РФ продовжує знищувати українську книгу: замість того щоби привітати читачів із День української писемності й мови, українське видавництво «КСД» 27 жовтня повідомило, що війська РФ влучили в його склад у Харківській області. Там зберігалося близько 300 тисяч примірників.
За даними уряду, станом на кінець серпня Росія знищила близько третини книжок, які видали в Україні за рік. Від книжкових складів і логістичних центрів, друкарень і поліграфічних комплексів до книгарень і книжкових ринків: РФ систематично паралізує кожен з етапів потрапляння книги до читачів.
Суспільне Культура розповідає, чому знищення українських книжок є лібрицидом і які тактики інформаційних маніпуляцій використовує РФ, щоби створити інформаційне алібі для знищення книжок.
Чому знищення книжок РФ є лібрицидом
З погляду міжнародного гуманітарного права саме собою спалення української літератури не можна назвати воєнним злочином, зазначала фахівчиня з міжнародного права Катерина Бусол у коментарі «Еспресо». За її словами, навмисне знищення книжок підпадає під порушення Гаазької та Женевської конвенцій.
Наприклад, слідча комісія ООН щодо України в одному зі звітів зазначила: у Макіївському ізоляторі тимчасового тримання Донецької області колишній ув'язнений розповів, що їм давали українські книжки для використання замість туалетного паперу. В поєднанні із задокументованими злочинами це свідчить про ширшу політику Росії, а саме злочини проти людяності та знищення українців як національної групи.
Отож спалення книг є доказом наміру вчинення геноциду, й підтвердження цьому вже показують у світі. Вцілілі у пожежах примірники демонструють на Франкфуртському книжковому ярмарку та роблять із них інсталяції у Швейцарії. Обгорілі книжки продають на українських фестивалях, а порожні полиці стають маніфестом: РФ знищує не лише фізичні примірники книг, але й потенціал видавничої галузі.
Знищення українських книжок у медіа та науковому дискурсі часто називають книгоцидом, бібліоцидом або лібрицидом. Останній термін у 2003 році виокремила американська дослідниця Ребекка Кнут, вивчаючи знищення книжок тоталітарними режимами у XX столітті. Дослідниця визначає лібрицид як системне і санкціоноване державою знищення книжок і бібліотек із метою стирання культурної пам'яті та ідентичності певної групи людей.
Коли знищення книжок є лібрицидом? Кнут пропонує п'ять критеріїв:
Санкціонованість державою чи режимом
Знищення літератури ініціює влада, військове командування, окупаційна адміністрація. Вилучити чи ліквідувати літературу наказують армії, спецслужбам, освітнім і цензурним органам. Також влада формує чорні списки, тобто перелік заборонених авторів, тем і книг, які підлягають тотальному вилученню.
Ще з 2014 року росіяни змінювали склад бібліотек на окупованих територіях. Навіть на Київщині, де окупація тривала трохи більш як місяць, вони встигли зруйнувати бібліотеки та поспалювати книжки, кажуть на «Громадському радіо».
Наприклад, у березні 2022 року Головне управління розвідки повідомляло, що російські підрозділи «воєнної поліції» на тимчасово окупованих територіях Луганської, Чернігівської та Сумської областей вилучають, а далі знищують на місці чи вивозять історичну і художню літературу, як-от видання про історію визвольних змагань, шкільні підручники або книжки, які стосуються Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, Романа Шухевича, В'ячеслава Чорновола. Також відомі випадки вилучення «Справи Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані.
Агресивна тоталітарна чи імперська ідеологія
Ідеологію РФ часто описують як «рашизм». Саме такий термін у 2023 році визнала Верховна Рада. Так російську ідеологію описав й історик Тімоті Снайдер у колонці для The New York Times у 2022 році. Він додав, що російську ідеологію можна також назвати «шизофашизмом», тобто фашизмом людей, які називають фашистами своїх ворогів, хоча самі є фашистами. Історик Сергій Плохій вважає, що елементи фашистської ідеології наявні, але також є елементи, притаманні формі російського імперіалізму.
