У черкащанки Тетяни Федотової під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку безвісти зник рідний брат Роман Друзенко. Разом із ним звʼязок втратили із трьома його побратимами. Нині сестра намагається знайти бодай якусь інформацію про свого брата й вірить, що він живий.
Про дитинство й те, як долає невідомість, Тетяна розповіла в Суспільному.
«Все моє дитинство пройшло поруч із ним. Ми росли разом, робили все завжди разом. У дитинстві він був таким бешкетуватим трошки, часто потрапляв до якихось халеп. Як були маленькі, то могли й сваритися, наприклад, коли він з'їв мої цукерки».
А в дорослому віці, як розповіла пані Тетяна, жили душа в душу й без сварок.
«Він дуже добрий й товариський, мав багато друзів. І завжди готовий був йти на допомогу — у когось зламалася машина, то Рома зібрався відразу й поїхав ремонтувати. Я вже не пам'ятаю, коли ми з ним взагалі сварилися».
У цивільному житті Роман працював далекобійником. Оскільки через роботу йому іноді не вдавалося потрапляти додому на свята — завжди був на відеозв'язку.
«Всі свята ми завжди зустрічали разом. Коли йому не вдавалося приїхати, то ми все одно були разом через відеодзвінок. Завжли разом купували подарунки нашим рідним».
Після початку повномасштабного вторгнення Роман працював в Україні. До лав ЗСУ він потрапив у серпні 2025 року, розповіла Тетяна.
«Коли він був на навчанні, ми з мамою приїздили до нього. Ми відчували, що це можливо буде останній раз, коли з ним побачимося. Ми говорили, що любимо його. Тоді я не бачила страху в його очах. Він був такий позитивний. Він завжди мене підбадьорював, підтримував. Завжди усміхався».
Після навчання захисник потрапив на Сумський напрямок, розповіла його сестра.
«І коли він телефонував, я йому казала: Ромчику, як ти? І вже починала плакати, а він казав: не плач, все буде добре. Він казав, що треба йти міняти хлопців, бо їм там важко».
Пані Тетяна пригадала крайню розмову з братом перед виходом на бойове завдання.
«Ми з ним говорили хвилин 30. Він казав: я не знаю, як буде. Говорили, як ми сильно один одного любимо і знов ж таки казав, щоб я не плакала. Він давав мені силу в усьому, це була моя підтримка, опора, безпека. Я не могла уявити, що можу його втратити, я вірю всією душею, що він живий, що він повернеться, просто зараз такий складний період, який треба пережити».
На бойове завдання Роман пішов разом із п'ятьма побратимами, розповіла Тетяна.
«Із шести людей, які йшли до позиції, залишилося лише четверо: мій брат, його побратим Роман і два Андрії, тобто два Романи і два Андрії. Це не єдиний збіг, у них навіть дні народження поруч, у трьох хлопців воно 26 числа, різниця в місяці і в році».
Як зазначила сестра, разом із побратимами її брат тримав оборону вісім днів.
«16 жовтня вони зникли безвісти. Там був постійний обстріл. Дуже важко знайти будь-яку інформацію. Ми живемо ніби на емоційних гойдалках. Тому що все, що тобі вдається дізнатися, ти дізнаєшся через когось. Десь хтось був, десь хтось бачив, десь хтось чув. У частині сказали, що було потрапляння ФПВ-дрона у позицію. Спілкувалася я представницею ЦВС — цивільно-військове співробітництво, вона сказала, що тіл там не виявили. Вони не знають, що з ними, можливо, полон, можливо, присипані землею. Через знайомих ми дізналися, що на позиції немає їхніх речей».
Як зазначила пані Тетяна, будь-яка інформація дає сили рухатися далі та шукати.
«Надія, за яку ти тримаєшся, це дуже важко, важко жити у цій невідомості, це просто неможливо описати словами».
Жити у невідомості — нестерпно до болю, додала сестра безвісти зниклого.
«Для мене це дуже великий біль. Я зараз, коли стикнулася з цим, я бачу, скільки родин живуть в цьому. Але водночас разом з цим болем — це надія. Так, складно жити в цій невідомості, але все одно — це надія і віра».
Як розповіла Тетяна, після зникнення Романа та його побратимів, знайшли людей, які стали однодумцями та опорою.
«Після зникнення Роми, ми знайшли рідних тих, з ким він виходив на позиції. Я познайомилася із Марією та її сином Матвієм, ми підтримуємо їх, а вони нас. Ми їздили у Кропивницький, там ми зустрілися особисто, це та підтримка, яка дає сили. Наша автоколона — це коли кожен несе за собою свою історію, у кожного вона різна, але кожному вона болить. Ми живемо цим днем, аби зустрітися. Ми всі стали рідними, але це підтримує. Друзі Роми підтримують дуже».
Нині ж життя змінилося.
«Я зараз почуваюся, ніби маленька дитина, тому що все, що я роблю, зараз роблю сама, без опори. Ми коли отримали повідомлення про його зникнення, я ніби осиротіла. Хоча в мене є рідна мама, яку я дуже люблю, вона підтримує мене, а я її, чоловік, дитина, заради яких я живу. Але це настільки, знаєте, ці 38 років, коли ти постійно на зв'язку з ним. Я могла телефонувати до нього коли завгодно, яка б проблема не трапилася. І без нього мені дуже складно».
Пані Тетяна розповіла, що її брат приходить до неї уві сні.
«Бувають сни, коли я плачу, обіймаю його, а іноді — ніби й нічого не трапилося, ми просто говоримо. Останній сон — ми з ним спілкувалися телефоном. І я дуже сподівалася на те, що, можливо, нарешті прийде якась звістка від нього. Але нічого так і не трапилося. І я розумію, що це просто моя підсвідомість. Я бачу його скрізь: в обличчях, спинах, на прапорах».
Найцінніше, що має від брата, — собаку Тора, якого він подарував.
«Я дивилася відео про собак породи кане-корсо. Кажу: Рома, подивись, який собака, я собі такого хочу, але, мабуть, боялася би його. І він сказав, що подарує мені його. Це було не приурочено до чогось, але я тоді йому сказала, що це подарунок на всі мої дні народження. Це було від душі. Ми його назвали Тором. Ми його дуже-дуже любимо».
Найбільша мрія Тетяни — відчути в серці спокій. А коли брат повернеться додому, то хотіла б йому сказати наступне:
«Я боюсь, що не зможу говорити. Мабуть, перші слова будуть, що я його люблю. Просто люблю. Я знаю, що він це знає і відчуває. Я молюся за нього кожного дня. Єдине моє бажання, щоб я його побачила, обійняла. Сказати йому, як сильно мені його не вистачає, що б я не робила».
