"Фельдшери підійшли і кажуть: та він не жилець. Зараз будемо пакувати, двохсотий. Але спочатку покуримо. А потім я почав ворушитися".
Прикордонник Віталій із позивним "Спартанець" нині служить у бригаді Гвардії наступу "Сталевий кордон". У 2014 році після тяжкого поранення на Донеччині, не лише став на ноги і реабілітувався, а й із початком повномасштабної війни знайшов можливість потрапити назад до війська.
Про 363 днів у госпіталі та що попри все допомогло знову ходити, — перебуваючи на відновленні в Черкасах, розповів Суспільному.
"Мене називали Бандерою"
У Державній прикордонній службі України Віталій служив по контаркту з 1998 року, на різних посадах. Перед пораненням був начальником відділення групи логістики. Займався тиловим забезпеченням відділу прикордонної служби імені лейтенанта Валерія Свиридова, у Дмитрівці на Донеччині. Нині це окупована територія.
"У 2014 році, коли почалася антитерористична операція, наш відділ знаходився на кордоні з Росією — поблизу Дмитрівки, Маринівки, Степанівки, Сніжного, на стику з Луганщиною. Приблизно у травні 2014 року почалося — у Дмитрівку зайшли донські казаки. Ми з ними провели перемовини, продовжували охороняти кордон, а вони поставили свої блокпости. З нами тоді був генерал-майор Ігор Момот, який потім загинув біля Зеленопілля".
Тоді, розповів Віталій, сепаратисти організували так званий "референдум" і "Донецьку народну республіку".
Вони вивісили свій прапор "ДНРівський", а хлопці, які в мене служили, пішли вночі, зняли його і поставили знову український. Вони там у шоці були.
"У Дмитрівці я був місцевим. Прожив там 38 років, мене всі знали. Називали Бандерою, тому що я і мої родичі були за Україну.
У кінці травня, перед самим початком бойових дій, ми, так би мовити, пустили слух, що будуть летіти гелікоптери і обстрілюватимуть ці блокпости донських казаків. Вони познімалися і пішли, злякалися".
2 червня о четвертій ранку сепаратисти почали штурм Луганського прикордонного загону, а 3 червня пішли на Дякове.
"Досить швидко вони наступали. Після бою до мене підійшов начальник застави і каже: «Потрібно зустріти і провести їх». Бо дороги вже всі були закриті, заміновані і залишився тільки один проїзд, про який вони не знали.
Я їх зустрів, провів, і місцеві побачили, як я веду цю колону. Після цього почали говорити, що я знищив двох їхніх отаманів".
Аби врятуватися, назвався імʼям сусіда
"4 червня 2014 року сказали збиратися, бо надійшла інформація, що мене хочуть забрати. Зібрався, поїхав до мами, забрав її, і вийшло так, що забув удома портмоне. Повернувся, а коли йшов назад, зустріли бойовики. Питають: «А ви знаєте Віталія Омельченка?». Кажу: «Не знаю». «А як ваше прізвище?"». Я назвав прізвище сусіда. Взяли мій телефон. А в мене там були фотографії з написом «Державний кордон. Прохід заборонено». Я не знаю, як вони на це не звернули увагу. Зрештою, сказали, що можу їхати. Під'їхала машина, і тільки я сів — дзвінок від майора Панасенка. Якби ще трохи, вони б зрозуміли, що я військовий і забрали б у полон. А оскільки вони вважали, що я знищив двох їхніх отаманів, думаю, живим би не залишили".
"Помирати не страшно"
Сім'ю Віталій відвіз до родичів у Хмельницький, в сам повернувся до свого відділу.
"12 липня ми евакуювали поранених, я показував дорогу Львівському загону. Доправили їх до Дякового. А повертаючись, підірвалися на власній міні. Двоє людей — командир і водій — загинули. Я там отримав своє найтяжче поранення: нога була травмована, а таз був у чотирьох місцях поламаний і у двох місцях відірваний від хребта".
До речі, помирати не боляче взагалі. Їдеш так, раз — потемніло і все.
"Перший раз я прийшов у свідомість, коли біля БТРа лежав, а вже потім — у госпіталі в Дніпрі. Що було до цього — не пам'ятаю, але мені розповідав знайомий, який зі мною їхав. З його слів, коли мене привезли на наше місце дислокації, фельдшери підійшли, подивилися і кажуть: «Та він не жилець. Зараз будемо пакувати, двохсотий». Тільки, каже, спочатку покуримо. Але я почав ворушитися.
Хоча все одно думали, що не довезуть до переправи, звідки у шпиталь мали забирати. Але привезли, прокрапали і забрали в Дніпро, в Мечникова. Там теж давали два-три дні, сумнівалися, що виживу. Вижив. Через кілька днів потрапив у шпиталь в Одесу".
"Вірив, що буду ходити"
У шпиталі Віталій пролежав 363 дні. Із них девять місяців довелося їздити на інвалідному візку. Потім були милиці і зрештою зміг ходити самостійно. Реабілітуватися йому допоміг спорт:
"Я завжди вірив, що буду ходити. Але переживав, що не встигну відновитися, щоб знову піти воювати. Не думав, що на стільки років це затягнеться. У госпіталі тренувався постійно, навіть лежачи — качав прес, підтягувався, там перекладина така була. Це мені і допомогло відновитися".
Коли повернувся зі шпиталю, вирішив на деякий час залишити тренування, відпочити.
"Це було тижнів два-три. А потім помітив, що в мене ліва рука почала «пропадати» зовсім. І почав знову займатися. Тоді у мене відклалося у свідомості, що якщо не тренуватися постійно, я можу перестати ходити", — зазначив Віталій.