У медіа російську ідеологію часто означують як «русскій мір»: в українських — для опису зовнішньополітичної доктрини Путіна, яку він затвердив ще у вересні 2022 року; в російських — щоби виправдати власні інтервенції за кордоном під приводом захисту російськомовних.
У широкий вжиток термін «русскій мір» упровадив російський філософ Георгій Щедровицький, а його син, політтехнолог і філософ Петро, доформулював цю ідею. Ще у 2000 році він писав, що «русскій мір» — це множина спільнот, які думають і розмовляють російською. Простіше кажучи, спільноти, які живуть на територіях, де раніше була імперія і де живуть російськомовні, Росія зараз вважає своїми.
Зв'язок із геноцидом
Лібрицид — провісник чи супутник фізичного і культурного стирання цільової групи перед асиміляцією. Тобто зі знищення книжок починається намір стирання української ідентичності: одночасно з цим РФ примусово впроваджує російську шкільну програму, вивозить українських дітей, затримує і вбиває носіїв української культури.
Для прикладу, до ідеологічного перевиховання дітей в донецьких школах готуються залучити 3700 освітян. Протягом 2026 року атестацію мають пройти 3500 педагогів і ще 200 керівників і кандидатів на керівні посади на окупованій Донеччині, за даними джерел колишнього радника міського голови Маріуполя й керівника Центру вивчення окупації Петра Андрющенка станом на кінець жовтня 2026 року. На цей навчальний рік РФ уже має власний перелік літератури, що містить пропагандистські книжки про війну проти України.
Масштабність і системність
Знищення книжок не є локальним чи випадковим: російські ракетні та дронові удари здебільшого припадають по найбільших видавництвах, складах і друкарнях. Один лише удар двох «шахедів» 1 серпня по логістичному центру видавничої корпорації «Ранок», де також був розподільчий центр мережі книгарень «Книголенд» і зберігалася продукція багатьох видавництв, спричинив пожежу, яка тривала тиждень. Удар знищив 85 % усіх запасів видавництва. При цьому була втрачена частина підручників: більшість встигли розвести по регіональних складах, але друк 20–25 % затримали до жовтня. На відновлення корпорації може піти близько трьох років, припустив директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов.
Це був наймасштабніший, але не перший удар по потужностях корпорації: армія РФ атакувала склад також у травні 2026 року. Деякі видавництва, які зберігали свої книжки на складах, також зазнавали ударів по кілька разів: наприклад, Bookchef (2 липня і 6 серпня) чи «Книголав» (7 жовтня РФ знищила склади на Подолі, а до цього видавництво зазнало втрат у липні).
Колективна співучасть (залучення населення) — щоби розділити відповідальність за потенційний злочин
Спалення книжок у Маріуполі, Вовчанську чи Мелітополі перетворюються на публічні акції, до яких РФ залучає учителів, молодіжні організації, колаборантів і російських діячів культури.
Українські книжки можуть просто викидати з вікон: у лютому 2023 року Маріупольська міська рада опублікувала фото стосів, які вирішили «утилізувати» з бібліотечних фондів Приазовського державного університету. Зі сміттєвих пакетів визирає навіть класика, зокрема книжка Лесі Українки.
Спалення книжок нагадує нацистський ритуал «очищення вогнем»: у травні 1933 року в понад 20 університетських містах спалили десятки тисяч книг. Такі акції організували пронацистськи налаштовані студенти університетів, а не нацистський уряд Німеччини, але в заходах брали участь місцеві й національні чиновники. Студенти оголосили, що це кампанія проти «сміття і бруду єврейського духу загнивання» в літературі.
Росія подає знищення українських книжок як «ідеологічну гігієну» і «необхідний захід безпеки». Для виправдання лібрициду їй потрібне інформаційне алібі — і вона формує його за допомогою наративів, більш і менш очевидних.
