Ветеран російсько-української війни Максим Меркамілов з Черкащини пройшов бої за Савур-Могилу, виходив із російського оточення, отримав мінно-вибухові травми, важкі контузії і двічі був звільнений зі служби за станом здоров'я. Нині очолює відділ підготовки громадян до національного спротиву в Уманському районі, де разом із ветеранами та бойовими медиками навчає цивільних навичкам, які можуть врятувати життя під час війни.
Про свій шлях він розповів в етері Українського радіо Черкаси.
Військова історія Максима Меркамілова розпочалася ще у 2009 році зі вступу до військового інституту. Спочатку це було прагматичне рішення – можливість здобувати освіту. Та вже під час навчання Максим зрозумів, що військова справа стала його покликанням.
"Це не була мрія з дитинства. В шкільні роки я був специфічною, неформальною людиною. Але життєві обставини склалися так, що я завжди тяготівся до природничих наук, особливо до біології. На той момент фінансово я не міг собі дозволити освіти, якої хотів. Була можливість вступити до військового інституту. Це була армія 2009 року, яка тоді не дуже користувалася авторитетом — якийсь відголосок радянщини. Вважалося, що туди йшли неінтелектуали. Але я пішов через життєві необхідності. В процесі навчання я себе там знайшов, відчув, що дійсно моє — це тяга до зброї. Я був одним із кращих курсантів у знанні бойової тактики, тобто роботи на картах".
У 2014 році після отримання офіцерського звання Максим потрапив до 30-ї окремої механізованої бригади та майже одразу опинився в зоні бойових дій. Бої за Савур-Могилу, вихід із російського оточення, мінно-вибухова травма, важка аварія та тривала реабілітація стали першими випробуваннями, розповів ветеран:
"Я, до речі, зі свого випуску інституту найпершим потрапив у зону бойових дій. Ми там недовго були, бо склалася складна тактична обстановка. Ми потрапили в оточення. Я отримав мінно-вибухову травму. Евакуації тоді ніякої не було, й взагалі тоді такого розуміння, як евакуації, не стояло. Всі тоді воювали на картах. І люди в більшості взагалі не знали, як здійснювати будь-які військові операції. Потім ми ще певний час спробували відбиватися в оточенні. Я взагалі виявився на ворожій території. Це було десь в середині серпня, і не було звʼязку, щоб запитати обстановку. А я тоді був молодшим лейтенантом, тим більше не бойової спеціальності, тож доводилося на ходу ухвалювати якісь рішення.
Я вирішив виводити людей, які зі мною були. Спочатку — пішки: ми кинули техніку, хотіли її підірвати, але розуміли, що якщо ми її зараз підірвемо, щоб не здати, ми привернемо увагу. Пробували вийти пішки й потрапили на розтяжки. Ми повернулися до техніки назад, і потім я прийняв рішення почекати.
Ближче до четвертої-п'ятої ранку, коли росіяни втихли, єдине, що нам залишалося, — пробувати якось вийти. Тому ближче ми сідаємо на техніку і прориваємося з боєм. Тоді, що сепаратисти, що ми носили однакову форму, то відповідно і техніка в нас була однакова. Це нам дало фору, бо вони не розуміли, що там можем бути ми, тому що вони думали, що там вже нікого немає, тільки можуть звідти свої приїхати. Тому ми спочатку проривали кільце оточення, де вони тримали цю територію, а потім від них виривалися вже з боєм, бо вони зрозуміли, що ми не свої. Отак ми вийшли", — розповів Максим Меркамілов.
Далі Максим втрапив у дорожню аварію, після якої його чекала реабілітація. Згодом, все ж таки повернувся до військової служби, зазначив ветеран:
"У процесі вже виходу десь до міста Мелітополя, десь недалеко біля населеного пункту Мангуш, коли вже ми втомлені були, сталася аварія: я сильно травмувався, до моєї мінно-вибухової травми ще аварія додалася. Я сильно розбив голову. Мене тоді повністю в крові доправили до місцевої лікарні. Там я прийшов в себе, потім був довгий процес реабілітації, лікування.
Згодом ще пробував повернутися на фронт. А потім перевівся в іншу військову частину, поближче додому, тому що я сам з міста Христинівка Черкаської області. У 2019 році я пішов далі на підвищення, перевівся в територіальну оборону, в місцевий батальйон 160, на посаду начальника штабу, першого заступника командира військової частини. Після цього ще два роки прослужив в територіальній обороні. Стара травма, яку я не залікував, почала про себе нагадувати. Після 2014 року мене відправили на військово-лікарську комісію, і військово-лікарська комісія постановила, що я непридатний у мирний час, і я був звільнений".
Після звільнення він вирішив здобути медичну освіту та вступив до медичного коледжу. Та вже за кілька місяців розпочалося повномасштабне вторгнення.
"У перший день я пішов в місцеві і територіальні центри комплектування проситися добровольцем. Там мене знали люди: казали: «Ми тебе не візьмемо, бо ми знаємо про твій стан здоров'я». Але все ж таки я вмовив свого колишнього командира, і мене взяли на службу.
