У світі сучасного мистецтва Instagram став не лише платформою для самовираження, але й важливим інструментом для відкриття нових імен та знайомства з творчістю. Українські художники й художниці активно використовують цей простір для того, щоби ділитися своїми роботами, розповідати про мистецькі процеси, а також спілкуватися з аудиторією.
Суспільне Культура пропонує добірку з десяти сучасних українських художників та художниць, за якими варто стежити в Instagram (але, звісно, цей список не вичерпний).
Катя Лібкінд
Катя Лібкінд — українська художниця, сценографка та співзасновниця "Ательєнормально" — майстерні, яка об'єднує художників із синдромом Дауна та без нього.
Народилася у 1991 році у Владивостоці, та все дитинство і юність провела у Миколаєві. Зараз живе та працює в Києві.
Катя здобула освіту на факультеті сценографії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві й була учасницею групи "Монтаж".
У своїй практиці вона активно працює з графікою, інсталяцією та відео.
Лібкінд звертається до глибокого самоаналізу та інтерпретації власного оточення. Її твори часто розглядають питання процесуальності, радикальної щирості та емоційного переживання. Вона ставить під сумнів загальноприйняті кордони і погляди на красу, нормальність, а також особисті межі.
Теми сумнівів, суперечностей та інтуїції часто стають натхненням для її творчості, водночас велике значення для художниці має концепція простору сновидінь.
Роботи Катя Лібкінд порушують складні питання про емоційну реальність та відносність ідеалів у сучасному суспільстві.
Станіслав Туріна
Станіслав Туріна — український художник, який працює на межі графіки, скульптури, текстилю та тексту. Його практика охоплює як особисті мистецькі пошуки, так і активну кураторську діяльність, спрямовану на інклюзивні проєкти.
Народився у 1988 році в Макіївці, виріс у Мукачеві, навчався у Львові, а з 2018 року живе і працює в Києві.
Закінчив кафедру скла Львівської національної академії мистецтв (2011). Був стипендіатом міністерства культури Польщі за програмою "Гауде Полонія" (2019).
У 2018 році Стас Туріна волонтерив у Павлівській психіатричній лікарні та психоневрологічному інтернаті.
Є співзасновником і учасником кількох важливих ініціатив в українському мистецькому середовищі, зокрема Black Circle Festival (2010), Detenpyla Gallery (2011), "Відкритої групи" (2012) та "Ательєнормально" (2018).
Туріна брав участь у 56-й, 57-й та 58-й Венеційських бієнале, а також був співкуратором українського павільйону на 58-й Венеційській бієнале.
У 2018 та 2021 роках був модератором і куратором лендарт-симпозіуму "Могриця".
Катя Бучацька
Катя Бучацька — українська художниця, народилася у 1987 році в Києві. Вона навчалася у Київському поліграфічному інституті, École Nationale Supérieure d’Art de Dijon та Національній академії мистецтв та архітектури у Києві на факультеті монументального живопису.
Бучацька була учасницею групи "Монтаж" і активно працює в різних мистецьких практиках, зокрема із середовищним мистецтвом, фотографією, інсталяцією та живописом.
Особливістю творчості художниці є її акцент на середовищі — як мистецькому, так і навколишньому. Вона зацікавлена в тому, як це середовище функціонує, яку історію має та яке майбутнє його чекає. Одним із ключових аспектів її практики є дослідження зв`язку між ландшафтами, історією та пам`яттю.
Важливу роль у її творчості відіграє спадщина Параски Плитки-Горицвіт, яку Бучацька разом із групою митців та кураторів досліджувала протягом кількох років і працювала над створенням музею художниці.
Під час війни, на початку повномасштабного російського вторгнення, художниця створила свій останній живопис, який став відправною точкою для нових проєктів.