Як РФ створює інформаційне алібі для знищення книжок
Найпростіша маніпуляція — применшення масштабів пошкоджень. Російськомовний Telegram-канал, який позиціює себе як київський ресурс, подає російський удар по Книжковій палаті 19 жовтня як супутнє пошкодження від влучання по станції метро «Чернігівська», пишучи, що там вибито всього лише кілька вікон. Канал стверджує, що по Книжковій палаті насправді ніхто не бив навмисно.
«Усього лише кілька вікон» — це в кожному приміщенні з першого по дев'ятий поверх, як розповіла в коментарі Суспільне Культура директорка установи Ольга Васьківська. Вибиті вікна призводять до порушення постійного режиму вологості: якщо температура в сховищах стабільно не триматиметься на рівні 17–18 градусів, є ризик появи грибка й швидкого руйнування паперу, а отже, і видань, які зберігаються у фондах. Підвищена вологість восени може прискорити цей процес. Варто також враховувати, що вибухи поблизу Книжкової палати завдають їй шкоди вже втретє за рік.
І навпаки, щоби посіяти паніку, дезінформаційні канали можуть перебільшувати масштаби пошкоджень. Наприклад, один з одеських ресурсів пише, що в Україні знищено до 15 мільйонів книжок — майже половину річного виробництва країни. Нагадуємо, за даними уряду, станом на кінець серпня Росія знищила близько третини книжок, які видали в Україні за рік.
Ще один простий прийом дезінформаційних каналів — знецінення. Після масштабного удару 1 серпня один із ресурсів у Telegram із більш ніж 52 тисячами підписників написав, що українські книжки «однаково ніхто не читає», і назвав їх «пропагандистським мотлохом». Попри те, що українці роблять перерви в читанні, вони до нього активно повертаються, як свідчить свіже дослідження Мінкульту й Gradus Research. Натомість ресурс розглядає книжки як неважливі й зміщує акцент на телемарафон: «Краще б розібралися з телемарафоном — ґеббельсівським смітником».
Підручниковим прикладом, який охоплює одразу кілька тактик видів пропагандистських прийомів, є цитата від того самого каналу: «Книжка «А-ба-ба-га-ла-ма-га« — дітище західноукраїнського поета Івана Малковича — працювала як на Україну, так і на Росію. Подібні проєкти керуються з одного центру і мають на меті виховати дітей манкуртами. Там було все: і перекручування історичної правди, і ЛГБТ-пропаганда».
По-перше, автори цитати використовують емоційно забарвлені слова-тригери «манкурти», «ЛГБТ-пропаганда», «перекручування історичної правди», не надаючи жодних фактів, які це підтверджують. Це роблять для того, щоби викликати швидку емоційну реакцію замість критичного осмислення.
По-друге, використовують метод «отруєння джерела»: українського видавця та поета представляють як «західноукраїнського» подвійного агента, який працює і на Україну, і на Росію. По-третє, не обійшлося без хибних узагальнень, підміни понять і конспірологічних звинувачень. Видавництво, яке нібито «керується з одного центру», має створювати в читацтва враження зовнішніх ляльководів, які таємно смикають за ниточки.
Щоби легітимізувати вилучення та знищення книжок, їм приписують ідеологічні та політичні смисли, яких там насправді немає. Водночас автори цитати вмикають дзеркальну проєкцію, тобто звинувачують іншу сторону у власних діях і намірах.
Подібні прийоми російські пропагандисти використовують, реагуючи на українські акції зі збору російськомовних книжок на макулатуру. Щоби відвернути увагу від власних воєнних злочинів, РФ регулярно звинувачує у лібрициді Україну, використовуючи інверсію жертви. Щоби зробити це більш правдоподібно, пропагандисти поступово нарощують градус: починають із відносно невинного твердження, далі вставляють хибну історичну аналогію, а після цього вже починаються шантаж, залякування й погрози — мовляв, фінал у наших сучасників буде таким самим, як у нацистів.
