Черкащанин Сергій Муленко захищав Україну у 2015 році. Тож коли розпочалася повномасштабна війна, попросив тестя відвезти дружину і дітей за кордон, а сам пішов до військкомату. Був третім в черзі.
Нині має дві нагороди — "Золотий Хрест” від головнокомандувача Збройних Сил та відзнаку від президента "За оборону України". Утім не це його мотивує. Що саме — розповів в інтерв'ю.
"Золотий хрест" дають за визначний вчинок або за успішне виконання завдань. Ви знаєте, за що ви отримали свою нагороду?
На мою думку, що, скоріш за все, я отримав цю нагороду за те, що за відсутності офіцера взяв на себе відповідальність командувати цілою ротою. І, на мою думку, всі виконання наших завдань були успішні.
Це було ще на самому початку (повномасштабного вторгнення - ред.), як наш батальйон тільки висунувся в зону бойових дій, у Часовому Яру і далі в сторону Бахмута.
Це не перша участь моя в бойових діях. Я ще був мобілізований у 2015 році, брав участь в бойових діях в АТО неподалік Бахмута в сторону Дебальцевого, позиція Хрести називалася, ми там стояли. Тобто це не перші мої бойові дії, я вже якось звик боротися з цим адреналіном. Страху вже давно немає, просто буває таке, що перевищує адреналін і починається такий легенький мандражик.
Так от десь о третій годині ночі друг мені подзвонив, ще й каже: починається війна. І я встав, одразу домовився з тестем, щоб мою родину відвозив за кордон, а сам побіг в військкомат, тоді три людини тільки там було, я прибіг третій. А потім там була черга. Багато дуже людей було.
Ми ж всі не були готові до цієї війни. І було таке розуміння, що ось прямо зараз, буквально через дві години, ми будемо тут в посадках, прямо приймати ворога. Але, на щастя, такого не трапилось. Тобто ніхто не знав, як все розвернеться. Ми думали, що зараз почнуть закидати десант, або авіацію "втюжать" всю Україну. Тобто ми прийняли рішення, що все-таки піднаймемо наш місцевий батальйон територіальної оборони і будемо тримати наше місто.
Ви одразу стали командиром?
Ні. Я був командиром відділення. Понад рік виконував обов'язки командира відділення. У мене у підпорядкуванні було шестеро. Це були гранатометники. Займалися і виконували задачі, які на нас були поставлені, саме як на гранатометне відділення. А вже на перших бойових, після перших виходів, я в деякій ситуації взяв на себе командування. Це оцінило командування батальйону, зрозуміло, що на мене можна покластися, що я зможу управляти боєм. І я став тимчасовим виконувачем обов'язки командира роти.
У вас троє дітей. Ви кажете, що ви пішли добровольцем, хоча могли б лишитися вдома. Рішення тоді було імпульсивним чи обдуманим?
Обдуманим. Я можу і зараз звільнитися в будь-який момент, але я цього не зроблю ніколи. Я з тих людей, якщо я почав щось робити, то це доведу до кінця. Тим паче зараз ми говоримо про нашу країну, про майбутнє наших дітей. У мене їх троє. Я хочу для них найкращого майбутнього, а не щоб колись моєму сину довелося, як мені, брати зброю в руки і йти захищати нашу країну.
Знаєте, насправді я, коли звільнився у 2016 році, то вже з початком повномасштабної війни, задавав собі питання, чого ти звільнився? Чого ти зараз воюєш з ось цими хлопцями, яким по 19, по 20 років? Коли я перший раз воював, ці хлопці на той час ще навчалися в школі. Тобто я передав війну в покоління. Мені ще раз передати в покоління? Я не хочу її більше нікому передавати.
Я не хочу, щоб наші діти, ваші діти, колись воювали. Тому я прийняв рішення, що я буду до кінця цієї війни.
Я завжди думаю про дітей своїх. Я просто не хочу, щоб мій син Мирон колись брав участь в бойових діях. Ось за це я прийшов.
Якогось великого патріотизму, що за нашу країну до кінця, до смерті. У мене такого немає. Я не збираюся вмирати, не збираюся до смерті битися. Я збираюся знищувати ворога.
Зараз воюють із вами хлопці 20-річні. І йдеться про те, щоб понизити вік для призову в армії. Як ви до цього ставитесь?