Зокрема, увага Каті Бучацької в цих проєктах зосереджена на пам'яті про трагедію, яку несе в собі ландшафт. Одним із значущих сучасних проєктів художниці є "Щирі Вітання", який вона реалізувала разом із нейровідмінними художниками та художницями для Українського павільйону на Венеційській бієнале 2024 року.
Катя Бучацька живе і працює в Києві, продовжуючи активно розвивати свою мистецьку практику в умовах війни та складних соціальних та культурних процесів.
Нікіта Кадан
Нікіта Кадан — український художник, який працює з живописом, графікою та інсталяцією, поєднуючи мистецтво із соціальними та політичними контекстами. Його практика нерідко виходить за межі традиційних художніх форм і охоплює міждисциплінарну співпрацю з архітекторами, соціологами та правозахисними активістами.
Народився у 1982 році в Києві. Є членом мистецької групи "Р.Е.П." ("Революційний Експериментальний Простір") та одним із засновників кураторсько-активістського колективу "Худрада".
Брав участь у численних персональних і групових виставках, серед яких Artists in Time of War у Castello di Rivoli (Турин, Італія), Skin and Shell у Lewben Foundation у Вільнюсі (Литва) та The Fire and the Ashes у музеї Sztuki у 2023 році.
У 2021 році PinchukArtCentre у Києві провів велику персональну виставку, ініційовану MUMOK (Відень, Австрія), де у 2019 році відбулася його перша міжнародна персональна виставка.
Серед його нагород — премія PinchukArtCentre (2011) та спеціальна премія Future Generation Art Prize (2014). Він також представляв Україну в національному павільйоні на Венеційській бієнале у 2015 році та брав участь у паралельних програмах 59-ї Венеційської бієнале у 2022 та 2024 роках.
Роботи Кадана належать до колекцій провідних світових інституцій, зокрема Центру Помпіду (Париж), Pinakothek der Moderne (Мюнхен), M HKA (Антверпен), mumok (Відень), Національного художнього музею України (Київ), Arsenal Gallery (Білосток), Військово-історичного музею (Дрезден), The Art Collection Telekom (Бонн), Міністерства закордонних справ Бельгії, FRAC Bretagne (Ренн) та Centro per l'arte contemporanea Luigi Pecci (Прато).
Нікіта Кадан продовжує досліджувати теми історичної пам'яті, політичних репресій та соціальних трансформацій, поєднуючи мистецькі засоби з активістською позицією.
Катерина Лисовенко
Катерина Лисовенко (нар. 1989, Одеса) — українська художниця, яка живе і працює у Відні.
Вона навчалася в Одеській художній школі імені Грекова, потім продовжила освіту в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури та завершила курс сучасного мистецтва у КАМА (Kyiv Academy of Media Arts).
У своїй творчості Катерина зосереджується на дослідженні теми влади та ідеології, а також на переході від радянського до сучасного. Її роботи часто порушують питання жертви, що виражається через óбрази, пов'язані з домінуванням художньої академії, насильством праворадикальних рухів, релігійним гнобленням і сексуальними домаганнями.
Художниця активно працює з різними темами, звертаючи увагу на соціальні й культурні трансформації, що відбуваються в Україні та у світі.
Лисовенко брала участь у численних виставках і проєктах, серед яких: виставка "Виховні акти" (2018), "Перехресне море", "Це не музей – це завод" (2020), "Читанка" (2020), акція "Сад на один день" у межах проєкту "Пропаганди світу моєї мрії" (2021), проєкт "Сад після богів" (2021), а також "Кладовищенський сад", що відбулася в галереї "Арсенал" у Білостоку (2022).
Павло Маков
Павло Маков — український художник-графік, відомий своїми офортами, шовкодруками та мистецькими книгами. Народився 1958 року в Ленінграді, але більшу частину життя провів в Україні, зокрема в Харкові, який став центральним місцем його творчості.
Освіту здобував у Кримському художньому училищі, Академії мистецтв у Ленінграді та Харківському художньо-промисловому інституті. Його мистецтво вирізняється глибоким зв'язком із місцем, пам'яттю та історією, що простежується через теми саду, утопії та урбаністичного пейзажу.