Потому була реабілітація у Польщі та робота вдома, в Україні:
"Мені від служби видали квартиру, тому що моє житло залишилося на окупованій території. Крім того, я отримав роботу — працював із 2016 року в Національній академії на кафедрі прикордонного контролю".
У реабілітації Віталію допоміг саме спорт. Він брав участь у "Іграх Нескорених" та "Іграх воїнів" — виступав у велоспорті, паверліфтингу і веслуванні на тренажерах. До занять спортом прагне мотивувати й інших поранених воїнів:
"Користуюсь нагодою, запрошую всіх побратимів, які отримали поранення, долучитися до нашої когорти — «Ігри Нескорених», «Warrior Games». Це одна фундація, а крім неї є ще «Сильні України» і «Ігри Героїв».
Взагалі мені дуже допомогли з реабілітацією, зокрема, й психологічною. Я став на ноги, отримав роботу. А так лежав би вдома. Це все має дуже велике значення. Бо я знаю, що є багато хлопців, особливо із сільської місцевості, які отримали поранення і про них забули. Вони не знають, куди себе прилаштувати. Треба займатися спортом. Коли тренуєшся, виділяється ендорфін — гормон радості. Ти чогось досягаєш, пишаєшся. Без спорту реабілітація не буде повною. Треба себе змушувати".
"Робитиму хоч те, що можу"
Коли почалась повномасштабна війна, Віталій продовжував працювати у Національній академії у Хмельницькому.
"Я не вірив, що це буде. Дружина тоді всю ніч не спала, переживала, бігала, бо всі ж говорили, робили прогнози. А я не міг повірити. А десь пів на шосту мені зателефонував молодший брат і сказав, що почалась війна. Я йшов на роботу на восьму ранку і чув вибухи з боку Старокостянтинова. Тримав себе в руках, але таке відчуття було — йдеш і не знаєш, що воно буде", — розповів прикордонник.
Цивільним тоді сказали, що в академію можна не приходити, але він продовжував ходити, розповів Віталій.
"Домовилися, що якщо будуть уже підходити до Хмельницького, то вивезу рідних за кордон, а сам повернуся. Вирішив для себе, що якщо буде напад, то теж можу взяти зброю і робити хоч те, що можу. Бо бігати я вже ж не міг".
У 2023 році почав формуватися 15 мобільний прикордонний загін.
"Спочатку я до цього скептично поставився, а потім дізнався, що командиром там буде полковник, якого я давно знав, надійна людина. Зателефонував йому, попросив, щоб мене призвали. Він каже: «Та як же після такої травми? Ну спробуй, якщо призвуть, то приходь». Я пішов до військкомату, зробив себе обмежено придатним і призвався. Спочатку в академію, а потім перевівся".
Нині Віталій — офіцер відділу організації об'єднаної вогневої підтримки.
"До виїзду на відновлення нашою зоною відповідальності була Харківщина, зокрема, Вовчанськ. Вийшли звідти якраз перед наступом на місто. Ми мали інформацію нашої розвідки, що накопичуються сили. Але росіяни, мабуть, теж щось знали і чекали. Зазвичай, такі наступи бувають при ротації, коли виходять ті, хто там уже стояли і все знають, а заходить новий підрозділ. У них розвідка теж добре працює", — розповів Віталій.
"Все, крім ядерної зброї"
Крім того, що працювала російська розвідка, серед місцевих вистачало "ждунів", додав Віталій:
"Були ті, хто за Україну, але дехто дійсно чекав Росію. Мені особисто нічого такого не казали, бо бачили в мене червоно-чорний прапор, але знаю, що іншим говорили. Я вже не знаю, що має зробити Росія, щоб люди зрозуміли, що це наш ворог".
Вовчанськ обстрілювали постійно.
"Я якраз був у відпустці, коли у штаб прилетіли «шахеди». На щастя, ніхто не постраждав, вчасно убезпечилися. А загалом то було різне — і керовані авіабомби кидали, і РСЗВ Реактивні системи залпового вогнюзастосовували, і ствольну артилерію".
Якщо порівнювати війну у 2014 році і нинішню, то вона дійсно стала дещо іншою, зазначив прикордонник:
"Війна завжди жорстока. Але відмінність у тому, що нині використовується весь спектр військової техніки і озброєння. Раніше такого не було — росіяни у нас стріляли з мінометів, іноді — зі ствольної артилерії. А зараз вони вже все, що можуть, використовують. Окрім ядерної зброї.
"Заїдемо на БТРі у наше село"
Із 2014 року Віталій мав позивний "Старшина" — за посадою. Нині ж він "Спартанець":
"Це мені мої брати дали такий позивний. Сказали, що це тому, що я досягаю всього, що ставлю собі за мету".
Нас троє братів і всі пішли служити. Старший узагалі ніколи не служив. Мобілізувався, коли почалася війна.
Трьох синів нині чекає мати.
"Звісно, вона переживає, троє дітей воюють. Але якось справляється. Винаймаємо їй квартиру у Києві, бо все наше на окупованій території залишилося. Чекає, хвилюється".
Україна обов'язково переможе і всі території повернуться, вважає Віталій:
"Хочеться бачити нашу країну квітучою. Окрім Росії, маємо ще одного ворога — корупцію. Треба і її якось перемогти. А перемога на фронті обов'язково буде, і території наші повернуться. Ми з братами сказали, що заїдемо на БТРі в наше село на Донеччині. Там похований наш батько, він помер ще до 2014 року".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