Розберемо це не прикладі одного з місцевих каналів у Дніпрі, який має аудиторію більш ніж 26 тисяч підписників. Він пише, що українців закликають приносити на переробку книжки не лише російських і радянських авторів, але й іноземну класику. Таке формулювання ніби передбачає, що російська література є частиною світової спадщини. У цій картині світу українці знищують «універсальну культуру». До того ж, конструюючи таке твердження, ресурс підміняє причину: світову літературу можуть здавати на переробку просто тому, що вона перекладена російською мовою або тому, що книжки в поганому стані.
Сучасну екологічну практику з переробки книжок хочуть представити ледве не середньовічним аутодафе. Громадян, які здають російськомовні книжки на макулатуру, порівнюють із нацистами, що публічно спалювали літературу. Така історична аналогія не має підстав хоча б тому, що здані книжки не знищать, а перетворять на новий ресурс. Це добровільна ініціатива, яка також є благодійною, бо виручені кошти спрямовують на допомогу ЗСУ або цивільним.
А далі, здається, аналізувати вже немає сенсу, бо ресурс починає використовувати мову ворожнечі, називаючи українців, які здають російськомовні книжки на переробку, «каструлеголовими» — улюблений пропагандистський штамп ще з часів Революції Гідності.
Після російського (вже не першого) обстрілу «Почайни» 16 серпня дезінформація пішла ще далі. Спершу частина українських ресурсів почала обговорювати, наскільки такий удар є самоіронічним для Росії: на книжковому ринку, який у побуті продовжували називати «Петрівкою», продавали російськомовні книжки, завезені в Україну до 2022 року.
Загалом до 2022 року 70 % українського книжкового ринку становили російськомовні видання — більшість із них завозилися з Росії, деякі видавалися в Україні, як стверджує The Guardian. Книжки російською мовою також залишаються у публічних бібліотеках: попри те, що там списали орієнтовно 40 млн примірників, станом на середину серпня 40–50 % із них можуть мати російське походження, бо вони закуплені або отримані в подарунок ще в довоєнні роки.
Схоже, подібну інформацію Росія і використала для формулювання власної версії подій, запустивши альтернативний наратив про те, що українці навмисно підпалили книжковий ринок, щоби знищити російськомовні книжки, які там ще залишалися. З таким самим успіхом РФ тепер може виправдовувати й удари по українських бібліотеках.
Як підтримати українські видавництва
З очевидного — придбати паперову книжку, на сайті видавництва чи у фізичних книгарнях. Наприклад, книгарня «Сенс» після серпневих обстрілів створила спеціальну викладку книжок видавництв, які постраждали внаслідок атаки. Аналогічну викладку зробила книгарня Book.ua.
Видавництво «Жорж» навіть запустило флешмоб «Книжці безпечніше вдома». На складах книжки можуть лежати місяцями, що дає можливість росіянам знищувати наклади у великих масштабах, натомість вдома в читачів книжки розпорошені, а, отже, убезпечені. Принаймні, статистично.
Також можна зробити благодійний внесок на роботу видавництва або ж придбати сертифікат підтримки. Такий спосіб, зокрема, пропонує видавництво «Ще одну сторінку». Поки видавці виготовляють і додруковують нові книжки, читачі можуть у них інвестувати. Акцію запустили ще в серпні, після влучання, а зараз, після 1 листопада, сертифікат вже можна використовувати (він дійсний протягом року).
Ще один спосіб — купівля електронних та аудіокнижок. Загалом інтерес до цих видів книжок зростає. Утім, асортимент паперових книжок поки що значно ширший, а популярність аудіоверсії значною мірою залежить від успіху паперової книжки. Для прикладу, у видавництві Vivat електронні книжки становлять близько 5 % від продажів. За кордоном частка трохи вища, близько 6–8 %. Тож учасники ринку не вважають, що цифрові формати найближчим часом можуть замінити паперові й сповна компенсувати втрату фізичних видань, але вони можуть посилити стійкість книжкової екосистеми.
Підтримати українських видавців можна й користуючись іншими сервісами. Наприклад, «Укрзалізниця» пропонує замовляти пасажирам літературу разом із квитками: на старті маршруту книжки вже чекатимуть на полиці. Послуга діє на міжнародних рейсах та у флагманських поїздах внутрішнього сполучення.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media