«Зниклий безвісти — це найгірший статус. Це бути десь посередині між надією та глибоким відчаєм. Це щоденно переглядати жахливі фото та відео з тілами. Списки полонених, фото та відео жахливої якості, де ледве щось зрозуміло, і ти дивишся удень та вночі, щоб нічого не пропустити».
Черкащанка Анастасія два роки чекає на повернення свого безвісти зниклого чоловіка. Вона вірить — чоловік живий, а уві сні бачить, як коханий Юрій повертається додому.
Про життя в очікуванні та кохання, яке не дає втрачати віри — Анастасія розповіла в інтерв'ю Суспільному.
Познайомилася Анастасія зі своїм чоловіком Юрієм десять років тому — він поставив «вподобайку» під її фотографією у соцмережі.
«З тих пір ми стали один для одного чимось більшим. Довгий час мали стосунки на відстані, але ми побороли цю відстань. І знову нас доля випробовувала, але ми не втрачали наш зв'язок один з одним. І я надіюсь, що цього разу ми остаточно закінчимо це випробування, найжахливіше у нашому житті, поборовши найпекельнішу відстань та невідомість і зможемо нарешті відчути себе по-справжньому щасливими».
На захист України Юрій став на початку повномасштабного вторгнення.
«Весною 2024 року, саме у його день народження, чоловіка відправили на Донецький напрямок. Тоді я востаннє його бачила».
Анастасія пригада розмову з чоловіком:
«Після першого тяжкого виходу, зателефонував мені пізно ввечері, що ледве повернулися. Казав: «Те, що там, не описати, я ніколи не міг подумати, що зможу з холодним розумом, крізь сльози на очах, нести зовсім незнайомого, але нашого воїна, який поліг за нашу землю. Йому треба додому, його там чекають. І можливо, Бог зглянеться наді мною, що я допоміг якійсь сімʼї повернути його додому, і мені також допоможуть».
Зник Юрій під час виконання бойового завдання у 2024 році.
«Це був Великдень, у ніч з 5 на 6 травня. Про обставини зникнення я добивалася і добиваюся по сьогодні. Мені називають купу різних версій, які суперечать одна одній, і жодна з них не підкріплена ніякими доказами. Я відчуваю, що він живий, хто б мені що не говорив».
Перед його виходом Анастасія написала повідомлення, але відповіді так і не отримала.
«Я написала повідомлення і бачила, що він щось друкує, але так і не отримала відповіді в той день. Побачила лише, коли отримала речі чоловіка з телефоном, що він написав мені повідомлення, яке просто не встигло відправитись: «Люблю тебе. Все буде добре, цілую, обіймаю, на зв'язку». І я хапаюсь за кожну соломинку, аби відновити цей звʼязок з ним до сьогодні».
Після зникнення коханого Анастасія живе надією та вірою:
«Життя змінилося кардинально. Адже кожен день бути в невідомості та тривозі — нестерпно. Зниклий безвісти — це найгірший статус. Це бути десь посередині між надією та глибоким відчаєм. Це — щоденно переглядати жахливі фото та відео з тілами. Списки полонених, фото та відео жахливої якості, де ледве щось зрозуміло, і ти дивишся удень та вночі, щоб нічого не пропустити.
І продовжуєш 24/7 шукати-шукати-шукати, бо саме рідні займаються пошуком, а не ті, хто видає той статус. Листи, які пишеш з надією, що хоч один дійде і в нього буде змога його прочитати. Це щотижневі мирні акції, щоб знову і знову нагадати, бо безвісти зниклі не мають бути забуті«.
А кожен день для неї — випробування, додала жінка:
«Кожне свято — це додаткове випробування, адже накривають спогади, як було раніше, коли були разом. Або коли спостерігаєш, як сімейні пари гуляють, відпочивають, спілкуються, а серце обливається слізьми від невідомості, де твоя рідна людина і як він взагалі. Тому свят у мене немає, допоки не поверну чоловіка».
Після зникнення Юрія також переоцінила цінності — навчилася цінувати моменти та дивитися на життя інакше.
«Я постійно відчуваю свого чоловіка, адже щохвилини посилаю йому всю силу, аби він витримав це випробування. Сни сняться не часто, але в них він повертається додому, що ми разом і все добре. А ще я маю фото, яке стоїть у мене на заставці телефону, з того моменту, як зник чоловік. Саме воно дає мені постійно відчуття присутності його поруч. Я відчуваю суцільний спокій кожного разу переглядаючи фото і відчуваю, що він поряд душею».
Як розповіла Анастасія, сили триматися їй дають родина та батьки чоловіка й віра у його повернення.
«Дуже часто чую ці слова: «ти сильна», «тримайся». Чесно кажучи, я ненавиджу ці слова. Бути сильною — не мій вибір. А триматись, то покажіть, за що. Єдине, що тримає на плаву — це сильна віра. Ми дуже надіємося на його повернення живим додому. Молимось за нього і посилаємо всю силу та підтримку, аби він тільки витримав це випробування«.
Серед важливих серцю речей — кохання, яке не загасає, а найбільша мрія нині — аби невідомість закінчилася.
«Щоб чоловік повернувся додому, щоб життя знову належало йому. Хочу, щоб любов перемогла війну. І нарешті настав мир та спокій, як в країні, так і в душі. І нарешті знову відчути, як це бути щасливою».