І, в принципі, я спочатку був начальником командного пункту, але оскільки маю ще певний бойовий досвід, я попросився в бойовий підрозділ для виконання завдань. Пішов я заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення в один із підрозділів, але при виході в зону бойових дій буквально через місяць було важко поранено командира роти. Тож, в принципі, основну частину нашого перебування в зоні бойових дій командував ротою я", — розповів пан Максим.
Після важких контузій і погіршення стану здоров'я лікарі вдруге визнали його непридатним до військової служби. Повернення до цивільного життя стало новим викликом. Деякий час Максим Міркамілов працював із ветеранами, однак зрозумів, що хоче приносити більше практичної користі. Так виникла ідея створення осередку підготовки населення до національного спротиву. Сьогодні він очолює команду інструкторів, до якої увійшли ветерани та бойові медики з реальним досвідом війни.
"Мені допомагали і місцева влада, і друзі, і побратими, і всі небайдужі. І отак ми разом дійшли до того, що відкрився і розпочав роботу центр. Плани на майбутнє — тільки розширятися і працювати далі. У нас всього сім людей працює. Старший інструктор — пані Світлана, позивний — "Валькірія". Вона викладає домедичну підготовку, та й взагалі в неї багатий досвід: сотні евакуацій найважчих у гарячих точках. Також це мій колишній головний сержант роти Олександр, позивний "Малюк". Це людина, якій я довіряю все на світі, і я знаю, що в мене в тих справах завжди буде порядок.
Також пан Олександр, позивний "Перець", це колишній офіцер, теж у відставці. Людина з багатим досвідом роботи і з документами, і зі знанням всіх норм. Два інструктори: пан Іван, позивний "Умань", він колишній десантник. Зараз він буде нас викладати стрілецьку зброю. Також інструктор Максим, позивний "Аврора", він теж звільнений за станом здоров'я, буде тактику викладати, потім виживання. Ще до нашої команди входить пані Анастасія. Вона буде займатися зв'язками з громадськістю. І незважаючи на те, що ми буквально, може, місяць працюємо, таке відчуття, що ми вже не один рік разом", — прокоментував ветеран.
Максим переконаний, що знання, отримані під час війни, мають працювати на безпеку суспільства. Саме тому разом із побратимами він продовжує служити Україні вже в цивільному житті, зазначив він. Чим людина більше готова до якихось надскладних ситуацій, тим їй буде простіше в звичайних побутових справах:
"Коли я в 2021 році звільнився, тоді ще не стояло такого питання, як супровід ветеранів, бо тоді було абсолютно інше ставлення. Перше, з чим я стикнувся, — це повне нерозуміння цивільних, що ти військовий. У мене не було звичайної такої речі, мабуть, для всіх як трудова книга. Просто в армії нема такого. І коли запитають: «А який у вас досвід роботи?» Я кажу, що в армії все життя провів, та це нікого не цікавить, тому на роботу не поспішали брати.
На той момент мені допомогло те, що я пішов навчатися. Я зрозумів, що якщо я на той момент жив сам, тим більше, що я після розлучення був теж пов'язаний з армією, я зрозумів, що потрібно кудись рухатись, тому що якщо закриюся в собі, то це буде проблематично потім вийти з цього стану. Для здобуття практичних навичок я вступив до медичного коледжу. А після вже цієї війни, що мені допомагало, звичайно, це сім'я, яка завжди мене підтримувала і підтримує. Це рідні, близькі, плюс зараз допомагають краще адаптуватися всім військовим після служби, ветеранам.
Таких однодумців, як я, більше стало, бо на той момент нас менше було. У когось був бойовий досвід, в когось не такий був бойовий досвід. І ми навіть між собою один одного не дуже розуміли. А зараз більше таких людей, які тебе розуміють. Суспільство краще налаштоване, більше тобі симпатизує і тебе розуміє. Я зрозумів, що залишитись на якомусь етапі — це не для мене. Потрібно постійно розвиватися, кудись рухатися і робити суспільно корисні справи. Я завжди кажу: «Я надіюся, що це нікому не знадобиться». І хай так і буде, але люди повинні бути все-таки готові".
Про що мріє, Максим відповів так:
"Насправді в мене дуже прості мрії. Це просто звичайне щасливе життя з родиною, що нарешті вже закінчилася війна. Щоб я до цього дожив. Бо я жалію одне: що я це не завершив. Бо я майже на початку, у 2014 році, надіявся, що я завершу цю складну історію в державі. Але, на жаль, я вже не зможу в якості військового завершити цю справу. То хоча б в якості цивільного добуду до завершення, до позитивного кінця. Бо я вірю, що він буде позитивним.
Тож в мене мрії прості: завершення війни, просто щасливе сімейне життя і надія на те, що наше суспільство повернеться до того звичного життя, яке було до цих всіх подій. У мене немає якихось грандіозних планів. Шлях буде складним, але ми із цим справимося, тому що ми вже із більш складним справлялися. Я бачу майбутнє, поки розвитку змін немає, тому що не зможе все залишитися, як було до цього. Будуть певні зміни, буде розвиток. Я все-таки вірю, що люди повернуться з-за кордону, надіюсь, що люди будуть в подальшому тут залишатися, розвивати свою країну".
Інтерв'юерка — Альона Ніколенко