Мені б дуже не хотілося, щоб вони були на війні. Вони молоді ще, дуже молоді. Але немає скільки вже людей в нас в країні, які готові брати зброю в руки. Я розумію, що так потрібно. Так потрібно на рівні країни. Тому що ми не зможемо воювати все життя. Має хтось призиватися. Люди мого віку, всі, хто хотіли піти, вони всі пішли. Підростає наступне покоління. Вони мають йти. Але я особисто не хотів би, щоб вони воювали. Вони дуже молоді.
З вашого досвіду, який бій був для вас найскладнішим?
Перший бій, мабуть, як ми вийшли. Це було дуже незвично, тому що такого темпу вогню я не бачив ніколи, скажу по правді. Ті, хто не воював в цій війні, в повномасштабній війні, а воював в АТО, вони, рахуючи, бачили війну, я скажу по-іншому, ми тоді не бачили війну. Зараз темп війни дуже швидкий. Дрони, це дуже страшно. Особливо ці FPV-дрони.
Коли ви говорите про інтенсивність, що таку шалену інтенсивність ви ще не бачили, це про що йдеться?
Ну, це йдеться, як взяти 2015 рік, коли обстрілів за день – 40 хвилин. То зараз, за день, якщо є 40 хвилин відпочинку, то це дуже круто. Це пощастило.
У нас таке враження, що в росіян там безліміт повністю на всі набої. Вони просто рівняють з землею.
І тобі потрібно виконувати задачі, якось відбиватися, вкапуватися, закріплятися. Штурмують бригади, а ми прикріплені до них. Ми закріплюємося.
Коли ми говоримо про те, що тримаєте ділянку фронту, то про яку ділянку може йтись, і скільки людей у вашому підрозділі, які тримають цю ділянку?
Все залежить від зони відповідальності і кількості людей, яких вийшло саме на цю зміну. Тому що багато разів виходило досить небагато людей, 20-30, тому що решта хлопці або лікуються, або відходять від бойових. У нас дуже велика проблема з людьми. Неповні роти. Ми не можемо брати таку велику ділянку фронту.
Після таких інтенсивних боїв ви зараз приїхали на два дні додому. Як сприймається життя в тилу?
Скажу чесно, незвично трохи. Незвично для очей, тому що все таке різноколірне. Там завжди все одного кольору. Тут все різноколірне.
Минуло два роки війни, і ви звикли до цього життя?
Так, і це насправді страшно трошки, що ми звикли. У мене це відбулося, мабуть, після першого такого серйозного виходу. Це був важкий вихід. У мене наскільки сильно боліли ноги, що ми пили ібупрофен просто, щоб вони не боліли. Бо ти не можеш вже бігти, наскільки вони в тебе болять. Ще ж тягали з собою завжди цей портфель. Зараз я не розумію, для чого він потрібен.
Я пам'ятаю, як ми вийшли вже з позиції. Я сиджу такий на себе дивлюся, і в мене така, знаєте, хвилинка слабості, скажімо так. Я дивлюся на себе в дзеркало і кажу, та ну, ти не вивезеш.
А вас що підтримує?
Чесно скажу, підтримує родина. Коли я йду на вихід, то можу на зв'язок не виходити. Троє, четверо днів і більше. Але як тільки приходжу, найперше — дзвінок додому. Сказати, що все в порядку, нормально, живий, все круто. Завжди в мене фотографії. Маленькі такі роздруковані, дітей. Достав, швидко подивився, все — зарядився енергією, погнав далі.
Яким боєм ви пишаєтесь?
Я не пишаюся, скажімо так, саме тими боями, де ми знищували ворога. Я скоріш пишаюся, коли я наших хлопців виводив без втрат. Мало чим пишатися, коли ти не спасаєш людей. Моя задача – зберегти їх. У нас ситуація була, що коли ми вже виходили, мали покинути позиції. У нас багато позицій наших було. Тобто, там була не тільки моя рота, а були й інші роти нашого батальйону. І ми втрьох вивели цей батальйон. Мій головний сержант моєї роти, Анатолій Сленько, він зараз заступник командира батальйону. От ми втрьох організували й повністю вивели цей батальйон без втрат. Можна сказати, навіть без єдиного пострілу. Ми дуже схитрили — заїхали вночі на пікапах під самі позиції. І просто тихенько, під час цього туману, забирали хлопців групами.
Скільки у вас нагород?
Поки що дві. "Золотий хрест" від Валерія Залужного і Відзнака президента "За оборону України".
Ви її будете носити?
Так. Коли буде парад перемоги України, ось тоді буду носити.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