Однією з ключових тем у творчості Макова є сад як метафора історії та людського існування. Художник порівнює його з Версальськими садами, де кожна рослина символізує людську долю.
Його графічні роботи часто наповнені відбитками пальців, що підкреслює особисту відповідальність за залишений слід у світі. Через цю тему Маков досліджує, як місця змінюються під впливом часу та людської діяльності.
Маков також активно працює з темою утопії, що відображається в його мистецьких проєктах, пов'язаних із Донбасом. Наприклад, у серії "Донроза" він переосмислює Донецьк як місто-розарій, що одночасно є символом мрії та руйнування. Його творчість уникає прямої соціальної критики, натомість фокусується на пам'яті та ролі людини в історичному процесі. Для митця важливо показати зв'язок між минулим і теперішнім, що знайшло відображення у багатьох його роботах.
Основним медіа для Макова є глибокий офсетний друк, що дає створювати складні багатошарові зображення. Він особливо цінує якість матеріалів, використовуючи данський папір і власноруч виготовляючи лак для офортів. Процес друку для нього — це не просто механічна робота, а спосіб створення мистецького "щоденника", в якому зафіксовані особисті спостереження та відкриття.
Важливе місце у творчості художника займають артбуки — мистецькі книги, що поєднують візуальну та вербальну мову. Маков створює книги як інтелектуальні об'єкти, де текст і зображення взаємодіють, не пояснюючи одне одного, а відкриваючи нові сенси. Його проєкти "Завдання № 1" і "Вóди" існують в одному примірнику, тоді як пізніші артбуки стали результатом співпраці з дизайнерами.
Каріна Синиця
Каріна Синиця — українська художниця, народилася у 1999 році в Сіверськодонецьку (Луганська область). Живе і працює в Києві.
Навчалася у Харківському художньому училищі (2015–2019) за спеціальністю "викладач живопису", а згодом закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (2023) за напрямом "монументальний та станковий живопис".
У своїй художній практиці Каріна працює із живописом, колажем та анімацією. Її роботи часто зосереджені на зображенні архітектури, ландшафтів і занедбаних просторів, які вона використовує як тло для дослідження емоційних станів.
Центральне місце у творчості посідає тема порожнечі, відчуження та людської присутності в змінених обставинами середовищах.
Художниця досліджує взаємозв'язок загальнолюдського та особистого, проте саме індивідуальні переживання є ключовими у її роботах. Війна стала визначальним фактором у її мистецькому висловлюванні: навіть у зображеннях мирних пейзажів та інтер'єрів відчувається відбиток тривожності.
Каріна Синиця відзначає, що всі її роботи сьогодні так чи інакше пов'язані з темою війни. Навіть етюди, написані під час подорожей за межами України, набувають емоційного забарвлення, що відображає напруженість сучасного моменту.
Як вона сама зазначає, у майбутньому її мистецтво може змінитися, проте уявити це "після" зараз неможливо.
Роман Хімей і Ярема Малащук
Роман Хімей та Ярема Малащук — українські художники та кінематографісти, які народилися в Коломиї і базуються в Києві. Вони здобули освіту кінематографістів в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету кіно, театру і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.
З 2013 року працюють разом, поєднуючи візуальне мистецтво та кінематограф як художники та режисери.
Їхня діяльність охоплює різноманітні форми мистецтва, зокрема кінематограф, відеоарт, інсталяції та експериментальні фільми. Вони активно досліджують соціальні, політичні та культурні теми через інтерпретацію візуальних образів та кіноформ.
Роботи Романа та Яреми отримали високу оцінку на численних міжнародних фестивалях і конкурсах. У 2019 році вони були нагороджені головною премією конкурсу молодих українських художників МУХі та відзнакою за кращий короткометражний документальний фільм на фестивалі Internacional de Cine Silente у Мексиці.
