Рамазан Абдуллаєв — кримський татарин, який народився та виріс в Узбекистані. Його рідних під час Сталінського режиму депортували у східну Азію. У 2001 році чоловік переїхав до Криму, а згодом, разом із дружиною, — до Черкас.
До Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, який в Україні вшановують щороку 18 травня, спогадами своєї родини та враженнями від поїздки в окупований Крим поділився Рамазан Абдуллаєв.
Ви — кримський татарин, який народився і виріс в Узбекистані. Як так склалося?
У 1944 році під час Сталінського режиму депортували усіх кримських татар, які на той момент знаходилися на території Криму. Тобто, усі беззахисні люди, в тому числі діти, жінки не могли чинити спротив. Їх підняли о п’ятій годині ранку, зібрали на вокзалах і повантажили у вантажні вагони. Упродовж трьох-чотирьох місяців їх везли в середню і східну Азію, а також за Урал. Люди дуже важко туди їхали, дорогою помирали, народжувалися. Не було жодних побутових умов. Їх везли, як худобу.
Чи попереджали людей про те, що їх будуть виселяти?
Ні. По версії НКВД — це була спеціальна операція з виселення кримських татар. Тільки в ту мить, коли їх виселяли, оголосили, що вони є зрадниками Батьківщини, але не повідомили, якої саме.
Звідки ви знаєте цю історію?
Я єдиний з п’яти дітей у моїй сім’ї досліджував цю історію, тому що був свідком розповідей дорослих людей на цю тему.
Чи забезпечили ваших рідних житлом в Узбекистані?
Коли мою маму туди привезли, їй були три роки. Її разом з батьками вивантажили в незнайомому місці. Ніхто не запропонував ніякого затишку. Навпаки, радянська влада агітувала населення Узбекистану та інших країн, куди прибували ешелони з депортованими кримськими татарами, вороже зустрічати цих нібито "зрадників Батьківщини". Тому вони попали в нікуди, у чисте поле. Умови для існування були дуже складні. Пізніше, коли узбеки з’ясували, що чоловіки депортовані з Криму воювали в Другій Світовій війні на боці Радянського Союзу, почали допомагати й розселяти в себе вигнанців.
Скільки людей із Вашої родини депортували?
У моїх бабусі й дідуся було семеро дітей. У кримськотатарських родинах зазвичай багато дітей. Троє — це мінімум, середня сім’я мала п’ятеро дітей.
Чи змогли Ваші батьки повернутися із вислання?
Ні. Але моя мама їздила в Крим навідати своїх родичів, які повернулися додому наприкінці розпаду Радянського Союзу і в 1990 роках.
Чи було їм де жити в Криму після повернення з депортації?
Ніхто нікого не чекав. Довелося облаштовуватися, хто як може. Продавали майно, набуте у висланні. На ці гроші вони намагалися придбати нерухомість в Криму. Але місцеві чинили спротив, навмисно завищували ціни. Було практично неможливо придбати щось пристойне, тому купували абияке житло, щоб тільки на рідній землі.
Як вони адаптувалися вдома після депортації?
Кримські татари — працелюбний народ, як і українці. Вони займалися сільським господарством, доглядали за худобою. Більш підприємливі навіть відкривали малий бізнес у сфері торгівлі чи виробництва.
Чи живі ваші родичі в Криму?
Так, окрім найстаршого покоління. Минулого року померла моя остання тітка, їй було 93 роки.
Чи реабілітовані ваші померлі родичі, які були депортованими?
Закон про реабілітацію, що був прийнятий при Радянському Союзі, не був виконаний. Там не було дотримано всіх норм реабілітації представників кримськотатарського народу. Їм навіть не дозволялося повернутися на Батьківщину. Були поодинокі спроби сміливців, які намагались повернутися в Крим при СРСР, але це увінчувалось фіаско. Їх депортували знову.
Коли ви змогли приїхати на свою історичну Батьківщину?
У 2001 я приїхав до родичів у Крим і залишився там. Дуже довго намагався отримати юридичний статус, посвідку на постійне проживання. Паспорт і громадянство я отримав лише на п’ятий рік і це завдяки сприянню лідерів кримськотатарської спільноти в Україні: Мустафі Джемілєву і Рефату Чубарову. Вони боролися за права кримських татар на державному рівні.
Як довго ви жили в Криму?
П’ять років. Я там працював і навчався в Таврійському національному університеті. Родичі допомогли адаптуватися.
Чи говорите кримськотатарською мовою? В якому місті ви жили?
Так, звісно. Це рідна мова мого народу. У Сімферополі. До речі, це вигадана російська назва цього міста. Історична кримськотатарська — Ак-Мечеть. Мені дуже хочеться сісти в Києві в поїзд, який будуть відправляти з такими словами: "Відправляється швидкісний поїзд Київ — Ак-Мечеть".
Чому ви залишили Крим?
Я зустрів свою майбутню дружину. Вона не захотіла жити в Криму. Вирішили переїхати ближче до Києва. Так я опинився у Черкасах.
Як вас тут сприйняли як представника нацменшин?
Я ніколи не відчував до себе якогось особливого ставлення, як до представника іншої національності.
Коли ви востаннє були в Криму?
У 2017 році. Коли півострів уже був окупований, ми з родиною взяли на себе таку відповідальність і поїхали туди. Реально, є з чим порівняти. Раніше це було чудове місце, де всі жили дружно, ніхто нікому не заважав. Але ми тоді не знали, про кремлівські підводні камені. У цьому вся і біда. Ніхто не розумів, чим це все може закінчитися.
Що змінилося в Криму в умовах тимчасової окупації?
Я відчув дуже гнітючу атмосферу. Вона скрізь. Ми пробули в Криму тиждень, але дуже важко було там перебувати. Коли я пройшов російських прикордонників на зворотному шляху і вийшов на український КПП, в мене аж плечі розслабились. В душі з’явилася воля. Це неможливо описати словами.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чому ви залишились в Україні?
У перший чи другий день війни могли виїхати. У мене є в Узбекистані житло. Але я не хочу після перемоги України ховати очі, ні від родини, ні від хлопців, які повернуться з перемогою, ні перед родинами тих, хто поклав життя заради нашої країни. З 2015 року на Східному напрямку тримає оборону кримськотатарський батальйон і батальйон імені Номана Челебіджіхана. У зв’язку з обмеженими фізичними можливостями, я не можу туди піти (має ваду зору - ред.), але я можу допомагати тут. У глибині моєї душі — це ворог, який гнобив Україну упродовж 300 років.
Я мрію поїхати в Крим після деокупації. Хочу подивитися в очі тим, хто нас так жорстоко зрадив.
Інтерв’юерка – Вікторія Пожар.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
