених військових зібралися з плакатами та прапорами у центрі Черкас вздовж бульвару Шевченка поблизу міськради.
Долучилися понад сто черкащан, повідомила кореспондентка Суспільного.
Черкащанка Юлія Остапенко прийшла на щонедільну акцію разом зі своїм сином Миколою.
«Колишній чоловік пішов служити і після першого завдання не вийшов на зв'язок з 1 листопада 2025 року. Він в статусі безвісти зниклого. Ми віримо в те, що він може бути в полоні. Сина взяла перший раз, не так швидко, це все морально треба налаштуватися, щоб прийти. Ми тут всі однодумці, всі чекають на своїх рідних».
Пані Людмила Потіліна чекає на свого безвісти зниклого чоловіка чотири роки.
«З приводу мого чоловіка жодної інформації немає. Є хлопці, яких після двох половиною — трьох років знайшли і рештки повернули, щоб поховали. Мого чоловіка немає рештків, немає інформації. Велика є надія про те, що він перебуває у полоні».
На акції виходить, аби нагадати людям про полонених та безвісти зниклих військових.
«Щоб народ України знав і пам'ятав, якою ціною ми зараз тут живемо. І люди, які в полоні, які зникли безвісті, — не забуті, що ми їх пам'ятаємо. І, звісно, хотілося, щоб якомога більше людей робили розголос, не забували. Багато сімей визнають і мають право визнати свого чоловіка, брата, сина загиблим. Ми це не будемо робити до останнього. Поки є надія, ми будемо надіятися і сподіватися, що він живий і повернеться».
Марина Буцан — сестра безвісти зниклого прикордонника Євгенія, зв'язок з ним обірвався під час бойового завдання на Курському напрямку 24 жовтня 2024 року.
«З того моменту у нас зовсім немає звістки, тим паче радісної. Я вірю, що він живий. Перший побратим, який був з ним під час бойового, він потрапив на обмін тілами впродовж пів року після виходу на бойове — його поховали. Наразі двоє, тобто мій брат та його побратим у статі безвісти зниклих. Поки немає ніякої звістки — шукаю, надіюсь, вірю, що живий».
На акції пані Марина знаходить підтримку й щонеділі долучається разом зі своєю шестирічною донькою.
«Тут кожен, хто приходить, з такою ж самою бідою, як і я, вони розуміють мене, я розумію їх. Акція — це для нас підтримка всіх родин, які розуміють, заради чого ми сюди ходимо. Ми єдині, ми віримо і ми будемо боротися за наших хлопців, які зникли безвісті, які перебувають в полоні, за їхнє повернення».