Співпраця з Metahaven (фільм "Рідне місто", 2018) та Філіпом Сотниченком ("Син", 2015; "Технічна перерва", 2018) підтверджує їхній інтердисциплінарний підхід. У 2020 році їхній дебютний документальний фільм "Зарваниця" мав прем'єру на Міжнародному кінофестивалі Docudays UA, де отримав спеціальну нагороду, а також здобув увагу на харківському MeetDocs. У 2021 році художники увійшли до короткого списку престижного конкурсу Future Generation Art Prize.
Алевтина Кахідзе
Алевтина Кахідзе — українська художниця, перформерка, кураторка, дизайнерка та садівниця, народилася у 1973 році в Жданівці, Україна. Вона закінчила Національну академію образотворчого мистецтва в Києві та академію Jan Van Eyck у Маастрихті (Нідерланди). Її творчість є глибоким дослідженням різних систем — від соціальних до природних — через призму мистецтва та перформансу.
З 2018 року Кахідзе є посланницею толерантності ООН в Україні. Вона також отримала Премію Малевича за значний внесок у художні виставкові проєкти, зокрема на таких міжнародних платформах, як Міжнародна бієнале сучасного мистецтва "Маніфеста 10" під час анексії Криму, 7-ма Берлінська бієнале, яка мала політичну спрямованість, а також Марокканський павільйон на 54-й Венеційській бієнале з проєктом Working for Change.
Алевтина Кахідзе відома своєю здатністю глибоко розбиратися в системах — хай вони будуть суспільні, правові, корупційні чи навіть біологічні. Її роботи аналізують та виводять на поверхню слабкі місця цих систем, даючи можливість нових роздумів про їхню конструкцію і вплив. Вона активно застосовує концептуальний підхід, розглядаючи системи через мистецьке вираження і перформанс.
З 2009 року художниця живе в селі Музичі, Україна, де продовжує працювати над проєктами, що поєднують її художнє бачення з актуальними соціальними та політичними проблемами.
Ольга Штейн
Ольга Штейн — українська художниця, кураторка, артпродюсерка та засновниця незалежного мистецького проєкту Thesteinstudio у Києві, який відкрила у 2020 році. Випускниця Львівської академії мистецтв, вона прагнула до створення незалежного простору для художників, в якому мистецтво може бути позбавлене обмежень та залежностей від комерційних галерей і меценатів.
Її проєкт Thesteinstudio покликаний спрощувати комунікацію між художниками і глядачами, відкривати нові імена та полегшувати вхід для колекціонерів у світ сучасного мистецтва.
Ольга організовує виставки, ярмарки та інші заходи, залучаючи молоду аудиторію та колекціонерів. Вона також активно підтримує художників у їхньому розвитку, надаючи можливість виставляти роботи без комерційного тиску. У своїй діяльності Штейн намагається створити простір для мистецтва, вільного від стандартних обмежень.
Її власна художня практика охоплює різноманітні медіуми — від живопису та кераміки до скульптури та відеоарту. Роботи Штейн часто відображають екзистенційні теми, такі як природа віри, земля та її фізична цінність, а також питання продовольчої безпеки та родинних травм.
Ольга активно працює з матеріалами, що несуть глибокі символічні значення, як, наприклад, хліб, який став темою одного з її проєктів, пов'язаних із Голодомором.
Штейн не лише практикує мистецтво, але й активно сприяє розвитку артринку, а також проводить подкасти, в яких розглядає питання розвитку творчої кар'єри та популяризації мистецтва. Її метою є не лише представлення нових імен, а й створення простору для глибокого обміну ідеями між художниками, колекціонерами та глядачами.
Ольга Штейн також активно працює з темами війни та особистого переживання жахливої реальності — не втечі від неї, а через мистецтво знаходження сил для того, щоб пережити цей досвід і поставити важливі питання про справедливість та віру.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media